Молодий Джобс працював там ціле літо по завершенні першого року навчання в школі Гоумстед.
— Тато відвозив мене туди вранці й забирав увечері.
Його робота полягала здебільшого в тому, щоби виконувати базові речі на складальному конвеєрі. Між працівниками того ж цеху було не надто гарне ставлення до шмаркача, який пробив собі дорогу, зателефонувавши директорові.
— Пам’ятаю, як сказав одному з наглядачів: «Я люблю цю штукенцію, я люблю цю штукенцію», а потім запитав, що він найбільше любить. На що той відповів: «Секс, секс».
Джобсу легше було заприязнитися з інженерами, які працювали поверхом вище.
— Щоранку о десятій вони пили каву з пампушками. Тож я піднімався нагору, щоби потусуватися з ними.
Хлопчині подобалося працювати. Він також розвозив газети — а коли йшов дощ, тато підвозив його машиною — і протягом свого першого року навчання проводив усі вихідні, а потім літо, працюючи складським службовцем у віддаленому магазині електроніки, який мав назву Haltek. Це був такий самий склад-«смітник», на якому його тато купував запчастини до старих машин, з однією лише відмінністю: тут торгували електронікою. То був справжнісінький рай для сміттярів, який простягався на цілий міський квартал, а ще там були нові, вживані, списані, зайві компоненти, розкладені на переповнених полицях, звалені в коробки і викладені купою на подвір’ї.
— За будинком, неподалік бухти, була огороджена територія з такими речами, як то внутрішня частина підводних човнів «Поларіс», які були вирізані й продані на брухт, — згадує Джобс. — Усі важелі та кнопки були саме там. Барви переважно були військові — зелені та сірі, але там були також усі ці перемикачі та балонове покриття жовтого й червоного кольорів. То були великі старі важелі перемикання — рухаючи ними, можна було отримати прекрасне відчуття, неначе ти висаджуєш у повітря Чикаго.
За дерев’яними касами, що стояли при вході в магазин і були обкладені тлустими каталогами в поторсаних палітурках, люди торгувалися за вимикачі, резистори, конденсатори, а інколи навіть за мікросхеми пам’яті останньої моделі. Тато Стівена успішно прокручував те саме із запчастинами, оскільки знав ціну кожної з них краще, ніж самі продавці. Джобс пішов його стопами. Він прекрасно знався на всіх електронних запчастинах — то було вміння, відточене його любов’ю до ведення переговорів і отримання прибутку. Він ходив на блошині ринки електроніки — наприклад, на товкучку в Сан-Хосе, торгувався за вживану монтажну плиту, яка містила деякі цінні мікросхеми чи компоненти, а тоді перепродував їх своєму менеджерові в Haltek.
Джобс спромігся купити свою першу машину — за підтримки батька — коли йому було п’ятнадцять. То був двобарвний автомобіль «Неш Метрополітен», який тато Стіва оснастив двигуном MG. Джобсу та машина була не дуже до смаку, але він не хотів казати того татові, щоби взагалі не втратити нагоду мати власний автомобіль.
— Коли дивитися на те в ретроспективі, може здатися, що «Неш Метрополітен» була найбільш нереально крутою машиною. Але тоді це була найвідстійніша машина в світі. Проте вона таки була машиною, тож сам факт видавався прекрасним.
Через рік хлопець заощадив достатньо грошей, зароблених різноманітними роботами-підробітками, і зумів замінити свій перший автомобіль на червоне купе «Фіат-850» з двигуном Abarth.
— Тато допоміг мені купити й випробувати його. Радість, яку я отримував від того, що мені платять за мою роботу, а я можу заощадити ці кошти, щоби щось собі купити, була неймовірною.
Того ж літа, між першим і другим навчальним роком у школі Гоумстед, Джобс почав курити марихуану.
— Того літа мене перший раз вставило. Мені було п’ятнадцять, і я почав вживати коноплю регулярно.
Якось його батько знайшов у синовому «Фіаті» трохи наркоти.
— Що це? — запитав він, на що Стів спокійно відповів:
— Це марихуана.
Того вечора хлопцю чи не вперше за все життя довелося зіткнутися з батьковим гнівом.
— Це була єдина справжня сутичка, яка в нас сталася з татом, — зізнавався він згодом. — Але й того разу татові довелося піти на поступки. Він хотів, щоб я пообіцяв, що більше ніколи не вживатиму анаші, однак я не міг йому цього пообіцяти.
Вже до кінця випускного навчального року Стів бавився ЛСД і гашишем, а також досліджував галюциногенний уплив депривації сну.
— Мене все це вставляло вже трохи більше. Час від часу ми вживали кислоту, зазвичай на полях чи в машинах.
За останні два роки в середній школі він пережив інтелектуальний розквіт і почав усвідомлювати себе на роздоріжжі — між тими, хто до безпам’ятства захоплювався електронікою, і тими, хто розвивався в літературному й творчому напрямку.
— Я часто слухав музику й почав читати багато інших книжок, крім наукових і технологічних, — Шекспіра, Платона. Мені дуже подобався твір «Король Лір».
Серед інших улюблених книжок Джобса були «Мобі Дік» і вірші Ділана Томаса. Я запитав його, чому він співвідносить себе із королем Ліром і капітаном Ахавом — двома найбільш норовливими та шизонутими літературними героями, але він ніяк не прокоментував мого натяку, тож я вирішив не допитуватися.
— Коли я вчився у випускному класі, ми вивчали англійську за поглибленою програмою. Нашим учителем був чувак, який зовні дуже нагадував Ернеста Гемінґвея. Якось він узяв декількох із нас і повіз ходити в снігоступах у Йосеміті (національний парк у США. — Прим. пер.).
Один із предметів, які вивчав Джобс, став частиною загальнообов’язкової програми в Силіконовій Долині: клас із вивчення електроніки, у якому викладав Джон Мак-Калум. Це був колишній пілот авіації BMC, який мав акторський талант захоплювати учнів такими фокусами, як то підпалювання трансформатора Тесла. Його маленький склад, ключі від якого вчитель позичав своїм улюбленим учням, був заповнений транзисторами й іншими компонентами, що він зберігав.
