Тоді я вирішив написати цю книгу. Стів здивував мене тим, що з готовністю визнав, що не контролюватиме процес її написання і навіть не просить права прочитати її до того, як вона буде опублікована. «Це ваша книга, — сказав він. — Я навіть не читатиму її». Але скидається на те, що пізніше тієї ж осені в нього виникли деякі думки з приводу співпраці зі мною, і, хоча я тоді не знав того, у нього якраз почалася друга хвиля ускладнень, спричинених онкологічною хворобою. Він перестав відповідати на мої дзвінки, тож я відклав цей проект на якийсь час.
Аж раптом, вельми несподівано для мене, Джобс зателефонував практично в новорічний вечір 2009 року. Він саме був удома в Пало-Альто лише зі своєю сестрою, письменницею Моною Сімпсон. Його дружина та їхні троє дітей поїхали в коротку подорож на лижний курорт, а його здоров’я не дозволило йому приєднатися до них. Він був налаштований на розмову — тож ми проговорили більше години. Стів почав ділитися спогадами про те, що він хотів сконструювати частотомір у віці дванадцяти років і зміг знайти номер Білла Г’юлетта, засновника компанії HP, у телефонній книзі, зателефонувати йому й випросити запчастин для своєї задумки. Джобс сказав, що останні дванадцять років його життя — після повернення до Apple — були найпродуктивнішими для нього в плані створення нових продуктів. Але важливішою метою Стівена, за його словами, було зробити те, що свого часу зробили Г’юлетт і його друг Девід Паккард: створити компанію, яка була б настільки насичена інноваційною творчістю, що пережила би свого засновника.
— У дитинстві я вважав, що належу до гуманітаріїв, але мені подобалося працювати з електронікою, — розповідав Стів. — Тоді я прочитав, що один із моїх героїв, Едвін Ленд із компанії Polaroid, сказав про важливість людей, які могли стояти однією ногою в сфері гуманітарних наук, а другою — у сфері точних. Так я вирішив, що саме цим я і хочу зайнятися.
Скидалося на те, що він пропонував теми для своєї біографії (і в цьому випадку, принаймні, вони виявилися прийнятними для мене). Творчість, яка виникає, коли в одній сильній особистості поєднуються нахили до гуманітарних і точних наук, була предметом мого особливого зацікавлення, коли я працював над біографіями Франкліна та Ейнштейна. Я вважаю, що саме це стане ключем до створення інноваційної економіки в двадцять першому столітті.
Я запитав Стіва, чому він хоче, щоби саме я написав його біографію.
— Гадаю, що вам добре вдається змусити людей вибалакатися, — зауважив він.
Така відповідь виявилася для мене несподіванкою. Я знав, що мені доведеться брати інтерв’ю в безлічі людей, яких Стів звільнив, образив, покинув чи обурив якимсь іншим чином, і боявся, що йому не захочеться, щоб я дав їм можливість висловитися. Десь так воно й було — Джобс непокоївся, коли дізнавався, кого я просив поділитися спогадами про нього. Але за декілька місяців він сам почав заохочувати людей відкриватися мені — навіть своїх ворогів і колишніх коханих. Він не намагався почепити на якісь віхи власної біографії табличку «Вхід заборонений» для моїх досліджень.
— У моєму житті було чимало вчинків, якими я не пишаюся, наприклад те, що в двадцятитрирічному віці «залетів» зі своєю дівчиною, і те, як із нею згодом повівся, — зізнався Стів. — Але у моїй шафі немає жодного такого скелета, якого не можна було би винести на світло.
Він не намагався контролювати те, що я писав, не просив мене дати почитати йому текст до того, як його зможуть читати інші. Єдиний момент у створенні книжки, до якого він долучився, полягав у виборі дизайну обкладинки. Побачивши первинну її версію, він був настільки незадоволений, що попросив дозволити йому зробити свій внесок у створення нової. Я був здивований і водночас зацікавлений, тож одразу погодився.
У результаті я провів понад сорок інтерв’ю та розмов із ним. Деякі з них мали офіційний характер і відбувалися в його вітальні в Пало-Альто, інші точилися під час довгих прогулянок і поїздок або ж у телефонному режимі. Протягом тих двох років, що я його відвідував, Джобс щоразу більше й глибше відкривався. Та мені також доводилося бути свідком того, що його давні колеги з Apple називали «синдромом альтернативної реальності». Інколи це були мимовільні «осічки» клітин, які відповідали за пам’ять, — проблема, з якою час від часу стикається кожен із нас; а бувало й таке, що Стів вигадував власну версію реальності — як для себе, так і для мене. Аби перевірити й конкретизувати справжню історію життя цієї людини, я опитав понад сотню його товаришів, родичів, суперників, ворогів і співробітників.
Дружина Стіва також не просила мене про якісь обмеження, не виявляла бажання наглядати за написанням, не вимагала права прочитати книжку до її виходу в світ. Більше того, вона заохочувала мене писати про його слабинки так само відверто, як і про його сильні сторони. Лорін — одна з найрозумніших і найбільш адекватних людей серед тих, кого я знаю.
