Помер Арістофан в 385 році.
Відомий старогрецький філософ-ідеаліст Платон в числі учасників свого філософського діалога «Бенкет» виводить Арістофана як співбесідника знаменитого у свій час трагічного поета Агафона (про нього дуже високої думки Арістотель, але твори Агафона до нас не дійшли), філософа-мораліста Сократа (ми зустрінемося, з його ім’ям в комедії Арістофана «Хмари»), а також представника «золотої» афінської молоді, пізніше видатного політичною діяча Алківіада і ін. Це могло б засвідчити належність Арістофана до культурної верхівки афінського суспільства V століття, якщо припустити, що філософська бесіда, відтворена Платоном, взята з дійсного життя[8]. Але комедії Арістофана, одначе, показують, що він аж ніяк не був поетом, заглибленим у філософські міркування, а навпаки, жив загальнонародними інтересами, відгукуючись на найпекучішу «злобу дня» словом, зрозумілим масовому глядачеві.
Ці комедії б’ють буйними фонтанами сміху, проте створювались вони, як сказано, в дуже тяжкі для Афінської республіки часи.
В 431 році (до н. е.) почалась тривала, так звана Пелопоннеська війна, яка поділила грецьке суспільство на два ворожих табори.
Гегемонія (зверхність) Афінської республіки в грецькому світі, що здавна турбувала стару суперницю Афін, аристократичну Спарту, привела нарешті до відкритих збройних сутичок. Перевага Афін над Спартою на морі була безсумнівною. Афіни й розраховували на це, але також на допомогу своїх численних союзників. І все ж війна для Афін була в цілому безуспішною, а кінець її майже катастрофічним. І не тому, що весь інший грецький світ був настроєний «антидемократично». А тому, що для нього все більше тяжкою ставала своєкорислива, загарбницька, гендлярсько-зажерлива політика самих Афін, які в кращу свою пору були центром стародавньої грецької культури.
В Афінах період цієї війни був часом жорстокої боротьби партій, соціального розкладу, погіршенням добробуту мас.
На зміну Періклу, який мав безперечні організаторські здібності і вмів якоюсь мірою мирити торговельно-промислову[9] демократію з усуненими від керма правління землевласниками-аристократами, прийшли ще одвертіші демагоги, для яких особистий успіх і матеріальний добробут стояли на першому плані.
Помітною особою серед них був Клеон, власник шкіряних майстерень, завзятий прихильник війни, який особливо часто зазнавав різних нападів з боку комедії. Арістофан пробував висміювати його вже в ранній, що не дійшла до нас, комедії «Вавілоняни» 426 р. Кажуть, що Клеон, незважаючи на безкарну свободу театральних вистав, хотів притягти Арістофана до відповідальності за образу представника влади, а отже, і народу (!) в спектаклі, на якому були присутні іноземці. Чим закінчився цей конфлікт драматурга з демагогом — невідомо. Але уже через два роки (в 424 р.) була поставлена нова комедія Арістофана «Вершники», де «пафлагонець», (Клеон) і вуличний крамар-ковбасник, двоє рабів, суперничають за вплив на господаря. А господар цей — Демос, якого Арістофан наважився змалювати дряхлим, вередливим дідом-самодуром. Демос у всьому довіряє своєму рабові, пафлагонцю-шкірянику, а той користується його довір’ям, щоб, зухвало обдурюючи його, гнобити своїх товаришів по рабству. Доведені до відчаю, вони звертаються до оракула й дізнаються, що «шкірянику» судилося загинути від іншого, ще більшого негідника ковбасника. Його відшукують, приводять, і вся наступна дія — це тривала суперечка між двома противниками, що кінчається перемогою ковбасника. Більш вправний пройдисвіт переміг… Але комедія не може так закінчитися. Ковбасник, перемігши, змінюється сам і змінює свого господаря. Вводячи в закінчення казковий мотив (поширений і в наших казках), Арістофан примушує колишнього ковбасника «зварити в казані» старого Демоса, повертаючи йому колишню «марафонську» молодість… Арістофанівська комедія завжди оптимістична в силу своїх народних коренів. І за старою народною традицією вона звичайно закінчується веселими піснями й танцями.
Читання Арістофана для того, хто вперше знайомиться з ним, може здатись тяжкою справою. Але є чимало читачів серед нашої молоді, які скаржаться на те, що Щедріна їм теж важко читати. Великий російський сатирик одного разу так характеризував свою творчість: «Моє писання до такої міри просякнуте сучасністю, так щільно приладнане до неї, що коли й можна гадати, що воно матиме якусь цінність у майбутньому, то лише і тільки як ілюстрація цієї сучасності»[10].
Час, одначе, показав, що ця самохарактеристика Щедріна однобічна і що щедрінська «сучасність» дуже живуча, хоч і набирає інших зовнішніх форм. Твори Арістофана не менш «щільно приладнані» до його сучасності. І все ж, читаючи їх, як і твори Щедріна, ми відчуваємо в них щось «неминуще» або, краще сказати, щось ще не зовсім минуле, і разом з обома великими письменниками добираємось до таких глибоких пластів людської природи і суспільних відносин, які дуже нескоро ще стануть «палеолітом».
Померкло вже багато злободенних натяків. Часто у віршах комедій трапляються імена, які в свій час викликали пожвавлення в натовпі театральних глядачів, а тепер вимагають спеціальних коментарів. Читач може уявити собі, наприклад, Перікла, Клеона, Сократа, Евріпіда, Есхіла, але зовсім не зобов’язаний знати, хто такі Клеонім, Гіпербол, Клісфеи, Клеофонт, Пісандр. А афінська публіка при згадуванні імені Клеоніма, виведеного ненажерою, боягузом, який загубив у бою щит, товстуном, схожим трохи на шекспірівського Фальстафа, реготала до безтями. Мимо її уваги не проходили глузування над подібним до жінки Клісфеном, над «вельми радикальним» Клеофонтом, завзятим прихильником війни «до переможного кінця», над хабарником і боягузом Пісандром. Вона не могла не оцінити влучної характеристики талановитого, але безпринципного індивідуаліста Алківіада, яка дається Евріпідом і Есхілом в «Жабах». Евріпід каже про нього: «Не терплю я громадян, хто гається допомагать вітчизні й швидко шкодить їй». А Есхіл підсилює сказане образом: «Не слід у місті левеня виховувать, — хто ж виховав — корися злому норову». Всі ці й подібні їм епіграматичні стріли в свій час влучно попадали в ціль. Але щоб оцінити цю влучність, треба уявити собі мішень.
Звичайно, для повного розуміння Арістофана треба знати історію його часу, історію Афінської республіки часів злощасної Пелопоннеської війни.
Уявіть собі Аттіку, спустошену ворожими набігами, і Афіни, перенаселені біженцями із сільських місцевостей і приміських околиць. Ці біженці скупчились за мурами і укріпленнями столиці. Їм несила забути, що знищені їх виноградники, вирубані фігові й оливкові дерева, сплюндровані поля. Багатьом з них доводиться жити в місті під голим небом, харчуватись урядовими подачками, переживати жах епідемій і терпляче чекати кінця війни, яку афінські верховоди, подібно до європейських генералів 1914–1918 років, теж, мабуть, обіцяли закінчити «за три місяці». Крім усього іншого, людину мучить вимушене неробство. Добре ще, наприклад, Стрегісіаду («Хмари»), який давно покинув село й думає лише, як виплутатися з боргів, в які вліз через сина, любителя кінного спорту. Та ось проста людина — Дікеополь («Ахарпяни») марно намагається на народних зборах почути хоч одне розумне слово про припинення війни. Замість цього він слухає фальшиві звіти послів, яких було послано в Персію та у Фракію, щоб укласти союз для продовження війни, бачить лише якихось шахраїв, які нібито є представниками присланого на допомогу фракійського війська або якогось юродивого з аристократів, якого послали для переговорів зі Спартою, та не видали командировочних. Збори шаленіють від одного слова «мир», і, махнувши на збори рукою, Дікеополь повертається в рідне село, щоб укласти там фантастичний «сепаратний» мир для себе і своєї сім’ї.
Конфлікти розв’язуються жартом, — вторгненням казкової фантастики. Але під цими жартами ми, зіставляючи їх з історичною дійсністю, відкриваємо глибоко серйозні і, зрештою, скорботні роздуми драматурга про кризу, яку переживає його вітчизна. Були спроби виставляти Арістофана ідеологом землевласницького класу, ворогом демократії, реакціонером. Але Арістофан ніколи не виступає проти основ демократичного ладу, хоч і таврує вождів сучасної йому «демократії».
