В народному українському вжитку такі хорові пісні зустрічаються часто. Глузливі пісні входили, наприклад, в складне купальське дійство[3]. В пісенній формі парубки ведуть задирливу сварку з дівчатами. Парубки висміюють дівчат, які граблями витягають сучку, що впала в казан з борщем. А дівчата сміються над Корнійком, який везе Христю на торбині, або над Кононом, який «причепив жорна до пояса, а сам полетів під небеса, вгорі летить, крупи дере, а куди стане, опалає, сучку доїть, кашу варить, своїй дівчині живіт парить» і т. п.
Розкривши будь-яку комедію Арістофана, побачимо, що хору в ній належить досить важливе місце. Хор, як і в наших купальських та інших танкових іграх, ділиться на два півхори. Один — стверджує, другий заперечує; виникає змагання, по-грецьки — агон, — неодмінна частина майже кожної комедії. В комедії Арістофана «Лісістрата» старі чоловіки, що охороняють місто і є прихильниками війни, сперечаються з жінками, поборницями миру. Жінки оволоділи міською фортецею (Акрополем). Діди приходять із хмизом і жаровнями, щоб підпалити ворота фортеці; жінки заливають вогонь водою. Перегукуються дві групи:
— А я на цьому вогнищі твоїх підсмажу подруг.
— А я вогонь цей загашу водичкою своєю…
— Оцей ти бачиш смолоскип? — От припечу тебе я.
— Шукай-но мила! Зараз я тобі влаштую ванну…[4]
Зовсім, як у старовинній, ще із загальнослов’янських часів, грі «сіяння проса», де дівочий хор перегукується з парубоцьким;
— А ми просо сіяли, сіяли!
— А ми просо витопчем, витопчем…
У фольклорі всіх народів такі суперечки двох хорів — часте явище. Сперечається Весна з Зимою, Масниця з Постом і т. ін.
Від стародавнього «коммоса» запозичила комедія цю форму сперечання, «агона». Звідти ж, від народних святкових ігор, беруть свій початок фантастично-химерні переодягання і заключні танці та пияцтва, на зразок тих, якими кінчаються комедії Арістофана «Ахарняни», «Мир», «Лісістрата». Звідти ж походить і та неможлива ні на якій іншій сцені свобода і відвертість вислову, що не соромиться назвати всі речі своїми іменами, не вибирає слів при знущанні з того, що хоче осміяти автор. Час весняного сільського свята — це час, хоч і недовгого та удаваного, але цілковитого звільнення з-під влади буднів, з-під ярма соціальних відносин. Тут наймит може безкарно висміяти господаря, тут бідняки можуть збиткуватися над сільськими багатіями і представниками влади так, як в інший час вони ніколи не насмілилися б. Свято весняного Діоніса — свято свободи: цю свободу висловлювання — правда, не завжди безкарного — зберегла і стародавня аттічна комедія.
Змагання хорів у ній художньо організовані. Хор, що складається з 24 осіб, поділений пополам на два півхори. Починає перший: його пісня називається ода. Продовжує другий: це антода. Іноді слідом за короткою піснею хору йде виступ заспівувача («корифея» — провідці хору), що за розміром вірша зветься анапестом. За ним знову йдуть ода і епіррема (виконуються речитативом), далі антода другого півхору і аптепіррема його корифея і т. ін. В багатьох комедіях ми зустрічаємо ще один особливий виступ хору, так звану парабазу. Після того, як основна лінія сюжету з’ясувалась, діалог на деякий час припиняється; хор повертається обличчям до глядачів і в своїй пісні або розповідає про наміри комічного поета, про його заслуги, або прославляє богів рідної землі, або прямо говорить про ті недоліки суспільного життя, проти яких спрямував поет зброю свого сміху.
Але і при наявності театральних елементів (гримування, переряджання) один виступ і змагання хорів не може ще бути комедією. Комедія почала створюватись тільки тоді, коли до хорових партій приєднались виступи скоморохів, народних розважальників, добре відомих і Стародавній Русі, і Україні, і античній Греції.
Ще в «Іліаді», найдавнішій пам’ятці грецької літератури, ми знаходимо такий опис танкової гри:
В пишних вінках на чолі виступали вродливі дівчата,
Хлопці на срібному ремені мали меча золотого.
Ось розів’ються ряди і на одних одні наступають,
Легко кружляють укупі, подібно до того, як кола
Спритний гончар, у руках його стиснувши, пробує швидкість.
Ось розів’ються в ряди і на одних одні наступають,
Тут же навколо стоїть, з насолодою дивиться натовп.
Ладно співає співець і на цитрі собі супроводить,
Схожий на бога. Й весь час, поки пісню свою він співає,
Два скоморохи в’юнкі в цьому колі стрибають, кружляють![5]
Тут скоморохи тільки танцюють і скачуть. А взагалі вони розважають народ і виставами, нехитрими комічними сценками, про характер яких ми можемо судити по наших старовинних інтермедіях, а ще більше по вертепу, російському театру Петрушки, турецькому Карагезу, іранському Кечель-Пехлевану. Головна «блазнівська персона» стикається там з іншими, сперечається, б’ється, розганяє їх, а іноді і сама дістає стусанів, нарешті, стає переможцем, якщо тільки не з’являється інший, дужчий за неї.
В старих збірниках серед танкових пісень ми знайдемо немало зародків таких комедій. Серед «Народних пісень Галицької та Угорської Русі», зібраних Я. Головацьким, маємо, наприклад, гаївку, яка є майже готовою комедією з сімейного побуту: переодягнена парубком дівчина вибирає серед граючих наречену; зображується сватання, сімейні чвари, втеча «дружини», її розшуки «чоловіком», від якого «дружина» ховається в хорі, і т. д.[6] Улюбленим комічним образом у піснях буває буркотливий і незграбний хлопець Явтух або Северин — особа типова і разом з тим індивідуалізована. Згадаймо його широко популярну по всій Україні розмову з хором:
Хор. Северин, Северин, Севериночку!
Северин. Чого?
— Посватай ти у нас та дівчиночку!
— На врага!
— У нашої дівчини карі очі.
— Може, такі, як морква?
— Вона гуляє аж до півночі.
— Бо дуже чесна, як жидівський патинок.
— Усе та дівчина так процвітає…
— Як макуха під лавою.
— Вона перед всяким так смиряється…
— Як вовк перед вівцями.
— І до всякого притуляється…
— Як горбатий до стіни.
— Коли так це, плюнь на дівчину.
— Нехай її поб’ють циганськії злидні!
