Славик, — знову звернувся до нього бос, — я тебе прошу — давай щось конкретне, я в мінусах, так бізнес не роблять, ти розумієш? Славик ще покивав головою, порозводився з приводу команди, до якої він повернувся, висловив припущення, що на його місці так зробив би кожен, стрельнув у Гоги на таксі і сказав чекати його завтра з гарними новинами. Назавтра зранку він передзвонив із чужого мобільника і збуджено прокричав, що зараз він, мовляв, сидить у виконкомі і що зараз тут, мовляв, вирішується питання на рівні облради, аби надати їм право цього року проводити «Вишивані рушнички»! Що? — перепитав його Гога. «Рушнички», — терпляче повторив Славик, чути було, як законний власник вириває у нього із рук свій телефон, але він не піддавався, — «Вишивані рушнички»! Та почекай ти! — крикнув він по той бік розмови і знову, припавши до слухавки, продовжив: — Конкурс дитячої та юнацької творчості, безпосередньо під патронатом губернатора, башляється з бюджету, якщо пройде — вони дають нам статус творчого центру, жодна податкова не доклепається. А ти впевнений, що нам це підходить? — на всяк випадок перепитав його Гога. Ясно, що підходить, — закричав Славик, — це саме те, що нам треба — малюнки на асфальті, конкурс дитячих моделей, старшокласниці в купальниках, бл… — розпишемо програму, бабло проведемо через бухгалтерію, зробимо відкат пожежникам, щоби вони нас у бюджет на наступний рік поставили, і все — цілий рік кавеенити будемо за народні бабки, шов маст го он, Георгію Давидовичу, я в цьому бізнесі двадцять років, ай, бл…! — закричав він уже, скоріше, в порожнечу, оскільки слухавку в нього таки забрали. Гога тяжко зітхнув і повернувся до кросворду.
По обіді в клуб прийшли четверо, були в спортивних костюмах, але на спортсменів не виглядали, хіба на злісних порушників спортивного режиму. Охоронець запитав, до кого вони, але вони звалили його з ніг і пішли шукати директора. Гога сидів із Саничем і добивав кросворд. Санич побачив чотирьох і мовчки відключив телефон. Ви хто? — запитав їх Гога, вже наперед знаючи відповідь. Ми «Супер-ксерокси», — відповів перший, в синьому спортивному костюмі. Хто? — перепитав Сан Санич. Ти що, глухий? — сказав другий, так само в синьому спортивному костюмі. — «Супер-ксерокси». Весь будинок напроти — наш. Паркінг за рогом — теж.
І ще офіс на Південному, — знову вступив у розмову перший, у синьому. Загалом — ми лідери на ринку, зрозуміло? — це вже додав другий, у синьому. Третій, у зеленому, невдало повернувся, і з-під поли його спортивної куртки випав обріз, зелений швидко нахилився, підняв його і заховав назад, похмуро дивлячись навколо. Ми тримаємо мережу оптових центрів, — продовжував перший, — у нас прямі поставки із Швеції. Ви що, — спробував підтримати розмову Гога, — хочете продати нам ксерокс? Четверо похмуро замовкли, важко переводячи погляди із Гоги на Сан Санича. Ми хочемо, — нарешті почав перший, витираючи спітнілі долоні об синю тканину спортивних штанів, — аби все було по-чесному. Ви тут нові, вас тут не було. Це наша територія. Потрібно платити. Ми платимо, — спробував пожартувати Гога, — податковій. Третій знову невдало повернувся, і обріз гепнувся на підлогу. Четвертий відвалив йому ляща, нахилився, підняв зброю і сховав її до кишені своїх малинових спортивних штанів. Брат, ти не зрозумів, — знову почав другий, вкладаючи в слово брат всю свою ненависть. — Ми «Супер-ксерокси», ми покриваємо весь регіон. Що ви маєте на увазі? — спитався Сан Санич. Ти не перебивай, да? — різко сказав перший і повернувся до другого, — говори, Льоня. Да, — сказав на це Льоня, — у нас виходи на адміністрацію. Це наша територія. Так що треба платити. Ну, ми тут теж не чужі, — спробував щось сказати Гога. — Нас тут, у принципі, знають. Хто тебе знає, брат! — вигукнув другий, стискаючи кулаки, але четвертий взяв його за лікоть, мовляв, спокійно, Льоня, спокійно, вони самі не знають, що творять. — Ну, хто тебе знає? Ну як хто? — спробував потягнути час Гога. — Я по гіпсокартону взагалі працюю, у мене знайомі на Балашовці, плюс зачепки в податковій. Брати Лихуї знову ж таки… Що? — заревів другий, і Гога відразу зрозумів, що про Лихуїв можна було не згадувати. — Лихуї?! Ці лохотронщики?!! Та вони у нас, в «Супер-ксероксах», взяли партію старих принтерів і перепродали їх якимось мудакам із Тракторного! Сказали, що це копіювальні машини нового покоління! А ті зіпхнули їх в ментовську академію, оптом, із нашою ґарантією. Ми ледве відмазались!!! Лихуї!!! Лихуї!!! — Другий рвав на собі синю спортивну куртку і вигукував на весь клуб прокляте прізвище.
Не тільки, — додав Сан Санич, аби щось додати, — ми ще у виконкомі… Що?! — не дав йому закінчити другий, схоже, він справді образився. — В якому виконкомі?!! Ти хочеш сказати, що вас теж «кришує» виконком?!!! Ти відповідаєш за свої слова?! Четвертий рішуче поліз у кишеню за зброєю. Ну, все, подумав Гога, краще б мене убив красноярський омон, не так противно було б. Усі четверо посунули на стіл, заступивши собою півкімнати. І виглядало все таким чином, що ні Гозі Ломая, ні, тим більше, Сан Саничу в цій ситуації нічого, крім важких тілесних ушкоджень, чекати не доводилось.
І тут відчиняються двері, і до кабінету входить Славик, радісно посміхаючись і махаючи, як віялом, якимись ксерокопіями. Четверо застигли на місці з занесеними кулаками. Гога повільно осів на стілець, Санич зіщулився і намацав у кишені телефон. Усі повернулись до Славика. Привіт, привіт! — загукав Славик, не помічаючи загального напруження. — Всім привіт! Він пройшов до Гоги і потис йому ватяну руку. Партнери? — радісно показав він Гозі на четвірку і, засміявшись, потис руку крайньому, тому, котрий був у синьому. Ось! — переможно крикнув він і кинув перед Гогою стос ксерокопій. Що це? — видушив із себе Гога. Дозвіл! — переможно вигукнув Славик. — «Вишивані рушнички»! «Вишивані рушнички»? — недовірливо перепитав Гога. «Вишивані рушнички»? — підійшов Санич і зазирнув у документи. «Вишивані рушнички», «Вишивані рушнички», — нажахано зашепотіли четверо, задкуючи до виходу. «Вишивані рушнички»! — переможно повторив Славик і, нахилившись до Гоги, діловито заговорив: — Значить, так, Георгію Давидовичу, з пожежниками все узгоджено, переводимо через їхній рахунок, я все прикинув, беремо готівкою і списуємо як комунальний борг, — він нервово засміявся, різко обірвав сміх і, повернувшись до четвірки, строго запитав їх: — Ви щось хотіли, товариші? Гога теж запитливо подивився на четвірку, не наважуючись поставити їм те саме питання. Брат, — заговорив нарешті другий, застібуючи на грудях блискавку синьої куртки, — так вас що, в натурі губернатор «кришує»? Да-да, — нетерпляче відповів йому Славик і знову зашепотів до Гоги: — Нестачу спишемо на дитячі хори, я пробивав через управління, вони проведуть це через квартальний звіт як цільовий одноразовий платіж дітям-сиротам. Четвірка невпевнено товклась біля дверей, не знаючи, що їм робити. Четвертий намагався віддати обріз третьому, але той відчайдушно відпихувався. Що, вже йдете? — повернувся Славик до четвірки. — Георгію Давидовичу, ми, до речі, запрошуємо товаришів на «Вишивані рушнички»? «Вишивані рушнички», «Вишивані рушнички», — застогнали четверо і стали вислизати з кабінету. Коли двері за ними зачинились, Гога глибоко видихнув. — Дай папіросу, — звернувся він до Славика. Славик витяг свої голімі і простягнув Гозі. Гога ухопив цигарку тремтячими губами, Славик запобігливо підніс сірника. Бос затягнувся і тут-таки закашлявся. А що сталось? — не зрозумів Славик. Славик, — звернувся до нього Гога, — ось ти людина з біографією, так? Ти двадцять років у шоу-бізнесі. Ти знаєш цього, як його… Грєбєнщикова, — підказав Славик. Ти організовував харківський концерт «Ю-ту», ти працював із піонерами. Скажи мені — Бог є? Є, — сказав Славик. — Безперечно, є. Але це не має жодного значення.
До «Бутербродів» забігла Віка. — Привіт, підари! — крикнула компаньйонам, які самотньо сиділи за столиком. Гога хмикнув, о’кей, сказав напарнику, я додому. Я все зачиню, сказав йому Санич. Ну, ясно, засміявся Гога і, боязко пропустивши Віку, вийшов на вулицю. Де пропадала? — запитав Санич. Тобі яке діло? — відповіла Віка. Де пірсинг? — поцікавився Санич. Продала, — відповіла Віка. Далі вони пили горілку, Віка плакала і скаржилась на життя, сказала, що розійшлась зі своєю подружкою, що та звалила з країни, назавжди. А ти чому лишилась? — запитав Санич. А ти? — запитала його в свою чергу Віка. Ну, в мене бізнес, — сказав він. — До того ж я мов не знаю. Вона теж не знає, — сказала Віка, — вона акторка, в неї мова тіла, розумієш? Не зовсім, — чесно відповів Санич. Слухай, — запитала його Віка, ось тобі майже тридцять. Чому ти не одружився? Не знаю, — сказав Санич, — я бізнесом займався. У мене три поранення. Плюс зламана рука. Знайди собі якого-небудь гея, — порадила Віка. Думаєш, допоможе? — засумнівався Санич. Навряд чи, — сказала Віка. Хочеш, поїхали до тебе, — запропонував він. Це що, трахатись? Ну, можна не трахатись, — сказав Санич, — можна просто. Просто — не можна, — авторитетно заявила Віка. І додала: — Все-таки шкода, що ти не гей.
Потім вони довго лежали на підлозі в її кімнаті. Повітря було темне й прогріте, Віка рахувала його кульові поранення, одне, — рахувала вона, — друге, третє. Це все? — запитала дещо розчаровано. Все, — виправдовуючись сказав Санич. Це майже як пірсинг, — сказала вона, — тільки не загоюється. Все загоюється, — відповів він. Ну да, — не погодилась Віка, — моя подружка теж так говорила. А сама звалила в Турцію. Це теж досвід, — розважливо сказав Санич. Ага, — зі злістю відповіла Віка, — знаєш, кожен подібний досвід — це як ці штуки в тебе на тілі — завжди видно, скільки разів тебе хотіли убити.
З клубом справи складались зовсім погано. І навіть успішно проведені «Вишивані рушнички», під час яких Славика ледь не набили піонервожаті, за те, що він без стуку ввійшов до гримерки, де перевдягалися старшокласниці, ситуації в цілому не рятували. Гога вечорами сидів у кабінеті і рахував на калькуляторі збитки. Санич впав у депресію, Віка не телефонувала і не брала слухавки, бабки закінчувались. Санич курив біля входу і заздро дивився, як «Супер-ксерокси» почали прибудовувати до свого будинку пентхаус. Бізнес явно не йшов, потрібно було повертатись до «Боксерів за справедливість».
Одного ранку прийшов Славик і сказав, що є гарні новини. Будемо робити шоу-програму, — сказав він. — Стриптизу ви не хочете, — звернувся він до Гоги. — Що ж, хай буде так. Хай буде. Я поважаю ваш вибір, Георгію Давидовичу, да. Але в мене є чим вас здивувати. Гога напружився. Я, — сказав Славик недбало, — домовився таки з Раїсою Соломонівною. Вона спочатку навідріз відмовилась, у неї, знаєте, графік, да, але я натиснув через свої канали. Вона скоро прийде, було б добре, щоб усе культурно пройшло, ну, ви розумієте, — і Славик кинув стурбований погляд на Санича. Із ким ти домовився? — перепитав його Гога. Санич засміявся. З Раїсою Соломонівною, — дещо виклично повторив Славик. Це хто така? — обережно перепитав Гога. Хто це така? — посміхнувся зверхньо Славик. — Хто така Раїса Соломонівна? Георгію Давидовичу, ви що? Ну, добре, добре, не грузи, давай розповідай, — перебив його Гога. Що ж, — сказав Славик, — навіть не знаю, що сказати. Як же ви клубним бізнесом збирались займатись і не знали про Раїсу Соломонівну. Хм… Ну, добре. Ну, ви даєте… Раїса Соломонівна — це циганський муніципальний ансамбль, заслужена артистка Білорусі. Та ви чули про неї, — впевнено викрикнув Славик і поліз за папіросами. Ну, а тут вона що забула? — невдоволено запитав Гога. Я ж кажу, — затягнувся Славик, — будемо робити шоу-програму. По вівторках. В інші дні вона не може — у неї графік. Я домовився. Її знають всі, заповнимо нішу. Ти впевнений? — без ентузіазму перепитав Гога. Ясно, — сказав Славик і збив попіл на щойно розгаданий кросворд. А що вона робить, ця твоя артистка? — на всяк випадок запитав Гога. У неї репертуар, — діловито повідомив Славик. — Півтори години. Під мінусівку. Циганські романси, пісні з кінофільмів, кримінальна тематика. А як вона співає? — поцікавився Санич. — По-білоруськи? Чому по-білоруськи? — образився Славик. — Ну, в принципі не знаю. По-циганськи, мабуть, це ж циганський ансамбль. Вона сама буде, — перепитав на всяк випадок Гога, — чи з ведмедями?
