Господар «роллс-ройса» побачив мене й зневажливо відвернувся. Чи це не ти приходив до мене не раз п’яний мов чіп, як того вечора?
В домі, крім мене, не було ані душі, коли задзеленчав дзвоник. Я прочинив віконце в дверях, як це завше робила Маріанна, й побачив таке чудове обличчя, що мені перехопило дихання, — смагляве обличчя селянської дівчини з величезними блискучими очима.
— Ти хто?
— Зухра!
Дівчина відповіла так упевнено й просто, немов, проказавши своє ім’я, пояснила цим усе.
— Чого тобі треба, Зухро? — спитав я, не годний стримати посмішку.
— Мені потрібна пані Маріанна.
Я відчинив двері. Дівчина ввійшла, тримаючи в руці невеличкий пакунок. Чорна одіж огортала її від шиї до п’ят. Роззирнувшись, дівчина спитала:
— А де ж пані?
— Зараз прийде. Посидь…
Зухра всілася на стілець, поклавши пакунок собі на коліна. Я повернувся до свого крісла і заходивсь розглядати несподівану гостю. Милувався її доладною статурою, тонкими рисами обличчя, квітучим рум’янцем.
Усе це приносило мені справжню насолоду. Хотілося побалакати з нею і я спитав:
— Ти сказала, що тебе звуть Зухра?
— Авжеж, Зухра Саляма.
— Звідки ти, Зухро?
— Із Зіядії.
— Ти домовлялася з господинею?
— Ні.
— Але ти її знаєш?
— Еге ж.
Я зроду не зустрічав такої красуні.
— Ти давно живеш в Александрії?
— Я тут не живу, але буваю з батьком.
— А як ти познайомилася з пані Маріанною?
— Батько привозив їй сир, масло, курей. Інколи я допомагала йому.
— Зрозуміло. Отож, Зухро, зараз ти хочеш замінити батька?
— Ні.
Зухра дивилася повз мене, й складалося враження, наче вона боїться прохопитися зайвим словом.
— Завдяки твоїм молитвам, я став чоловіком, — сказав я, цілуючи її міцну руку. — Поїдьмо разом до Каїра.
— Хай благословить тебе Аллах і пошле тобі свою благодать, — відповіла вона, дивлячись на мене з ніжністю. — Я не покину цей дім. У ньому минуло все моє життя.
Старий дім з облупленими стінами, підбитими вітром, просякнутими бризками морських хвиль. Уздовж берега тяглися купи викинутої на суходіл риби, і її дух заполонив увесь будинок.
— Але як ти житимеш тут сама самотою?
— Зі мною творець дня і ночі!
У передпокої озвався знов дзвоник, і Зухра побігла відчиняти. Маріанна неабияк здивувалася, завбачивши гостю.
— Зухра?! Це неймовірно!
Дівчина поцілувала їй руку, геть зашарівшись від радісного збудження.
— Як чудово! Я рада тебе бачити, нехай Аллах буде милосердним до твого батька! Ти, певно, вже одружилася, Зухро?
— Ще ні!
— Та невже!
Маріанна розсміялася і сказала, обернувшись до мене всім тілом:
— У Зухри дуже гарний батько, пане Аміре.
Вони вдвох пішли до внутрішніх кімнат, залишивши мене самого. У мені прокидалися ніжні батьківські почуття.
Ввечері ми втрьох — я, Талаба й наша господиня — зібрались у вітальні.
— Нарешті я зможу відпочити, — мовила Маріанна. — Зухра працюватиме в мене, — пояснила вона по хвилині.
Я знітився, мене охопило якесь дивне почуття радості й разом з тим досада.
— Вона буде служницею? — спитав я.
— Звичайно. Що тут такого? Хоч би там що, а робота пристойна.
— Але…
— Вдома вона копирсалася в землі. Гадаєш, та робота більше пасує для дівчини?
— Але ж вона до неї звикла.
Маріанна довго дивилася на мене, потім мовила:
— Вона втекла!
— Втекла?!
— А я думав, вона поміщиця! — поглузував Талаба-бек.
— Справа в тому, що дід задумав віддати її за такого ж, як сам, старигана, щоб доглядала… Ну, вона й утекла…
— Справді, таке трапляється не часто. — Мені стало прикро. — Серйозна справа. Селюки не дадуть їй спокою.
Талаба-бек теж не на жарт стривоживсь:
— А, бува, справді, довідаються, що вона тут?..
— Може статись. Але чому це хвилює тебе? — обернулась до нього Маріанна.
— А ти хіба не боїшся?
— Я вже не маленька. До того ж не зробила нічого лихого — тільки дала притулок бідолашній дівчині, знайшла для неї добру роботу… Пан Амір теж подбає про неї, — докинула вона по хвилі.
Поки в моєму тілі тече кров, я ні на крок не відступлю від свого обов’язку, навіть якби спробували примусити мене до цього силою.
Маріанна навчала, що та як слід робити, а Зухра все миттю схоплювала.
— Чудова дівчина, пане Аміре, — радісно проказала Маріанна, — розумна, спритна, все розуміє з першого слова. Мені страшенно пощастило.
Іншого разу вона почала зі мною радитися:
— Як, на твою думку, їй вистачить п’яти гіней платні, не рахуючи їжі й одягу?
Я ствердно кивнув головою.
— Тільки не одягай її занадто яскраво.
— Хочеш, щоб і далі ходила, як селючка?
— Ні, рідненька, проте вона така красуня, зважай на це…
— Я ж не сліпа, пане Аміре, дівчинка справді гарненька.
Невдовзі Зухра вешталася будинком у новій доладній сукні, яка підкреслювала її форми, раніше приховувані широкою і довгою до п’ят чорною джалабією. Своє пишне волосся дівчина ретельно розчесала на проділ і заплела в дві товсті коси.
Талаба Марзук довго слідкував за нею хижим поглядом, а коли вона вийшла, нахилився до мене і стиха мовив:
— Не я буду, якщо наступного року її не побачать у казино «Жанфуаз» чи в Монте-Карло.
— На все воля Божа.
Коли дівчина знову ввійшла, Талаба-бек грайливо спитав у неї:
— У тебе, певно, в жилах тече трохи європейської крові?
Зухра вражено сіпнулась і запитливо подивилася на мене. Я бачив, що вона не полюбляє колишнього багатія.
— Він пожартував, Зухро. Думаю, хотів тебе похвалити. — Я всміхнувся: — Я ж бо теж один з твоїх прихильників.
Дівчина зраділа.
Коли Зухра закінчувала поратися по господарству, Маріанна щоразу кликала її посидіти з нами разом у вітальні. Зухра слухняно сідала дещо оддалік від нас — під ширмою і починала уважно прислухатися. Поволі я почав прилучати її до наших бесід.
Того вечора вона нарешті переповіла нам свою історію, яку ми загалом знали й раніше.
— Мене хотів заарканити сестрин чоловік, — сказала вона. — Але для чого це мені — я сама давала собі раду.
— Хіба тобі було не важко, Зухро?
— Та ні, я, слава Аллахові, здорова. Ще жоден чоловік не спромігся перебороти мене в роботі — ні в полі, ні на базарі.
— Але ж чоловіки не лише торгують чи орють ниву, — засміявся Талаба Марзук.
— Я можу робити будь-яку чоловічу роботу, якщо треба, — впевнено відповіла дівчина.
Я вірив кожному її слову.
— Зухра не маленька, — відізвалася Маріанна. — Вона часто супроводжувала свого батька в місто.
— Я дуже любила татка, — гірко зітхнула Зухра. — Ось дід мій, той лише думає, як би мене використати для свого гаманця.
Однак Талаба Марзук не збирався складати зброю, він підшукував ще один аргумент:
— Якщо вже ти все вмієш робити по-чоловічому, то скажи — чому втекла звідти?
Я вирішив прийти дівчині на допомогу:
— Послухай, Талаба-беку, чи тобі розповідати про те, що в селі панують усталені звичаї, суворі традиції, там належить без слів підкорятися волі старших. Дівчина або повинна була одружитися з дідуганом і стати його служницею, або втекти.
Зухра вдячно поглянула на мене.
— Довелося кинути землю, — з жалем промовила вона.
— Однак тепер базікатимуть усяке, мовляв, ти втекла зовсім з іншої причини, — закинув раптом Талаба Марзук.
Зухра метнула на нього гнівний погляд. Її лице аж пополотніло. Вона розчепірила два пальці й рішуче заявила:
— Я виштрикну очі кожному, хто хоч слово скаже криве.
— Зухро, ти не зрозуміла: це був жарт! — вигукнула Маріанна.
— Він справді жартує, — мовив я і обернувся до Талаби Марзука: — Не блазнюй з дівчиною, шановний!
— А це вже дурниці! — відповів зневажливо Талаба Марзук.
Бурштинові очі, міцні щічки-полунички, ямочка на підборідді. Ця дівчина могла б бути моєю онукою.
— Ти, пане, ще довго тут житимеш? — питає Зухра. Вона принесла мені в кімнату пообідню каву.
— Я тепер тут завжди житиму.
— А де твоя сім’я?
— В мене нікого немає, крім тебе, — відповідаю я, сміючись.
Дівчина віддячує мені щирою радісною усмішкою.
В Зухри маленькі мозолясті долоньки й широкі ступні.
Якось вона сказала мені:
— Талаба Марзук — дуже важка людина.
— Він відома людина, — відповів я, — нещасна і хвора.
— Не складе собі ціни, мов паша якийсь, а їхній час давно минув.
Ці слова викликали в моїй пам’яті спогади про давноминулі роки.
Зухра пам’ятала навіть горілку, яку купувала колись давно.
— Щоразу коли питаю в магазині спиртне, — казала вона, — всі дивляться на мене й посміхаються.
«Хай береже тебе Аллах», — думаю я.
Що за гамір? Голоси неначе знайомі, однак надміру крикливі. Що там коїться за дверима? Годинник показує п’яту пообіді.
Я виліз із постелі, накинув халат і вийшов з кімнати. Відчиняючи двері вітальні, я встиг помітити, як Талаба зайшов до своєї кімнати.
У вітальні сиділа, ледь не плачучи, похмура Зухра. Біля неї стояла вкрай розгублена Маріанна. Що тут трапилося?
Побачивши мене, Маріанна стрепенулася:
— Зухрі здалося щось негарне, пане Аміре.
Дівчина схлипувала.
— Він хотів, щоб я йому зробила масаж! — пояснила вона мені.
— Ти нічого не зрозуміла, — перебила її Маріанна, — чоловік хворий і йому необхідний масаж, про це всі добре знають. Щороку він їздить до Європи. Але якщо ти проти, ніхто не змушує тебе це робити.
— Я ніколи не чула про таке, — агресивно відповіла Зухра. — Побачила його на ліжку напівголого, коли зайшла в кімнату прибрати!
— Послухай, Зухро, він стара людина, старіша за твого батька. Ти нічого не зрозуміла. Піди причепурися й викинь це з голови.
Ми сиділи з Маріанною на дивані з чорного дерева. Віконні шиби дрібно бряжчали під ударами вітру. Нас тішила важка мовчанка.
— Він чіплявся до неї, я в цьому ніскільки не сумніваюся, — перервала мовчанку Маріанна.
— Що ти!.. — пробурмотів я докірливо.
— А ти що, не віриш? — розсердилася вона.
— Та він просто бавився!
— Але ж він стариган!
— Але й у старих є свої забави!
Прийшов Талаба Марзук і всівся поруч з нами, ніби нікуди й не ходив.
— Селюк живе селюком і селюком помре, — сказав він.
— От і дай Зухрі спокій, — роздратовано буркнув я.
Талаба-бек аж засичав:
— Дика кішка! Нехай не заводить тебе в оману її фасониста одіж. Дика кішка.
Я співчуваю тобі, Зухро. Лише допіру збагнув усю глибину твоєї самотності. Цей пансіонат — не найкраще для тебе місце.
А ще ця пані-опікунша. Вона не буде вагатися, коли настане сприятливий момент, і залюбки продасть тебе.
Тим часом Талаба Марзук вихилив гранчак вина й пішов філософствувати далі:
— Хто мені скаже, як відбилась мудрість Аллаха на його витворі?
Маріанна зраділа можливості змінити тему розмови.
— Годі блюзнити, Талаба-беку! — вигукнула вона.
— Скажи мені, моя зверхнице, чому Господь дозволив людям розіп’ясти на хресті свого сина? — спитав він, тицяючи пальцем у бік статуї Діви Марії.
— Якби не це, — на повному серйозі відповіла господиня, — то нас наздогнало б прокляття.
— А хіба воно нас іще не наздогнало? — зареготав Талаба Марзук.
Він потайки підлесливо позирнув у мій бік, але я вперто цього не помічав. Зрештою Талаба Марзук не втримався і штовхнув мене ліктем під ребро:
— Послухай, старий лисе, ти повинен помирити мене з Зухрою.
Новий квартирант?
Це був невисокий худорлявий чоловік, з пронизливим поглядом, тридцяти років на перший погляд. У його смаглявому з різко окресленими рисами обличчі проглядало щось селянське.
— Це пан Сархан аль-Бухейрі, — відрекомендувала нам незнайомця Маріанна.
— Я заступник головного бухгалтера компанії, що виробляє пряжу, — повідомив він нас упевненим голосом, у якому виразно почувсь акцент сільського жителя.
Коли він пішов до себе, попередньо отримавши від Маріанни запрошення до сніданку, вона весело повідомила:
— Він теж тут житиме.
Минув ще тиждень, і до пансіонату прибув черговий мешканець — Хусні Алам. Він був молодший від Сархана й зовні відрізнявсь від нього — світлошкірий, міцної статури, мов борець. Маріанна не забарилась повідомити, що він із поважної родини з містечка Тамта.
Зрештою в нас з’явився Мансур Бахі, диктор Александрійського радіо, молодий, років на двадцять п’ять, витончений, з тонкими аристократичними рисами обличчя. У всьому його вигляді було щось дитяче, проте зовсім не жіноче.
Отож кожна кімната пансіонату знайшла свого мешканця, й Маріанна була як ніколи щаслива.
Я теж тішився. Звісно, молодості притаманні радість і веселощі, одначе, може, нові пожильці не погребують інколи посидіти і в колі стариганів?
Маріанна раділа по-своєму.
— У всякому разі, вони не студенти, — задоволено проказувала вона.
Якось радіо передавало концерт Умм Кальсум. Маріанна закликала всіх мешканців пансіонату провести цей вечір укупі. Це будуть приємні посидінки з музикою та бесідами.
Ми скинулись, купили горілки й приготували спільну вечерю — смаженю. Всі повсідалися біля приймача, а Зухра метеликом пурхала по кімнаті, обслуговуючи поважне товариство. Надворі стало прохолодно, однак вечір мав бути тихим, спокійним, безвітряним.
— Небо чисте, — оголосила Зухра, — можна зірки лічити.
Вечірка була у розпалі, дзвеніли келихи, всі весело гомоніли. Лише Талаба Марзук нервував. Ще напередодні він поділився зі мною своїми побоюваннями.
«Пансіонат став для мене справжнім пеклом, — сказав він, — я не маю сумніву, що невдовзі всі мешканці знатимуть подробиці моєї біографії — якщо не газети, то диктор Мансур Бахі постарається».
Маріанна давно все знала про всіх своїх квартирантів.
— Пан Сархан походить із знатної родини аль-Бухейрі! — сказала вона.
Я нічого не чув раніше про цю родину.
Талаба Марзук, до речі, теж.
— Один його товариш, — розповідала Маріанна, — дізнався, що панові Сархану набридло жити в старій незручній квартирі, й порекомендував переїхати до мого пансіонату.
— А Хусні Алам?
— Пан Хусні — з сім’ї Аламів у Танті, володіє сотнею феданів землі.
Вона повідомила це таким тоном, наче земля належала особисто їй:
— Саме сотнею, не більше й не менше, і революція не зачепила їх. — Маріаннине обличчя променилося радістю, немов їй неабияк пощастило в житті.
— Він завітав до Александрїї, щоб налагодити тут свій бізнес, — закінчила вона оповідь.
— А ти пораєш свою земельку? — відгукнувся Сархан.
— Здав її орендарям. — Хусні Алам був лаконічний.
Сархан насмішкувато поглянув на нього.
— Скажи краще, — мовив він, — що не засіяв у житті жодного клаптя землі!
Всі троє розреготалися, а Хусні — найголосніше.
— А ось, — Маріанна кивнула в бік Мансура Бахі, — брат мого старого товариша, який вважається одним з найкращих поліційних офіцерів у всій Александрії.
Мені здалося, що Талаба Марзук занервував ще більше. Улучивши хвилину, коли всі схилилися над тарілками, він тихо сказав мені:
— Ми потрапили на шпигунську малину!
— Годі! Облиш це, часи репресій давно минули, — прошепотів я у відповідь.
Тим часом розмова перейшла на політичні теми.
— На селі відбулися величезні зміни, виникли нові виробничі відносини, — безапеляційно заявив Сархан. — Нові часи настають і в місті, серед робітників. Я ж бо ввесь час із ними, знаю. І ви теж при нагоді зможете впевнитися.
Мансур Бахі, який досі мовчав, раптом розреготався.
— А ти що, серйозно цікавишся політикою? — спитав він.
— Я зараз член адміністративної ради, мене обрали службовці,— відповів Сархан.
— А раніше політикою займався?
— Ні.
— Я повністю підтримую ідеї, проголошені революцією, — приєднався до розмови Хусні Алам, — і тому виступаю проти свого класу, який революція взялася почистити.
— Тебе, здається, вона не зачепила? — кинув Мансур Бахі.
— Це не має значення. Бо навіть найбідніші представники нашого класу не вітали революцію.
— А я вважаю, що революція занадто м’яко повелася зі своїми ворогами, треба було б навпаки!
Талаба Марзук подумав, що коли він і далі гратиметься в мовчанку, то це вилізе йому боком. Тому, діждавшись слушної миті, теж увійшов до розмови.
— Я втратив ледь не все добро, і я був би нещирим, якби сказав, що це нічого не значить для мене. Але я був би не меншим егоїстом, коли б став казати, ніби того, що вже зроблено, не слід було робити.
Коли над ранок я доплентав до своєї кімнати, слідом за мною ввійшов Талаба Марзук: спитати мою думку з приводу отого його висловлювання за столом.
— Ти добре сказав, — відповів я йому, виймаючи штучну щелепу.
— Як думаєш, вони мені повірили?
— Звичайно…
— Напевне, доведеться шукати інший пансіонат, поки не пізно.
— Дурниці.
— Щоразу, коли я чую похвали революції, яка вбила мене, в мене починається загострення ревматизму!
— Ти повинен навчитися його вкоськувати!
— Як це робиш ти?!
— Ми з тобою зовсім різні люди, ти це добре знаєш, — відповів я зі сміхом.
— Бажаю тобі страхітливих сновидінь, — відповів Талаба-бек і пішов геть.
Маріанна не торкнулася до алкоголю, їла лише смаженю, запиваючи її теплим молоком.
— Погано, що концерт Умм Кальсум починається так пізно, — сказала вона.
Проте молодь на це не дуже зважала — їла, пила і весело проводила час.
— Я дуже багато про вас чув, — несподівано звернувся до мене Мансур Бахі.
Я зрадів, неначе на мить повернувся в дні своєї юності.
— Готуючи радіопередачі, я часто переглядав старі підшивки, — пояснив він. — У вас цікава біографія. Виявляється, ви брали активну участь у політичному житті країни, були членом спочатку партії Аль-Умма, потім партії Батан, а в революцію…
Я просто вчепився у слушну нагоду пройтися дорогами історії. Ми розмовляли про визначні події, розібралися з позиціями різних партій, згадали партію Вафд, непослідовність її політики в принципових питаннях, заодно з’ясували, чому я вирішив перекинутися до партії Устікляль, а пізніше підтримав революцію…
— Але чому в статтях ви так мало уваги приділяли головним соціальним проблемам?
Я розсміявся.
— Почав свою кар’єру з Аль-Азхара, тому немає нічого дивного в тому, що я все робив, як маазун[3], котрому відвели роль примирника Сходу із Заходом!
— А чи не здається вам дивним те, що ви виступали і проти братів-мусульман, і проти комуністів — їх-бо партії протилежні?
— Був час вагань. А потім почалась революція.
— Й тоді ви перестали вагатися?
Я кивнув головою. Однак знав, що мої сумніви, які не могла спростувати ні партія, ні революція, залишилися зі мною, і тому мовчки проказав собі молитву, яку не знає жодна душа на світі.
Ці блискучі, дотепні молодики додали клопоту Маріанні. Та й для Зухри прибавилось роботи, хоча вона не скаржилася. А Талаба Марзук заявив:
— Мені жоден з них не подобається.
— І Хусні Алам? — спитала Маріанна.
— Найнебезпечніший серед них Сархан аль-Бухейрі, — вів своє Талаба-бек. — Він використовує революцію в особистих цілях. Каже нам, що він з родини аль-Бухейрі, про яку ніхто не знає. Кожен, хто народився в провінції аль-Бухейрі, вважається Бухейрі, навіть Зухра може називатися Зухрою аль-Бухейрі.
