— Перший комп’ютерний термінал у своєму житті я побачив, коли тато привів мене до центру Еймса, — розповів Джобс. — І я відразу в нього закохався.

Інші військові підрядники виникли неподалік протягом 1950-х років. Компанії The Lockheed Missiles і Space Division, які конструювали балістичні ракети для підводних човнів, були засновані в 1956 році біля центру НАСА; до часу, як Джобс переїхав у ту місцевість через чотири роки, вони взяли на роботу двадцять тисяч людей. Ще за декілька сотень метрів компанія Westinghouse збудувала виробничі потужності, де виготовлялися труби й електричні трансформатори для ракетних систем.

— Всі ці військові компанії якраз активно розвивалися, — пригадував Стів. — Усе це було таким загадковим, насиченим передовими технологіями і робило життя тут шалено цікавим.

Розквіт оборонної промисловості сприяв розвитку економіки, яка базувалася на технологіях. Її коріння простягалися аж до 1938 року, коли Девід Паккард зі своєю дружиною переїхали до будинку в Пало-Альто, біля якого знаходилася невеличка хатина — там скоро мав поселитися Білл Г’юлетт. У будинку також був гараж — додаткова будівля, яка стане водночас корисною й символічною в цій долині, оскільки саме там вони створили свій перший продукт — генератор низької частоти. До 1950 року Hewlett-Packard стала компанією, яка випускала технічні інструменти й дуже швидко розвивалася.

На щастя, неподалік було місце для підприємців, які виросли зі своїх гаражів. Для того щоби перетворити цю місцевість на колиску технічної революції, декан інженерного факультету Стенфордського університету Фредерік Терман створив індустріальний парк площею в 280 гектарів на території університету, щоби приватні компанії могли комерціалізувати ідеї його студентів. Першим орендатором стала фірма Varian Associates, де працювала Клара Джобс.

— У Термана виникла ця прекрасна ідея, яка зробила більше, ніж будь-що інше, для розвитку техноіндустрії тут, — казав Стівен.

До того часу як Джобсу виповнилося десять, компанія HP налічувала дев’ять тисяч працівників і була однією з блакитних фішок — найбільш великих, ліквідних і надійних компаній, де кожен інженер, зацікавлений у фінансовій стабільності, хотів працювати.

Найважливішою технологією, яка сприяла розвитку регіону, був, звісно ж, напівпровідник. Вільям Шоклі — один із винахідників транзистора в лабораторії Bell Labs, що в Нью-Джерсі, — переїхав до Маунтін-В’ю і в 1956 році започаткував компанію, яка випускала транзистори, використовуючи для їх виготовлення кремній замість дорожчого германію, який зазвичай застосовувався на той час. Але з Шоклі почали коїтися дивні речі, він залишив свій проект із кремнієвими транзисторами, що змусило вісім його інженерів — найвідомішими серед яких були Роберт Нойс і Ґордон Мур — відділитися від компанії й започаткувати свою власну — Fairchild Semiconductor. І їхня фірма розрослася до таких масштабів, що налічувала дванадцять тисяч працівників, проте в 1968 році розвалилася, коли Нойс програв у боротьбі за владу, намагаючись стати виконавчим директором. Він узяв Ґордона Мура й започаткував ще одну компанію, яку вони назвали Integrated Electronics Corporation — а згодом мудро скоротили цю назву до абревіатури Intel. Їхнім третім працівником був Ендрю Ґроув, який пізніше збільшить компанію, змістивши її фокус із мікросхем пам’яті на мікропроцесори. Через декілька років у тій місцевості виникне понад п’ятдесят компаній, які випускатимуть напівпровідники.

Експоненціальний ріст індустрії перебував у співвідношенні з явищем, що стало відомим завдяки його першовідкривачу Муру. Дослідник у 1965 році намалював графік зростання продуктивності інтегральних схем, що базувався на кількості транзисторів, які можна було розмістити на кристалі мікросхеми, і показував, що ця швидкість подвоюється кожних два роки; також можна було очікувати, що ця траєкторія буде продовжуватися. Це було вдруге підтверджено в 1971 році, коли Intel зміг помістити повний центральний процесор на одну мікросхему, Intel 4004, яку охрестили «мікропроцесором». Закон Мура все ще діє й сьогодні, і його надійний прогноз продуктивності стосовно ціни дозволив двом поколінням молодих підприємців, включаючи Стіва Джобса та Білла Ґейтса, створити прогнози витрат для своїх довгострокових продуктів.

Індустрія мікросхем подарувала регіонові нове ім’я, коли Дон Гофлер, автор колонки в щотижневій торговій газеті Electronic News, опублікував у січні 1971 року ряд матеріалів під загальною назвою «Силіконова Долина, США». Таку назву дістала долина Санта-Клара, що простяглася на понад шістдесят кілометрів від Південного Сан-Франциско через Пало-Альто до Сан-Хосе. Її комерційним стержнем є Ель-Каміно-Реаль — Королівська дорога, яка колись об’єднувала двадцять одну місіонерську церкву в Каліфорнії, а зараз перетворилася на метушливу трасу, що з’єднує компанії та молоді підприємства, які складають третину щорічних інвестицій венчурного капіталу в Сполучених Штатах.

— Моє дитинство було натхнене історією цієї місцевості, — казав Джобс. — У мені зародилося бажання стати її частиною.

Як і більшість дітей, хлопчик перейнявся захопленнями дорослих, які його оточували.

— Більшість татів у нашому районі виготовляли справді класні штуки, наприклад «фотовольтаїки», батарейки чи радари, — пригадував Джобс. — Я виростав, маючи благоговійне ставлення до таких речей і розпитуючи людей про них.

Найважливіший із цих сусідів, Ларі Ленґ, жив за сім будинків від дому Джобсів.

— Він був для мене зразком того, яким має бути інженер компанії HP такий собі радист із широкими стегнами, електронник до самих кісток. Він мені приносив усілякі штуки, якими я міг бавитися, — розповідав Стів.

Коли ми підійшли до будинку, в якому колись жив Ленґ, Джобс показав мені на під’їзну доріжку.

— Він узяв вугільний мікрофон, батарейку та колонку й поставив на цій доріжці. Ларі попросив говорити мене в той мікрофон — і мій голос звучав із колонки.

Батько завжди казав Стівену, що для мікрофонів обов’язково треба електронний підсилювач звуку. Тож хлопчик з усіх ніг побіг додому й сказав татові, що той помилявся.

— Та ні, там потрібен підсилювач, — запевнив його тато. Коли ж Стів продовжував наполягати на своєму, батько сказав, що малому бракує клепки. — Він не може працювати без підсилювача. То якийсь фокус.

Джобс розповідав, як продовжував заперечувати татові й казати, що він мусить сам те побачити, — і батько зрештою погодився і пішов із хлопчиком дивитися на чудо. Він прокоментував це словами: «Гм, як я відстав від життя».

Стіву дуже запам’ятався цей випадок, оскільки це було для нього першим моментом усвідомлення, що його тато знає не все. Тоді до хлопчика прийшло ще одне відкриття, яке викликало в його голові справжнє замішання: він був розумнішим за своїх батьків. Стів завжди захоплювався компетентністю і кмітливістю свого батька:

— Він не був освіченим чоловіком, проте я завжди вважав, що він із біса розумний. Він не читав багато, зате міг багато зробити. Він міг доглупати, що до чого, практично в усьому, пов’язаному з механікою.

Проте інцидент із вугільним мікрофоном, за словами Джобса, розпочав дисонуючий процес усвідомлення, що він насправді був розумнішим і спритнішим за своїх батьків.

— Цей випадок урізався мені в пам’ять. Коли я зрозумів, що кмітливіший за батьків, мене огорнув страшенний сором за цю думку. Ніколи не забуду тієї миті.

Це відкриття, як Джобс пізніше казав своїм друзям, разом із тим фактом, що його всиновили, сформували в ньому почуття окремості — відірваності й самостійності — від його родини та від усього світу.

Інший рівень усвідомлення з’явився незабаром. Хлопець не лише побачив, що він розумніший за своїх батьків, він також збагнув, що вони це знали. Пол і Клара Джобс дуже любили хлопчика і були готові пристосувати свої життя, щоби вони пасували синові, який був дуже розумним — і також готовим щось робити. Вони раді були лізти зі шкіри, щоби забезпечити його всім необхідним. І скоро Стів це також просік.