— Які новини? — без передмов запитала вона в слухавку. — Я у штабі.
Вістінґ уявив собі обличчя керівників різних відділів, її радників, які допомагали ухвалювати стратегічні рішення у надзвичайних ситуаціях.
— Втечу було ретельно сплановано, — почав Вістінґ. — Усе вказує, що Керр має спільника. Є підстави стверджувати, що Інший і є його помічником.
— Я увімкну голосний зв’язок, — попередила Кііль.
Вістінґ мав намір озвучити дуже незвичну пропозицію.
— Хто там біля вас? — запитав він, щоб упевнитись у відсутності сторонніх.
Аґнес Кііль назвала імена постійних членів оперативного штабу, тож Вістінґ повів далі.
— Ми локалізували місце перебування Тома Керра за допомогою електронного маячка.
Ніхто на другому кінці ні словом не затнувся про те, що такий метод, правду кажучи, не дозволений законом.
— Маємо підстави припускати, що Керр чекає на допомогу ззовні, щоб вибратися з півострова.
— Це ж як?
— Вичікує, доки поліція покине територію, а тоді людина, яка підготувала втечу, прийде й забере його.
— І що ви пропонуєте? — поцікавилася Аґнес Кііль.
— Перекваліфікувати операцію з пошукової на спостережну. Ми знаємо, де перебуває Том Керр. Ми можемо вичекати, доки до нього прийде спільник.
Тут різко втрутився полісмен, відповідальний за оперативну роботу.
— Де саме перебуває Керр?
— В одному з літніх будиночків, — пояснив Вістінґ. — Він стоїть на доволі відкритій місцині, але навколо ростуть дерева, тож можливо вести приховане стеження. Туди веде асфальтована дорога, але Інший, найімовірніше, з’явиться з боку моря. До причалу приблизно п’ятдесят метрів. Можу переслати координати.
Над головою пролетів гелікоптер. То повезли до лікарні поліцейського, який найбільше постраждав.
— Те, що ви пропонуєте, вимагає проведення операції під прикриттям. Ми не можемо так просто звідти забратися, — запротестував оперативник. — Ми повинні зберігати активність у тому районі найближчі кілька годин.
— Окрім того, ми, тим самим, свідомо обманюватимемо засоби масової інформації, — втрутився інший голос.
Вістінґ припустив, що той голос належав шефові відділу інформації та комунікації.
Ініціативу знову взяла в свої руки поліцмейстерка.
— Дайте нам час на роздуми, — сказала вона. — Я вам зателефоную.
Вістінґ не зводив погляду з червоної цятки на екрані, очікуючи, що та будь-якої миті може зрушити з місця.
— Пахне ще одним розслідуванням, — зітхнув він. — Внутрішнім…
— Усе було на твоїй відповідальності, — буркнув Стіллер.
Вістінґ зиркнув на нього. Йому зовсім не хотілося з’ясовувати, де й чия провина, проте він знав, що Стіллер має рацію. На управління його поліційного округу було покладено відповідальність за безпеку проведення слідчого експерименту. Конкретно — на Кіттіля Ґрама. Він підготував комплексний план операції, однак дозволу на використання зброї йому не дали.
— Я зовсім не маю наміру перекладати на когось провину, — вів далі Стіллер. — Лише натякаю, кого Спецвідділ візьме в лещата.
— Про це подумаємо, коли прийде час, — відповів Вістінґ. — Такого не мало трапитися. Від моменту, коли стало ясно, що Тома Керра виведуть поза стіни в’язниці, треба було взяти під контроль усі його зв’язки й розмови. Він нізащо не повинен був знати, на коли заплановано експеримент. Якби не знав, то й спланувати нічого не зміг би.
— Це важко було влаштувати, — заперечив Стіллер. — Ми мусили обрати день, зручний і для його адвоката.
— Треба було взяти на прослуховування усі розмови, перехоплювати всі листи — будь-яким шляхом завадити його зв’язку із зовнішнім світом.
— Ми так і вчинили, — запевнив Стіллер. — Але не могли прослуховувати його розмови з відвідувачами.
— Хто його провідував?
— Жінка, з якою він листувався, його брат і один із волонтерів Червоного Хреста.
— Жінка? — перепитав Вістінґ. — Закохана?
— Скидається на те, судячи з листів, — кивнув Стіллер. — Могла потайки передавати інформацію та інструкції з волі й на волю.
— Хто вона?
Уве Гідле взяв у руки теку.
— Луне Мельберґ, — сказав, не розгортаючи теки. — Сорок три роки. Мешкає в цокольному помешканні на Гокксюнні. Розлучена, вісімнадцятирічна донька, над якою не має опіки. Працює у продуктовій крамниці. До кримінальної відповідальності не притягалася.
— Скільки часу триває листування?
— Майже три роки.
— Зналися раніше?
— Ні.
— Коли востаннє його провідувала?
— Учора.
Вістінґ запустив руку у волосся, відчув під пальцями пісок.
— Йому повинні були відмовити у відвідуванні до проведення огляду місця злочину, — зауважив Вістінґ.
Стіллер знизав плечима, мовляв, легко бути мудрим заднім числом.
— Це не конче пов’язано з Іншим, — міркував далі Вістінґ. — Вона могла йому допомагати. Можливо, він давав їй вказівки, де роздобути зброю і ручну гранату, як натягнути розтяжку.
— Можливо, — погодився Стіллер і подав знак Уве Гідле.
Той змінив карту на моніторі.
— За нею ведеться стеження, — сказав Гідле.
На супутниковому фото Гокксюнна виднілися будинки — житловий квартал над річкою Драмменсельва. Цятка маркера червоніла посеред великої автостоянки.
— Зараз вона на роботі, — пояснив Гідле, збільшуючи зображення. — Крамниця мережі «Ківі». На її авті почеплений маячок. Воно припарковане на стоянці для автомобілів клієнтів.
— Крім того, за нею ведеться візуальне стеження, — додав Стіллер.
— Відколи? — поцікавився Вістінг.
— Від ранку.
— То вона могла побувати на півострові вчора або вночі й підготувати втечу?
— Теоретично — так, — підтвердив Стіллер. — Очікуємо відповіді від «Автопаса», де її авто перетинало адміністративні платні межі доріг.
— За братом і волонтером стеження теж ведеться?
Стіллер похитав головою, пояснив браком людських ресурсів.
— Ми визначили пріоритетним об’єктом Луне Мельберг. Нам здається, що вона найлегше піддається маніпуляціям. Її просто вмовити й переконати. Однак цілком імовірно, що Том Керр підтримував зв’язок на волі через відвідувачів свого співкамерника чи навіть через наглядачів. Таке вже бувало раніше, а часу на планування він мав удосталь.
Знадвору долинув гуркіт великого авта. Хряснули дверцята. Почулися голосні команди. Фургон, у якому вони сиділи, не мав вікон, але відеокамери передавали на екран усе, що відбувалося зовні. Восьмеро поліцейських з Відділу надзвичайних ситуацій розвантажували спеціальне спорядження і перевдягалися.
Задзвонив телефон Вістінґа. Він тримав його в долоні, не відразу відповів.
— Ти очікував, що щось трапиться, — він пильно глянув на Стіллера. — Що він запланував втечу, залучивши спільника на волі. Тобі йшлося зовсім не про Таран Нурюм. А про те, щоб виманити Іншого.
Стіллер мовчав, лише промовисто глянув на телефон, який досі дзвонив.
На дисплеї виднілося ім’я поліцмейстерки Кііль.
Вістінґ відповів, не зводячи погляду зі Стіллера.
— Ми погоджуємося на вашу пропозицію, — пролунав у слухавці різкий голос Аґнес Кііль. — Візьмемо обох…
Прилетів поліційний гелікоптер. Трохи покружляв над лукою, доки сів з південного боку тартака.
Вістінґ зустрічав його. Гуркіт лопатей гвинта віддавав вібрацією в усьому тілі. Вихор нагинав дерева, стелив по землі траву.
Відчинилися дверцята кабіни. Командир загону швидкого реагування з Осло зняв навушники, поклав їх на сидіння, зіскочив на землю і рушив до Вістінґа. За ним повистрибували решта поліцейських і відразу взялися до спорядження.
— Стенберґ, — відрекомендувався командир, потискаючи Вістінгові руку. — Мені сказали, що ви маєте для мене інформацію.
— Ходімо, — кивнув Вістінґ.
Він привів Стенберґа до фургона, де Стіллер стежив за Томом Керром. Командир місцевого Відділу надзвичайних ситуацій теж був там. Роберт Віньє. Його призначили заступником Кіттіля Ґрама. Вістінґ відразу перейшов до справи.
— Перш ніж вивезти Тома Керра з тюрми, йому в черевик підклали потайний електронний маячок, — пояснив він. — Тож ми знаємо, що він ховається у літньому будиночку приблизно за 1,7 кілометра звідси.
Він дав трохи часу новоприбулим для ознайомлення з супутниковими фото на моніторі.
— Йому допомогли втекти, — вів далі Вістінґ. — Можливо, той самий спільник, котрий допомагав йому в убивствах, за які його засуджено.
— Інший… — прокоментував Роберт Віньє.
Вістінґ кивнув.
— Ми вважаємо, що Керр переховується, чекаючи на підмогу. Той, хто посприяв у підготовці втечі, має його звідси забрати. Поліцмейстер і її штаб хочуть, аби ми провели обманний маневр — покинули територію, щоб це скидалося на невдалу поліцейську операцію.
Командир загону швидкого реагування підійшов ближче до монітора з супутниковим фото. Кивнув, мовби схвалював задум керівництва.
— Троє наших співробітників ховаються там, поблизу, — сказав Вістінґ. — Їм наказано не підходити надто близько до будинку.
— А він міг знайти маячок? — запитав Стенберґ, не відводячи погляду від монітора. — Чи не фальшивий це сигнал?
— Керр має на собі два маячки, — відповів Стіллер; цього Вістінґ не знав. — Один — у черевику, другий — ззаду, на пояску штанів.
— Як вам вдалося почепити їх непомітно?
— Під час особистого огляду перед виїздом із в’язниці. Щоб записувати те, що він скаже, ми ще почепили йому мікрофон і на спині передавач. Тоді ж припасували й другий маячок. Обидва не більші за головку канцелярської шпильки.
Уве Гідле розгорнув на екрані нову картинку, ідентичну попередній. Маячки були на місці.
— Треба візуально переконатися, що об’єкт на місці, — втрутився командир місцевого спецзагону.
Гідле посунувся, щоб обидва поліцейські, які відповідали за практичне проведення операції, змогли сісти перед моніторами. Вони обговорювали особливості місцевості, стратегічні моменти, де можна розташувати спостережні пости; можливості завадити подальшій втечі з боку суходолу чи моря.
Стенберґ передав кілька розпоряджень по рації. Кожний його рух був упевнений, кожне слово звучало авторитетно.
Поліцейським вистачило й п’яти хвилин, щоб узгодити спільний план дій.
— Добре, — Стенберґ рушив до відсувних дверей фургона. — Ми встановимо тут, біля тартака, командний пост. Віньє постійно буде на місці. А ви, — він звернувся до Стіллера, — підтримуйте з ним безперервний зв’язок.
Адріан Стіллер кивнув.
— Упродовж півгодини гелікоптер полетить дозаправитися, — вів далі Стенберґ. — Потім повернеться і буде в нашому розпорядженні ще дві години. Найголовніше, щоб поліцейський катер був приведений до того часу до повної бойової готовності. Усю команду буде повністю поінформовано. Решта — згідно з тим, як розгортатимуться події.
