Більшість частин мали виготовлятися з нуля, що означало, що Полові потрібно було створити спеціальні інструменти й штампи. Його син захоплювався тим, що робив тато, але сам рідко ходив до механічного цеху.
— Було би класно, якби він навчив мене, як використовувати прес і токарний верстат. Але, на жаль, я ніколи не ходив туди, щоби навчитися цього, оскільки мене більше цікавила електроніка.
Одного літа Пол узяв Стіва до Вісконсина — відвідати родинну молочну ферму. Сільське життя не захопило Стіва, але один образ йому дуже запам’ятався. Він побачив, як народжується телятко, й був надзвичайно здивований тим, як маленька тваринка вже за декілька хвилин, поборсавшись, почала ходити.
— Це не було щось таке, чого б воно навчилося, це було запрограмоване в ньому, — ділився спогадами він. — Людське немовля не може зробити цього. Мені цей факт видався дивовижним, навіть попри те, що ніхто не розділяв моєї думки.
Щоб описати це, він використав комп’ютерну термінологію:
— Виглядало так, наче щось у тілі й розумі тваринки було спроектоване таким чином, що починало співпрацювати відразу, без проходження відповідного навчання.
У дев’ятому класі Джобс поїхав учитися до школи Гоумстед, корпуси якої були розкидані на чималій території. Самі двоповерхові приміщення були побудовані зі шлакоблоків і пофарбовані в рожевий колір. У школі навчалося близько двох тисяч учнів.
— Проект школи намалював відомий архітектор, який зазвичай проектував в’язниці, — розповідав Джобс. — Вони хотіли зробити її непорушною.
Йому подобалися довгі пітні прогулянки, тож щодня він проходив п’ятнадцять кварталів до школи сам.
Стів уже мав друзів свого віку, але він познайомився з декількома старшокласниками, які були занурені в контркультуру пізніх 1960-х. Був якийсь період, коли світи гіпі та ґіків починали якоюсь мірою перетинатися.
— Мої друзі були насправді дуже розумними пацанами. Мене цікавила математика, природничі науки й електроніка. Їх теж це цікавило — як і ЛСД, і вся інша атрибутика тієї контркультури.
Всі його витівки на той час, як правило, мали побіжний стосунок до електроніки. В якийсь момент він обладнав свій дім колонками. Але оскільки колонки можна використовувати як мікрофони, він сконструював «диспетчерську» в своїй стінній шафі, де міг прослуховувати те, що відбувалося в інших кімнатах. Одного вечора, коли хлопець натягнув навушники й слухав, що відбувається в батьківській спальні, тато упіймав його на тому та з гнівом сказав, щоби Стів розібрав систему. Джобс провів багато вечорів, навідуючись у гараж до Ларі Ленґа — інженера, який жив неподалік його старого будинку. Ленґ зрештою віддав хлопцю вугільний мікрофон, який так його вразив, а також підсадив на Heathkits — такі «конструктори», з який можна було складати саморобні радіо та інші електронні механізми, улюблений паяльний набір у ту пору.
— Набори Heathkits ішли з усіма панелями й частинами під кольоровим кодом, але в інструкції також описувалася теорія, як що працює, — пояснював Джобс. — І це давало тобі усвідомлення, що ти можеш сконструювати та зрозуміти що завгодно. Сконструювавши декілька радіоприймачів, ти бачив телевізор у каталозі й казав: «Я також можу це сконструювати», — навіть якщо ти й не міг зробити цього. Мені пощастило, оскільки в дитинстві мій тато і Heathkits переконали мене, що я можу сконструювати будь-що.
Ленґ також привів його в клуб дослідників Hewlett-Packard. То була група з приблизно п’ятнадцяти студентів, які зустрічалися в кафетерії компанії по вівторках.
— Вони запрошували інженерів з якоїсь лабораторії, щоби ті приходили і розповідали про те, над чим вони працюють, — описує Джобс. — Мій тато відвозив мене туди. Я почувався на сьомому небі. HP була компанією-піонером в галузі світлодіодів. Тож ми обговорювали, що з ними можна робити.
Оскільки тато Стіва працював тепер у лазерній компанії, ця тема хлопця особливо цікавила. Якось після зустрічі він «загнав у кут» одного з лазерних інженерів із HP і вмовив його влаштувати йому екскурсію голографічною лабораторією. Найбільше з усього побаченого вразили його маленькі комп’ютери, які розробляла компанія.
— Я побачив там свій перший у житті настільний комп’ютер. Він називався 9100А, і це був просунутий калькулятор, але водночас також перший настільний комп’ютер. Він був великий і важив, мабуть, із двадцять кілограмів, але виглядав чарівно. Я просто закохався в нього.
Юнацтво в дослідницькому клубі заохочувалося до того, щоби брати участь у різних проектах, і Джобс вирішив сконструювати частотомір, який би визначав кількість вібрацій на секунду в електронному сигналі. Йому потрібні були деякі деталі, які випускала компанія HP, тож він узяв і зателефонував директорові.
— Тоді в людей не було прихованих номерів. Тому я знайшов Білла Г’юлетта в Пало-Альто й зателефонував до нього додому. Він узяв слухавку й потеревенив зі мною хвилин двадцять. Він дістав мені запчастини, а також запропонував мені роботу на заводі, де виготовляли частотоміри.
