В повоєнні роки менше виходить художньої продукції Моріака. Крім романів, це кілька п'єс, мемуари, кіносценарій. Великий інтерес читачів і критики збудила повість «Мавпеня» (1951). Далі йшли романи «Галігаї» (1952) і «Ягня» (1954). В 1952 році Моріаку було присуджено Нобелівську премію. Після опублікування роману «Ягня» у творчості письменника настала довга перерва.
Та ось письменник знову підніс голову. І як високо! Останній роман Моріака «Старосвітський хлопчак» (1969) чи не найдосконаліший твір усього його життя.
Майже в кожній зарубіжній науковій розвідці про Моріака його визначають як «католицького романіста». Сам письменник заперечував проти нав'язуваної йому ролі. Він мав себе лише за «католика, що пише романи». А це не одне й те саме.
Моріак і справді з дитинства й до останнього подиху залишався віруючим християнином. Й оскільки це відчутно позначалося на його творах, то варто з'ясувати об'єктивну міру й характер цього впливу.
Моріак не був пов'язаний з жодною католицькою організацією. Публіцистику друкував переважно не в клерикальній пресі. Його статті часом викликали гучні скандали. Церковні ортодокси навіть погрожували автору, який викривав святенництво й фарисейство духівництва, розправою.
Навіть спеціальні праці письменника — «Есе релігійної психології» (1920), «Страждання й щастя християнина» (1929), «Бог і Мамона» та ін. — не мали, по суті, богословського характеру, а його художні твори цілком позбавлені містичних настроїв.
Моріак найменше схильний був до сліпого наслідування філософії й моралі християнства. Палкий прихильник Блеза Паскаля, він черпав у мислителя-янсеніста XVII ст. складну й тонку аргументацію для своєї віри. Використовуючи тези Паскаля: «Людина без бога ніщо», «Блаженство людини з богом», — Моріак надавав їм своєрідного, певною мірою гуманістичного відтінку. Йому імпонувала увага автора «Думок» до людських пристрастей, зокрема до кохання. Він робить своїм кредо думки Паскаля: «Людина повинна знайти у самій собі красу, якої шукає зовні», «Церква — у нас самих».
Тема критики офіційної релігії і шкідливої святенницької моралі проходить крізь усю творчість письменника. Найповніше втілення ця тема дістає в написаному в роки другої світової війни великому романі «Фарисейка» (1941). Для його героїні, Бріжіти Піан, що своїм деспотизмом нагадує горьківську Вассу Желєзнову, християнська доброчинність служить знаряддям зміцнення особистої влади. Багата людина, відома філантропка, вона занапащає долі довірливих бідняків (Пюїборо, Октавія), безжально принижує свого чоловіка, перетворює релігійне виховання своїх дітей на пастку для юних душ.
Не поділяє Моріак і засад пасивного християнського милосердя «доброго пастиря» — абата Калю. Головний принцип громадянської етики самого письменника: віра не зобов'язує людину покірно терпіти ницість і злочини навколо себе.
Незважаючи на велику популярність автора «Гадючника», «Дороги в нікуди», «Старосвітського хлопчака», «Терези Дескейру», його місце в літературному процесі Франції XX ст. І досі не цілком визначено. Дехто із зарубіжних дослідників заперечує, що його творчість належить до «сучасної літератури», зосереджує свою увагу на вишукуванні у його творах різноманітних впливів і ремінісценцій. Насправді ж Моріак — письменник широкої історико-літературної ерудиції, з нахилом до естетичного теоретизування — ішов своїм власним шляхом, свідомо спираючись на все краще, на його погляд, що було в досвіді минулого, й на приклади сучасного йому красного письменства.
Прибічник реалістичного методу, Моріак наполягав на необхідності кожному справжньому художникові мати «власний стиль, що якнайкраще відповідав би його особистості». Відстоюючи реалізм, Моріак виступає проти точного копіювання дійсності, яке, на його думку, не можна вважати літературою. «Союз художника з життям» передбачає творче осмислення фактів і явищ, драматизацію буденних конфліктів, укрупнення почуттів, загострення ситуацій.
Цікаві міркування Моріака про обов'язки романіста «нової генерації». Романіст нових часів, писав Моріак, не має права йти второваними шляхами класиків XIX ст. чи задовольнятися прикладом Джойса, Вірджінії Вулф або Пруста. Його мета — досягти цілковитої гармонії в аналізі інтимних почуттів індивіда і того, що зв'язує людину з іншими людьми, з суспільством, з навколишнім світом. Моріак, звичайно, не володіє матеріалістичним розумінням проблеми, трактує її по-своєму. Та цінне вже те, що він шукає контактів між романом психологічним і соціальним. На противагу авторам «нового роману», він не мислить людину ізольовано від суспільства, не накидає митцям улюбленої тези модерністів — тези «відчуженості». Не менш важлива запропонована Моріаком, теж цілком антимодерністська, концепція літературного персонажа. Герої роману повинні своєю внутрішньою значущістю, змістовністю життєвої долі впливати на читача, збуджувати в нього зустрічну реакцію. «Вони повинні втілювати певну думку, відтворювати важливий випадок, ілюструвати соціальні закони, нести в собі гуманістичні ідеї, які можуть правити за приклад».
Моріак любив нагадувати про свій нерозривний зв'язок з південно-західною околицею Франції, країною ланд, сосен і моря, з департаментом Жіронди, з Бордо, з соціальним середовищем, з якого походив. Головний творчий принцип його «особистого стилю» — писати лише про бачене, аналізувати лише добре відоме.
