Проте Стів Джобс із раннього дитинства знав, що його взяли в прийми.
— Мої батьки були дуже відвертими зі мною в тому плані, — зізнався він.
Йому надзвичайно гостро запам’ятався один момент із дитинства: хлопчик — а йому тоді було років шість чи сім — сидів на галявині коло свого будинку й розповідав дівчинці, яка мешкала через вулицю, про те, що дізнався.
— То це означає, що твої справжні батьки тебе не хотіли? — запитала вона.
Джобс пригадував, що в той момент йому перед очима закружляли зірочки. «Пам’ятаю, як забіг до будинку, весь у сльозах. Мої батьки сказали:
— Ні, ти маєш зрозуміти дещо.
Їхній голос звучав серйозно, а вони дивилися мені у вічі.
— Ми спеціально вибрали саме тебе.
Мама з татом сказали це по черзі, а потім повторили ще раз, дуже повільно, наголошуючи кожне слово».
Залишений. Вибраний. Особливий. Ці поняття стали частиною єства й самоусвідомлення Стіва. Його найближчі друзі вважають, що розуміння того, що його покинули після народження, залишило в його свідомості шрами.
— Я вважаю, що його бажання мати повний контроль над будь-чим, що він створює, закорінене в його особистість і тим фактом, що він був залишений при народженні, — сказав один колега, який тривалий час працював разом із Джобсом, Дел Йакем. — Він хоче контролювати своє оточення, а ще він розглядає свій продукт як власне продовження.
Ґреґ Келгаун — товариш Джобса, із яким вони зблизилися відразу після коледжу, помітив інший ефект:
— Стів багато говорив зі мною про те, що його покинули і що то йому болить. Це зробило його незалежним. Цей чоловік дослухався до ритму якогось іншого барабанщика і танцював під нього — і це відбувалося саме тому, що він перебував у іншому світі, відмінному від того, в якому народився.
Пізніше, будучи в тому ж віці, що і його біологічний батько, коли залишив його, Джобс сам стане батьком дитини й покине її. (Згодом він визнає свою відповідальність за неї.) Крісанн Бреннан, мати дівчинки, зауважила, що той факт, що Джобса віддали в прийми, перетворив його душу на «мішок із битим склом», і це допомагає пояснити деяку його поведінку.
— Залишена людина залишає інших, — поділилася думками жінка.
Енді Герцфельд, який працював із Джобсом в Apple у ранніх 1980-х, — один із небагатьох, хто продовжував підтримувати близькі стосунки із Бреннан і Джобсом водночас.
— Ключове питання щодо особистості Стіва — це чому він не може володіти собою в моменти, коли поводиться настільки неконтрольовано жорстоко, завдаючи стільки болю іншим людям, — дивувався він. — І це має якийсь зв’язок із тим, що його покинули після народження. Червоною ниткою крізь усе його життя проходить той факт, що його залишили.
Джобс не погоджувався з цим.
— Деякі люди вважають, що, оскільки мене покинули, я працював так важко, щоби досягти успіху та змусити своїх батьків пошкодувати, що я не залишився із ними. Та й інші схожі нісенітниці вигадують — але це просто смішно, — наполягав він. — Усвідомлення того, що мене всиновили, давало мені відчуття якоїсь незалежності, але я ніколи не почувався покинутим. Я завжди відчував себе особливим, і мої батьки доклали до цього всіх зусиль.
Стів наїжачувався щоразу, коли хтось говорив про Пола та Клару Джобс як про його «прийомних» батьків або ж натякав, що вони не були його «справжніми» батьками.
— Вони були моїми батьками на тисячу відсотків, — запевняв він.
З іншого боку, згадуючи про своїх біологічних батьків, висловлювався різко:
— Вони були просто банком, з якого взяли сперматозоїд і яйцеклітину для мого зачаття. І це не жорстоко, просто саме так воно й було — такий собі банк зі спермою, нічого більше.
Дитинство, яке Пол і Клара Джобс подарували своєму синові, було у багатьох сенсах стереотипним для кінця 1950-х. Коли Стіву виповнилося два роки, вони вдочерили дівчинку на ім’я Петті, а три роки по тому переїхали в будинок за містом. Фінансова компанія, у якій працював Пол, CIT, перевела його до свого офісу в Пало-Альто, проте його доходи не дозволяли їм жити там, тож родина оселилася в містечку Маунтін-В’ю, що було розташоване трохи на схід від Пало-Альто і де життя коштувало дешевше.
Там Пол намагався передати свою любов до механіки й машин синові:
— Стіве, це тепер твій верстак, — сказав він, відвівши окреме місце на столі в їхньому гаражі.
Хлопець був ураженим тим, як батько зосереджував його увагу на ремеслі.
— Мені здавалося, що татове відчуття мистецтва композиції було досить непоганим, — згадував він, — бо він знав, як сконструювати будь-що. Якщо нам потрібна була шафа, він її робив власноруч. Коли ми ставили свій паркан, він дав мені молотка, щоби я міг працювати разом із ним.
П’ятдесят років по тому той самий паркан оточує подвір’я будинку в Маунтін-В’ю. Показуючи його мені, Стів пальцями гладив дерев’яні планки й згадував слова, які тато посіяв глибоко в його розум. Батько Джобса казав, що дуже важливо добре відшліфовувати задні стінки шаф і парканів, навіть попри те, що їх ніхто не бачитиме.
— Він любив усе робити правильно. Він переймався зовнішнім виглядом навіть тих частин, які були приховані.
Чоловік продовжував ремонтувати й перепродувати машини, які були раніше в користуванні, і почепив у гаражі гірлянду з фотографій своїх улюблених моделей. Він любив звертати увагу сина на деталі дизайну: лінії, отвори, хромування, оздоблення сидінь. Щодня після роботи він перевдягався в свій робочий комбінезон і відправлявся в гараж, часто разом зі Стівом.
