Реклама полностью отключится, после прочтения нескольких страниц!
— Та замовкніть нарешті! — попросив Рекс. — Ніхто нічого не робитиме, аж поки прибульці знову не прийдуть.
— А якщо вони ніколи не прийдуть? — спитав Рата.
— Ну, тоді побачимо, — відповів Рекс.
Цілий день вони прочекали прибульців, але ніхто так і не з’явився.
Настав вечір. Повернувся папуга — ситий і задоволений.
Він вмостився на своїй трубі і голосом артиста Богдана Бенюка закричав:
— Добр-р-рий вечір-р-р, малята! Слухайте вечір-р-рню казку!
Розбуджений його криками, Рата невдоволено просичав:
— Як ти зараз же не закриєш писка, у твоєї казочки буде сумний кінець!
Папуга перелякано замовк.
А Рата потягнувся і сказав:
— Ну, чуваки, час іти на роздобутки.
— На які роздобутки? — поцікавився Рекс.
— На які, на які… На звичайні. Десь щось поцупити на зуба. Чи ти тут готовий з голоду здохнути? Хто зі мною? — обвів кіт оцінюючим поглядом товаришів по нещастю.
Дол нерішуче піднялась.
— А ти сиди собі, теж — ворушиться! — поблажливо кинув їй Рата. — Помічниця з тебе, як… Ми не до знайомого м’ясника в гості підемо.
Дол знічено лягла знову.
— А ти не збираєшся? — спитав Рата у Рекса.
— Та я… чого ж, можна… А що треба робити?
— Там побачиш, валяй!
Вони вийшли зі старого будинку. Вечоріло. Осінній дощ вже не моросив, але калюжі ще не повисихали. Було холодно і незатишно.
— Йди за мною і не вякай, — сказав Рата.
Рекс слухняно плівся за котом. Нарешті вони опинилися за містом. Пес впізнав міське звалище — сам іноді приходив сюди з надією чимось поживитися. Правда, тут рідко щось вдавалося знайти їстівного. «Чого Рата мене сюди притягнув?» — подумав Рекс.
Кіт зупинився.
— Бачиш оту купу? — пошепки спитав він.
— Ну?
— Там під дошками є схованка.
— Яка схованка?
— Зелена! — аж засичав люто кіт. — Заткни пельку і слухай! Там, за купою, живе бомж Федя. У схованці він тримає жратву. Не мадярські ковбаси, звичайно, а так, що випросить або потягне. Все б нічого, але з Федею живе Жора. Чув про Жору?
Ще б пак, не чув! Жору знають усі безпритульні собаки міста. Злий вовкодав, коли Федя випускав його побігати, не минав жодної собаки, щоб не зачепити її. І рідко кому вдавалося живим вирватися з його зубів. Бо Жора був вічно голодним і тому вічно лютим — бомж Федя годував його лише, як був тверезим. А тверезим Федя бував рідко.
Рекс від страху затремтів:
— Він що, їсть собак?
— їсти не їсть, але горло перегризає.
— А якщо… Федя відпустить Жору — нам же буде кінець, — прошепотів Рекс.
— Я все передбачив, чувак, не пісяй кип’ятком! Я відкидаю дошку зі схованки — Федя вилазить зі своєї нори — відпускає Жору — я відволікаю його на себе і тікаю о-о-он до того дерева. Вилазю на дерево і сиджу. А ти за той час хапаєш, що там знайдеш із жратви — і рвеш кігті. Січеш — ні?
— А… а якщо він побіжить не за тобою, а за мною?
— Ет, кажу тобі, він як мене побачить, про все на світі забуде. Ми старі знайомі, ще з минулого літа. Бачив його розірване вухо? Моя робота! — гордо сказав Рата.
Кіт, припадаючи до землі, підкрався до схованки. Потім стрибнув на крайню дошку. Щось загуркотіло. Люто загавкав пес. Звідкись з-під землі вискочив маленький, давно не голений чоловік. Він блискавично відстебнув гачок з нашийника вовкодава. І той великими стрибками кинувся наздоганяти Рату, який аж стелився по смердючій землі смітника, тікаючи до рятівного дерева.
— Лови, лови його! — горлав бомж Федя і біг за псом.
Хоч жижки у Рекса трусилися, він підкрався до розкиданих дощок. Запахло капустою, огірками… і чимось дуже смачним із чорного пластикового кулька. Рекс облизнувся, обережно взяв кульок зубами і повернувся, щоби чкурнути звідси. Але дорогу йому заступила темна постать з чимось замашним у руці. Це був бомж Федя.
— А-ах ти, падла! — зло сказав Федя. — Ти красти будеш?!
Кульок випав у Рекса з рота, і він зіщулився в очікуванні удару.
Але Федя не вдарив.
— Жора! — загорлав він.
— Ой, ні, тільки не Жора! — не зчувся як вигукнув Рекс.
— Га?! Що?! — очманіло почав озиратися Федя. — Хто тут?! Вилазь, падла! Уб’ю! — і він заходився розкидати купу картонних ящиків, звідки, як йому здалося, почувся людський голос.
Побачивши, що шлях вільний, Рекс вхопив смачний кульок і щодуху кинувся геть.
Позаду лунали гучна Федіна лайка і гавкіт Жори, а Рекс біг і біг, аж доки йому здалося, що серце ось-ось пурхне, як перестигла по- рохнявка. Тоді він звернув до найближчого недобудованого будинку, забіг у закутину між ним та сараєм і, знесилений, повалився на землю.
Рексу не вірилося, що вдалось врятуватися.
Коли Рекс добрався додому, зовсім стемніло. На його здивування, Рата вже лежав на своєму місці, неначе нічого й не було.
Рекс поклав важкенький кульок і відхекувався, висолопивши язика від утоми й пережитого жаху.
— Хе-хе, чувак, що, впрів? — зустрів його Рата. — Давай сюди, що ти там урвав?
— Чо… чого це… сю… сюди, — все ще не міг прийти до тями Рекс. — Не сюди, а ось він, — пес кивнув на Хроню, — він ділитиме.
У кульку було багато всякої смакоти — недоїдені гамбургери, шматки піци з м’ясом і навіть залишки шашлика.
— М-м-ням, — насолоджувався Рата, наминаючи свою порцію, — це Федя на стадіоні, на барахолці назбирав. Учора там ярмарок був. Я теж туди збирався. Ярмарок — не ярмарок, а біля шопів завжди щось урвеш.
Фері, що завзято клював скоринку хліба, притиснувши її лапою до труби, перервав вечерю, щоб проголосити:
— Нема нічого кр-р-ращого на вечер-р-рю, як свіжий, з ко- р-р-рочкою шматок хліба!
Доллі, скривившись, наче від зубного болю, не витримала:
— Пробачте, пане Фері, треба казати не «з корочкою», а «зі скоринкою».
— Бр-р-рехня! — заперечив Фері. — Так по телевізор-р-ру в р-р-рекламі кажуть!
— Ну, я б не радила вам повторювати те, що іноді кажуть по телебаченню, — стримано сказала Доллі.
Фері хотів було продовжити дискусію, але Доллі, яка лежала найближче до виходу, нашорошила вуха.
— Тс-с-с! — зупинила вона Фері. — Наче хтось плаче.
Всі перестали жувати й прислухались. Справді, чулося тихе скавуління.
Хроня, скрадаючись, пішов до виходу. Доллі й Рекс — за ним.
Недалеко від входу в підвал у кущах лежав песик. Він був маленький, чорненький, з короткою шерстю. Великими круглими вологими очима він жалібно дивився на Хроню і важко дихав.
Хроня присів коло нього навпочіпки.
І побачив, що песик страшенно покусаний. Коли він дихав, з двох великих ран на його грудях виходило повітря.
— Хто це тебе? — співчутливо спитав Рекс.
— Жо… Жора, — натужно мовив песик.
— Коли? За що? — одночасно спитали Доллі та Рекс.
— Я з хазяйкою гуляв. Вона нашийник зняла, ну я й відбіг трохи далі. Вона, правда, кликала: «Чіп, назад!», але мені так хотілося побігати — цілий день сам у хаті, доки всі на роботі, — жалібно глянув він на Хроню. — А тут де не візьмись — Жора зі своєю зграєю назустріч… Я тікав, як міг… Але хіба від Жори втечеш, та він ще чомусь був такий розлючений… — песик заплющив очі і замовк.
— Його негайно треба до лікаря, — сказав Рекс. Дивіться, у нього повітря з грудей виходить.
— До лікаря, до лікаря, — розпачливо сказав Хроня. — Де його шукати — ніч же надворі.
— Я пам’ятаю, панове, де живе той лікар, до якого мене водив пан професор, — сказала Доллі. — Ходімо.
Хроня обережно взяв Чіпа на руки. Той тихенько заскавулів.
— Потерпи, потерпи трохи, малий. Зараз ми знайдемо лікаря, він тобі допоможе, — примовляв Хроня, несучи Чіпа.
— Гей, чуваки, ви куди? — гукнув від дверей Рата, який теж вийшов подивитися, що сталося.
— Ми зараз, — сказав Хроня. — А ви сидіть, чекайте, нікуди не ходіть.
Рата підійшов ближче.
— Ні фіга собі! — присвиснув, побачивши Чіпові рани. — Куди ви його несете?
— До лікаря, — буркнув Рекс.
— Шкода праці, чуваки! — сплюнув Рата. — Йому вже той…
— Ану заткни пельку! — несподівано сам для себе вишкірив зуби Рекс. — Ти, відморожений!
— А ти не наїжджай, не наїжджай! — відступив Рата. — Я що?.. Самі побачите…
Доллі дійсно знайшла будинок лікаря. У ньому не спали, з вікон лунала гучна музика, чулися людський сміх і дзвін посуду. Видно, там гуляли.
Хроня з Чіпом на руках нерішуче стояв перед залізною хвірткою.
— Звати його Юрій Михайлович, — сказала Доллі. — Дзвони.
Хроня подзвонив. Раптом вікно будинку відчинилося і звідти до пояса висунувся товстий чолов’яга. Розмахуючи руками, він загорлав:
— І два кусо-чі-ка кал-бас-кі
у тіб’я лі-жалі на стале!..
Хроня з переляку аж сахнувся, але за мить знову натиснув ґудзик дзвоника.
Нарешті двері будинку відчинилися. Спочатку з них вибіг величезний чорний пес породи водолаз і підбіг до хвіртки. А потім, похитуючись, з’явилася кремезна чоловіча постать.
— Хто там? — гукнув чоловік, вдивляючись у темряву.
— Це я, — несміливо мовив Хроня.
— Хто — я?
Хроня мовчав, не знаючи, що сказати.
Чолов’яга підійшов до хвіртки й придивився.
— Чого тобі? — непривітно спитав він, побачивши Хроню з Чіпом на руках.
— Ось, — Хроня кивнув, — собаки покусали. Ви Юрій Михайлович?
— Ну, я. Тільки я вдома не приймаю. Приходь завтра на прийом.
— Так він до завтра, може, не доживе, — схвильовано попрохав Хроня.
— Не доживе, не доживе… — сердито пробурчав ветеринар. — Ану, покажи… — він оглянув Чіпа, а потім покосився на брудного й обдертого Хроню.
— М-м-да, — пошкріб він підборіддя. — Це твій чи…
— Та ні, я на вулиці підібрав.
— Баксів у тебе, звісно, нема… Та які там бакси, навіть дерев’яними не пахне, — ніби сам до себе мовив ветеринар.
— Його можна врятувати? — нетерпляче спитав Хроня.
— Можна то можна, — сказав Юрій Михайлович, — а платити хто буде? У мене кожний укол два долари коштує! Зрозумів? Так що приходь завтра на прийом… Якщо ще треба буде… — додав він тихо вже сам до себе і хряснув хвірткою.
Хроня розгублено постояв хвильку біля зачиненої хвіртки і рушив назад. Доллі й Рекс понуро йшли поруч. Коли вони завернули за ріг, почули за собою сопіння. Хроня перелякано озирнувся і побачив водолаза, який саме вивернув з-за рогу. Рекс зупинився, застерігаюче загарчав і затулив собою Хроню з Чіпом на руках. Але водолаз не збирався нападати. Він підійшов ближче й поклав на землю пакунок, який ніс у зубах.
— Чого тобі? — спитав Рекс.
— Та чув я, як цей гівнюк, мій хазяїн, з вами розмовляв, — сказав водолаз. — Тут маєте ліки й шприци. Треба знайти когось, хто вміє уколи робити.
— Ти вмієш уколи робити? — спитав Рекс у Хроні.
— Спробую, якщо треба, — сказав Хроня. — Я бачив, як хлопці собі робили.
— А ти нічого, молодець, — похвалив Рекс водолаза. — Тільки чого ти у цього гівнюка живеш?
— Та я не в нього, а в його матері. Якби не вона, вже б давно пішов світ за очі. Ну, бувайте, побіжу, бо стара хвилюватиметься.
І водолаз розтанув у темряві.
Цовернувшись у підвал старого будинку, Хроня насамперед зробив укол Чіпові. Але це мало допомогло. Чіп лежав із заплющеними очима й важко дихав, висолопивши язика. А з ран на боці при кожному подиху так само виходило повітря. Цієї ночі ніхто, крім Хомки, який смачно хропів під картонним ящиком, не зміг заснути.