— Дозвольте відрекомендуватися, — продовжила вівчарка, — мене звати Доллі, можна просто — Дол.
— Ха-ха, і це всі? — весело спитав Рата.
— Ні, не всі! — почувся тоненький голосок, і з-поміж передніх лап Доллі визирнула сіра мишка.
Р-раз — і Рата одним стрибком зірвався з місця. Але Рекс перегородив йому собою дорогу, і вони клубком покотилися по підлозі.
Коли Рата підвівся, мишки ніде не було. А Доллі сказала:
— Ви помилилися, це не мишка. Це хом’як. Звати його Хома.
— Можна просто Хомка, — знову з’явилася голова з круглими щоками. — Як то кажуть: хоч казанком, аби не в піч!
Побачивши, що Рата заспокоївся, хом’як Хомка добув щось з-за своєї круглої щоки і почав гризти.
— Що це ти їси? — заздрісно спитав Рата.
— Заначку, — відказав Хомка.
— Яку заначку?
— Яку-яку, — не бачиш — сухарик, — показав Хомка. — На дорозі знайшов, як ішли сюди.
— Ой, як їсти хочеться! — тоскно промовив Хроня.
Рекс мовчав, але його порожній живіт підвело аж під ребра.
— Якщо ви дозволите, — несміливо мовила Дол, — у мене тут дещо є…
— Що це — дещо? — жваво обернувся Рата.
— Та знаєте, у мене є один знайомий продавець у м’ясній крамниці, — Дол сором’язливо опустила очі, — я йому трішки подобаюсь. То якщо ви не проти…
— Ну, чувіха, та хто ж проти… — почав був Рата.
— Хто ж проти ковбас та білого хліба! — пискнув Хомка. А до Доллі зашепотів: — Ти їм усе не віддавай, а то що ж на потім нам зостанеться?
— Та давай, тягни, що там у тебе! — нетерпляче облизнувся кіт.
Дол лагідно посміхнулася Хомці й зникла за рогом. А за хвильку з’явилася знову, несучи в зубах добрячий шмат ковбаси.
Очі в кота зробилися завбільшки як лампочки, і він націлився кинутися на поживу. Але Хроня неквапом рукою відсторонив його, витяг з кишені складаного ножика і розрізав ковбасу на шість рівних частин.
Рата невдоволено спостерігав за цією процедурою.
— Ну ти даєш! — пробурчав він. — Оцей, — кивнув на Хомку, — вже має що жувати…
— Він жує, та своє, — ображено пискнув знову Хомка.
Тут папуга, що досі мовчав, подріботів, перебираючи лапами по трубі, ближче до ковбаси. Він нахилив голову, скоса глянув на шматочки й прокричав:
— Кіндер-р-рсюр-р-рпр-р-риз! Ср-р-рані пор-р-рядки! Мені зер-р-рна! Я такого не їм!
— О! — швидко зорієнтувався Рата, — значить, один шматок зайвий! — і вмить схопив найближчий.
— Ану поклади на місце! — закричав Хроня. Повернувшись до Рекса, він сказав: — А ти чого мовчиш? Ти ж тут головний? Вони ж тебе призначили, чи ні?
— Гр-гм, — прочистив горло Рекс, — та я оце… звичайно… як його… — тільки й зміг промимрити він.
— Плювати я хотів на всіх начальників, — презирливо скривився Рата і вп’явся зубами в ковбасу.
На деякий час у кімнаті запанувала тиша. Хомка з жалем спостерігав за кожним зникаючим шматком. Провівши поглядом останній чужий шматок, хом’як обнюхав свій, затягнув його у найдальший куток і довго вовтузився там, ховаючи як найретельніше.
— Хай лежить, — вдоволено мовив він, — про запас!
— Да-а, чуваки, — ум’явши подвійну порцію, облизнувся Рата, — хороша штука — ковбаса! І хороша штука — власна крамниця. Це я вже помітив: якщо м’ясник працює у власній крамниці — завжди щось і нам, безпритульним, перепаде. На м’ясокомбінаті тобі б такого шматка не кинули! Там вони між собою за кожний шматок гризуться. А якщо викидають — то таке… не те що їсти — щипцями вже гидко брати.
Рекс після трьох днів голодування відчув себе краще.
— Спасибі тобі, Доллі, — вдячно проказав він.
— Рада, що стала вам у пригоді, пане Рексе! — відповіла та.
— Ой-йой-йой-йой-йой! — перекривив вівчарку ситий Рата, розлігшись на Хрониній ковдрі. — Як-кі манери! Як-кий шик! Ви, мадам, не з Парижа, бува, до нас прибули? Чи ти, чувіха, просто вань- ку валяєш?
— Ну, ти! — спробував суворо зупинити його Рекс. — Ти б той, трохи ввічливіше, чи що?
— А я гімназій не кінчав, мені прощається! — огризнувся Рата. — Мені ніколи було — я БІСНІСОМ займався!
— Яким бізнесом? — поцікавився Рекс.
— Не БІЗ-НЕСом, а БІС-НІСом: куди мене БІС НІС, туди я й ішов! Ги-ги-ги! — зареготав Рата, задоволений з власного жарту.
— Дур-р-рень! Дур-р-рень! — закричав з труби Фері. — Виключіть пер-р-рший мікр-р-рофон!
— Хто дурень?! — аж підскочив Рата.
— Це я так, для р-р-розминки, — перелякався папуга. — Полечу, пошукаю чогось. Бо ви всі нажер-р-рлися, а я голодний.
— Ти ж гляди, — нагадав Рекс, — не барися, бо оті можуть з’явитися, а нас усіх не буде. Хто зна…
Папуга полетів, наостанок все ж таки ще раз вигукнувши:
— Шантр-р-рапа!
А Рата звернувся до Доллі:
— Ну, мадам, може, тепер ви нас трохи розважите?
— Чого ти чіпляєшся? — несміливо заступився за вівчарку Рекс.
— Та я нічого, чувак, — примирливо мовив ситий Рата, — це я нащот етово… хай розкаже свою історію — хто і за віщо її під зад коліном. Нам все одно робити нічого — ми послухаєм.
— Ну й тип! — обурився Рекс. — 3 чужого горя собі розвагу влаштовує!
— Нічого, — спокійно промовила Доллі, — я не ображаюся. Та й історія моя не така вже й довга, щоб добре розважити пана Рату.
— Як приємно чути: пан Рата, — перебив її кіт і погладив себе по череву.
— Я шість років жила у професора філології…
— О, чуваки, вона теж лається! — зраділо підняв голову Рата.
— Та ні, — сказала Доллі, — це не лайка, це так називається наука, яка вивчає мову — фі-ло-ло-гія. Так от, коли я захворіла, — Доллі лизнула свою пухлину, — професор відвів мене до лікаря. Лікар сказав, що може зробити операцію, якщо професор дасть йому оці, як їх… він ще казав, що вони зелені…
— Бакси, темнота! — презирливо підказав Рата.
— Так, так, бакси! — пригадала Доллі.
— Бакси? — здивувався Рекс. — А що воно таке?
— Ну й темний ти, чувак! Це такі гроші, за які все можна купити! — пояснив Рата.
— Як — все?! Все не можна! — заперечив Рекс.
— Можна, можна! — переконаний був кіт. — Ну а далі? — звернувся він до Доллі.
— Далі все було дуже погано, — сумно мовила вівчарка. — Ми прийшли додому. Професор зачинився в кабінеті з сином. Він оцей… як і ви — біснісмен.
— От культура та мистецтво! — обурився Рата. — Жартів не розуміє! Пожартував я, чувіха, не дійшло? А бізнесмен — це людина, яка займається якимось Ділом, по-англійському — бізнесом! Давай далі.
— Добре, добре, — виправилася Доллі. — Бізнесмен! Так оцей бізнесмен почав з моїм господарем сваритися. Він кричав, що я все одно здохну. Переконував, що даремно на мене оці… як їх… а, бакси витрачати.
Доллі замовкла.
— Ти цей… — тихо сказав Рекс, — якщо тобі оце… важко, то не згадуй.
— Та ні, нічого, дякую, — і Доллі продовжила. — Тут професор теж почав кричати. А потім тихо сказав: «Серце, серце…». А далі в будинку таке знялося, що про мене забули. І згадали лише, коли професора кудись відвезли у дерев’яному ящику. Тоді цей бізнесмен разом зі своєю дружиною закрилися у професоровому кабінеті й теж кричали. Тільки тепер вони кричали, що це через мене професора повезли у дерев’яному ящику. А потім вони мене покликали в машину й відвезли за місто на пустир. І там зняли з мене нашийник. А мені його колись подарував на день народження професор. А тоді сіли в машину — і поїхали.
Усі замовкли.
Хроня підійшов до Доллі й співчутливо обняв її за шию.
Доллі вдячно лизнула його в щоку.
— Знаєш, ми його знайдемо! — сказав Хроня.
— Кого? — здивувалась Доллі.
— Отого твого БІСНІСмена.
— Навіщо?
— А я йому всі чотири колеса гвіздком попроколюю! — зло погрозив Хроня. — Або… або… або візьму о-от-таку каменюку — й у вікно!
— Ні, ні! Не треба! — сказала Доллі. — Краще ти допоможи мені знайти професора.
— Ну, культура і мистецтво! — сплюнув Рата. — Ти що, не розумієш? Тю-тю твій професор, загнувся!
— Ні, пане Рато, — спокійно мовила Доллі, — я розумію, що він помер. Я просто хочу знайти те місце, куди його відвезли у дерев’яному ящику. Допоможеш? — спитала вона у Хроні.
Той мовчки кивнув головою.
— Ну порозважалися, тепер можна й подрімати, — потягнувся Рата.
— А мою історію ніхто не хоче послухати?! — раптом ображено пропищав Хомка.
— Твою історію? Яка там у тебе може бути історія, дрібний! — пирхнув Рата.
— Не гірша, ніж у будь-кого іншого!
— Ну що ж, дрібний, валяй і ти! — милостиво дозволив Рата.
— Я жив не де-небудь, — гордовито сказав Хомка, — я жив у палаці!
— Ну, ну, ти заливай, та знай міру! — зупинив його Рата.
— Сам ти брешеш! — сказав Хомка. — Я ще раз кажу, що жив у палаці — у Палаці дітей та юнацтва. О, як нас там годували! Чого тільки не було в моїй клітці! Я був товстий, гладенький і спокійний. Вранці прокинувся — пожував — і спати. Поспав — пожував — і знову спати. Ні тобі ніяких запасів робити не треба, ні про зиму думати… — від приємних спогадів Хомка аж примружив очі.
— А на свободу з клітки вас випускали? — спитав Рекс.
— На якого біса мені та свобода? — одразу розплющив очі Хомка. — Вода в клітці завжди свіженька, їжі — повно, нору рити не треба, дощ на тебе не капає… Я й не знав, що воно таке — свобода, аж поки не почали навколо мене якісь дивні слова казати: ринок, економіка, конкуренція, — ледве вимовляв Хомка. — І скоро я дізнався, що таке свобода, — з гіркотою мовив хом’як. — Коли їсти стало нічого, винесли нас у поле й випустили. На свободу. Іди куди хочеш, їж що знайдеш, живи де прийдеться. Ох і важко було мені спочатку! Нічого я не вмів — ні поживу за щоки про запас складати, ні від котів бездомних тікати, — тут він поглянув на Рату і про всяк випадок сховався за лапу Доллі.
Але Рата, здавалося, не слухав Хомку. Він лежав, заплющивши очі, і сито муркотів.
— Отак і перебивався з дня на день. Аж поки не зустрів Доллі, — Хомка вдячно погладив Доллі по лапі. — Аз Доллі мені ніякі коти не страшні, та й на зуб щось завжди перепаде. Так ми разом і жили.
Поки ці три благодійники не з’явилися. Вони нас сюди прислали. Допомогти обіцяли. Може, вони мене назад до палацу повернуть, га? — з надією спитав він Рекса.
Рекс безпорадно знизав плечима:
— Не знаю…
— Як — не знаєш? — захвилювався Хомка. — Ти ж тут головний, раз вони сказали: «Знайдете Рекса». Вони ж тобі повинні були щось пояснити! Для чого ж тоді нас тут зібрали? Може, вони нас будуть на старі місця влаштовувати? Чи як?
— Ги-ги, — із заплющеними очима іронізував Рата. — Аякже, посадять тебе знову в клітку і годуватимуть задарма. А що, чуваки, — аж розплющив очі кіт, — якщо нас усіх переправлять на яку-небудь іншу планету? Або у цей їхній па-ра-лель-ний світ? Уявляєте — р-р-раз — і ми в іншому світі: на деревах ковбаси ростуть, у небі курячі стегна летять, миші самі до рота скачуть, бліх зовсім нема…
— Не думаю, — з сумнівом мовив Рекс. — За які заслуги і чому саме нас? Он подивись, скільки нашого брата по місту тиняється — усі голодні й обдерті. Швидше, гадаю, ми самі щось повинні зробити. І не тільки для себе, але й для всіх безпритульних…
— …у світі, — глузливо закінчив Рата. — Еге, це я теж колись давненько читав у одній газеті: побудуємо комунізм для всіх на світі. А хто не хоче будувати — того силою примусимо, йому ж самому краще буде!
Рекс знічено замовк.
— Ну а ти що пропонуєш? — запитав він Рату.
— Треба так, як Хроня казав, чуваки, — мстити, мстити і ще раз мстити! Я своїй хазяйці таке зроблю, таке… — аж захлинувся кіт. — Треба їм оголосити справжню війну. Вони нас — а ми їх, вони нас — а ми їх!
— Ні, ні! — перелякано запищав Хомка. — Я воювати не згоден! Який з мене воїн? На мене хтось наступить — і все, хана! Моя хата скраю! Якщо можна, пане Рексе, — звернувся він до Рекса, — я припасами буду завідувати, ну, наче завідувач складу. А ви собі воюйте, кому охота.
