— О’кей, — погодився Вістінґ.
— Тоді до роботи! — кинув Стенберґ, відсуваючи двері.
Вони з Віньє разом вийшли з фургона. Їхні підлеглі вже чекали напоготові. Прибули й два патрулі з собаками. Вістінґ роззирнувся за Нільсом Гаммером, але той, певно, ще був десь унизу, на пасовиську, разом з Ліне. Він хотів, щоб Гаммер, його найближчий колега по роботі, отримав якнайбільше інформації. Вістінґ уже вийняв телефон, але не квапився набирати номер. Щось у поставі Стіллера підказувало йому, що й він сам, Вістінґ, не володіє повною інформацією.
— Чого я ще не знаю? — запитав Вістінґ.
Адріан Стіллер вагався.
— Та, неважливо.
— Можна, я сам вирішуватиму…
Стіллер зачинив двері фургона.
— Ми припускаємо, що Інший почав діяти сам.
Вістінґ знову сів. Адріан Стіллер назвав ім’я.
— Нанна Томле.
Ім’я було відоме Вістінґові з преси. Справа про зникнення належала до компетенції Східного поліційного округу. Дівчина зникла одного суботнього вечора серед липня, після поїздки до Осло. Поверталася потягом додому в Ліллестрьом. Останнє відоме місце перебування — залізнична станція, її зафіксували відеокамери. Вона мешкала приблизно за п’ятсот метрів звідти. Ось на тому відтинку шляху вона й зникла. Через три тижні її праву руку знайшов турист, який прогулювався лісом Свартскуґ, на південній околиці Осло. Згодом поліція виявила решту тіла в неглибокій ямі. Якісь тварини розрили захоронення і розтягли розчленовані частини по лісі.
Той самий почерк, що й убивства, скоєні Томом Керром і його спільником. Викрадені молоді жінки, яких застали у дорозі вечір або ніч. Перш ніж позбутися трупів, їх розчленовували.
— Частини тіла залили хлорним розчином, — пояснив Стіллер.
Це теж був метод Тома Керра. Він розчленовував трупи, щоб вмістити їх у балію, і заливав рідкою хлоркою. Внутрішні пошкодження кишківника й сечовивідних шляхів теж були спричинені хлоркою. Він вприскував її ще живим жертвам.
— Ефективний спосіб, щоб позбутися біологічних слідів, — прокоментував Вістінґ. — Другий убивця взяв його собі на озброєння.
— З Нанни поглумилися так само, — розповідав далі Стіллер. — Соски вирвані обценьками. Руки й ноги зв’язані тими самими вузлами.
Керр прив’язував свої жертви до ліжка в себе вдома й ґвалтував. Скоріш за все, розв’язував їх уже мертвими.
— Швартовий подвійний вузол, схожий на два ласо, — додав Стіллер.
Про цю деталь Вістінґ начеб не чув раніше.
— Розумію, — кивнув він.
— Інший уже раз обходився без спільника, — вів далі Стіллер. — Ми вважаємо, що друга самостійна спроба — то лише справа часу. Від убивства Теї Полден до зникнення Таран Нурюм минуло два місяці й лише чотири тижні до вбивства Сальви Гаддад.
— Тобто ви свідомо пішли на те, щоб дозволити Керрові втекти? Щоб виманити Іншого? — випитував підтвердження своєму здогаду Вістінґ.
— Ми розглядали таку можливість, — визнав Стіллер.
— Він важко покалічив, ледь не позбавив життя трьох поліцейських!
— Жоден з наших сценаріїв не передбачав нічого подібного. Ми більше сподівалися, що він з’явиться на авті. Тому й поставили патрульних у цивільному на всіх прилеглих шляхах. Навіть уявити собі не могли такого…
Вістінґ уже й не знав, як далеко Стіллер може зайти зі своїми ідеями. Судячи з ситуації, здавалося, наче все відбувається за планом.
— Ставки дуже високі, — сказав Стіллер. — Є всі шанси на успішний результат.
Вістінґ знову глянув на червоний маркер на моніторі. Доки вдивлявся у цятку, йому здалося, що вона ледь змістилася, ніби Том Керр перейшов з однієї кімнати будинку до іншої.
Вістінґ вийняв мобільний і зателефонував Гаммерові.
— Треба поговорити, — коротко промовив у слухавку.
Ліне разом з Гаммером повернулася до тимчасової бази біля тартака. Тартак став пунктом збору для рятувального персоналу й поліцейських. Дорогою назустріч їм трапилися спеціально треновані групи сил швидкого реагування і патрулі з собаками на повідцях. Над головою дедалі більшими колами кружляв гелікоптер.
Поранених поліцейських підняли в кабіну, і гелікоптер полетів. Три автомобілі швидкої допомоги очікували в повній готовності разом з іншими спеціальними транспортними засобами. Стрекотіли рації, чулися розмови, деренчали мобільні телефони. Ліне підняла камеру, зафіксувала похмурість, тривогу й розгубленість присутніх.
Від моменту вибуху минула година й сімнадцять хвилин. Немов з-під землі вигулькнули перші журналісти, купчилися на дорозі віддалік. Цих провели від зовнішнього поліційного кордону. Найтерплячіші діставалися до місця пригоди, вочевидь, на свій страх та ризик, через ліс. Багатьох колег по цеху Ліне впізнала. То були здебільшого співробітники локальних медіа Саннефьорду й Ларвіка, репортер і оператор з Тьонсберґа, з місцевого офісу телеканалу NRK і ще два фотографи. Ліне припустила, що вони, мабуть, фрілансери. Вона вийняла телефон, аби перевірити, яка саме інформація уже просочилася в медіа. Передовицю про подію написала столична газета «ВҐ», де вона колись теж працювала. Щонайменше троє поліцейських зазнали поранень під час виконання службового завдання. Командувач операцією підтвердив вибух, але відмовився давати коментар щодо самої події та суті операції. Фрагмент карти місцевості ілюстрував, де приблизно стався вибух. «ВҐ» також зазначила, що в тому районі спостерігається надзвичайна поліцейська активність. Виставлено численні поліційні кордони. Перевіряють усі транспортні засоби, які виїжджають з півострова, а ті, що в’їжджають, відразу затримують.
Мортен Плюдовскі з бейджиком «Преса “ВҐ”» на шиї теж майнув у гурті журналістів. Ліне добре знала його ще з часів спільної роботи в редакції, з ним їй найліпше працювалося, хоч це аж ніяк не заважало їм запекло сперечатися і сваритися.
Ліне не хотіла потрапляти йому на очі. Почувалась би незручно. Мортен захотів би дізнатися подробиці, а вона підписала папір про нерозголошення таємниці й не зможе нічого розповісти.
Але вже надто пізно. Він кивнув їй через голови колег. Ховатись тепер було б помилкою.
Ліне рушила до нього, по-дружньому обійняла, кивнула решті.
— Швидко ж ти тут опинився.
— Мені пощастило, — усміхнувся Мортен П., як його скорочено називали. — Повідомлення надійшло, коли я був зайнятий іншими справами в Тьонсберзі.
Він відійшов кілька кроків убік. Ліне — за ним.
— А ти що тут робиш?
— Працюю фрілансером. Знімаю фільм для поліції.
— Та ну?! А що тут, власне кажучи, трапилося?
— Не можу сказати. Якщо проговорюся, не бачити мені більше цікавих завдань.
Мортен П. кивнув з розумінням. То був худорлявий, цибатий чоловік під п’ятдесятку, із зацікавленим блиском в очах.
— Ясно! Нам пообіцяли брифінґ о першій годині.
Ліне глянула на годинник. Ще півгодини.
— А вибух? — Мортен П. знову підступився ближче, уважно розглядаючи її. — Ти була тут, коли це сталося?
Ліне подивилася на свій одяг, забруднений землею і позеленений травою. На лівій руці — кілька крапель крові. Видно, батько обтерся, після того як допомагав пораненим.
— Маю тут, — Ліне гойднула камерою. — Але матеріал належить поліції, — поспіхом додала, вже знаючи, що бовкнула зайве.
Щойно редакція довідається про зафіксований на відео вибух, головний редактор і адвокати вчепляться за всі можливі аргументи, щоб отримати шанс на публікацію запису.
Ліне стояла поруч із журналістами, за обмежувальною стрічкою. Якби вийшла за межі відгородженої території, навряд чи змогла б повернутися назад. Ні батька, ні Адріана Стіллера ніде не бачила. Мабуть, сидять у сірому фургоні, до якого щойно ввійшов Гаммер.
Репортер з NRK знімав стрім. Він описав поліційні кордони, які довелося подолати журналістам, щоб потрапити на місце події, але не зміг надати жодної свіжої інформації про саму подію. Ось уже з’явилися журналісти з «Даґбладет» і телеканалу TV2, а згодом — радіорепортер з Р4.
