Ваш успіх визначає не питання «Від чого ви хочете отримати задоволення?», а «Який біль ви готові витримувати?». Дорога до щастя — це дорога, закидана лайном. Це дорога приниження.
Ви маєте щось обрати. Життя без болю у вас не буде. Не буде самих лише троянд і єдинорогів. Питання про задоволення — це занадто просте питання. Більшість із нас має на нього однакову відповідь.
Значно цікавіше питання про біль. Який біль ви готові витримувати? Це складне питання, але важливе. Воно виведе вас туди, куди слід. Це питання, яке змінить вашу точку зору, ваше життя. Завдяки цьому я — це я, а ви — це ви. Це те, що визначає нас, розділяє нас і об’єднує.
У підлітковому віці й у молодості я найчастіше мріяв стати музикантом, рок-зіркою, якщо точніше. Коли я чув якусь зухвалу пісню під гітару, то заплющував очі й уявляв себе на сцені, як я граю її для натовпу людей, просто схиблених на моїй сліпучій кльовості і славі. Так я міг мріяти годинами. Для мене ніколи не стояло питання, чи я взагалі коли-небудь гратиму перед натовпом, який реве від захвату. Питання стояло по-іншому: коли це станеться? Я все спланував. І просто збував свій час, поки не настала мить, коли я зможу кинути всі сили на завоювання сцени й залишення глибокого сліду в історії. Спочатку мені треба було закінчити школу. Потім мені потрібні були гроші, аби купити обладнання. Потім мені треба було знайти вільний час на репетиції. Потім мені потрібен був гурт, щоб планувати перший проект. Потім… а потім усе.
Я мріяв про славу музиканта більше ніж півжиття, а в результаті вийшов повний пшик. Я довго думав і довго мучився, перш ніж зрозумів чому: насправді слави музиканта я не хотів.
Мені неймовірно подобався результат — уявний я на сцені, викладаюся на повну, всю душу виливаю в пісні, — але процес досягнення результату мені не подобався. Тому я зазнав поразки. Зазнавав її постійно. Та де там, я навіть не напружився її зазнати! Я взагалі ледве чи напружувався. Важка монотонність репетицій, складна логістика пошуку гурту й організації спільної практики, болісні організації виступів, запрошення людей на концерти, порвані струни, перегорілі лампи, п’ятнадцятикілограмова апаратура, яку треба волокти на концерт і назад із концерту на власному горбі, бо машини ще не маєш. Це була гора мрії, на яку я не видерся навіть до половини. І мені довелося дуже довго думати, аби зрозуміти: я й не отримував задоволення від скелелазіння. Просто любив уявляти вершину.
У звичному культурному наративі я постав би зрадником власної мрії, лузером. Усі сказали б, що я зазнав поразки, не досягнув свого, можливо, піддався на тиск суспільства.
Але правда геть не така цікава, як усі ці визначення. Правда ось яка: я думав, що хочу чогось, а виявилося, що ні. Кінець історії.
Я хотів нагороди, але не боротьби. Я хотів результату, але не процесу. Я закохався не в бій, а в перемогу.
А в житті так не буває.
Ким ви є, визначається тим, за що ви готові боротися. Люди, які кайфують від роботи в спортзалі, беруть участь у марафонах, мають кубики на пресі й можуть підняти невеличкий будинок. Люди, які кайфують від довгого робочого тижня й розуміються на корпоративній політиці, злітають на вершини кар’єрної драбини. Люди, які кайфують від непевного й голодного життя в мистецтві, творять найкращі зразки цього мистецтва.
І тут не йдеться лише про силу волі й витривалість. Це не чергова варіація на тему приказки «Влітку не спітнієш — взимку не зігрієшся». Це найпростіший, базовий складник життя: боротьба визначає успіх. Наші проблеми породжують щастя, а разом з ним — кращі, просунутіші проблеми.
Бачите, це нескінченна спіраль, яка весь час піднімається. І якщо ви вважаєте, що в будь-яку мить вам можна буде зупинитися й не лізти вище, то, боюся, ви так нічого й не зрозуміли. Бо кайф утому, щоб лізти.
Колись у мене був знайомий. Назвімо його Джиммі.
Джиммі постійно прокручував якісь бізнесові авантюри. Хай би коли ви запитали його, чим він займається, він видавав вам ім’я якоїсь фірми, яку він консультував, або, бризкаючи слиною, розводився про неймовірне медичне обладнання, для розробки якого шукав інвестора-ангела. Або міг повідати вам про благодійну виставку, яку мав відкривати промовою. Або поділитися, як йому спало на думку вдосконалити насоси на заправках — це вдосконалення мало принести йому мільярдні доходи. Хлопець весь час був у русі, весь час у стані готовності, і якщо ви приділяли йому живильну краплю часу на розмову, він закидав вас інформацією про свою роботу, яка без перебільшення рухала Всесвіт, І про свої блискучі ідеї. А імен Джиммі знав стільки, що, здається, міг перевершити будь-якого журналіста найжовтішого таблоїду.
Це був неймовірно позитивний чоловік. Завжди готовий. Завжди активний. Він був із тих, про яких кажуть «прийшов-побачив-переміг».
Але, хай як дивно це звучить, насправді Джиммі був цілковитим ледарем. Він тільки те й робив, що плескав язиком, і реально нічого не чинив. Майже весь час він перебував під мухою: у барах витрачав майже стільки само грошей, скільки на свої «бізнее-ідеї». Джиммі професійно справлявся з роллю п’явки, висмоктуючи тяжко зароблені гроші своєї родини й витрачаючи їх на фальшиві ідеї блискучих технологій майбутнього. Бувало, звісно, що він таки щось трохи робив, телефонував якійсь «шишці», але насправді нічого вирішити йому так ніколи й не вдавалося. Його «авантюри» ніколи не переростали у щось конкретне.
Цьому хлопцеві вдалося протриматися так мало не десяток років. Джиммі вже було під тридцять, а він усе жив за рахунок своїх дівчат і родичів — усе віддаленіших. І найцікавіше те, що йому це подобалося. Його впевненості в собі можна було позаздрити. Про людей, які з нього сміялися або які не хотіли його слухати, Джиммі казав, що вони «втрачають шанс свого життя». Про людей, які викривали фальшивість його ідей, Джиммі казав, що вони «занадто тупі й недосвідчені», аби зрозуміти його геній. Про людей, які казали йому прямо, що він ледацюга, Джиммі відповідав, що вони «заздрять» І «ненавидять» його успіх.
Трохи грошей Джиммі таки заробляв, хоча й не завжди чесно: міг продати чиюсь бізнес-ідею як власну, міг нечесно організувати собі кредит або, ще гірше, умовити когось узяти себе партнером у стартап. Час від часу йому платили за публічні виступи (на які теми він виступав, навіть не уявляю).
