Ставши «особливою», людина ніби опиняється в бульбашці нарцисизму, а все навколо спотворюється так, аби переконувати цю людину у власній правоті. Будь-яка подія в житті або підтверджує велич «особливого», або їй загрожує. Стається щось хороше — це тому, що «особливий» здійснює свої неймовірні подвиги. Стається щось погане — це тому, що хтось заздрить і пхає палиці в колеса.
«Особливі» люди глухі. Вони чують лише те, що підживлює їхнє уявлення про власну винятковість. Вони за будь-яку ціну тримають марку, навіть якщо для цього доводиться фізично чи емоційно ображати ближніх.
Але обрати «особливість» означає обрати хибну стратегію. Це просто ще один емоційний кайф. Це не щастя.
Справжнє мірило самооцінки — не те, як людина сприймає власний позитивний досвід, а як вона сприймає досвід негативний. Такі, як Джиммі, ховаються від проблем, вигадуючи собі успіхи на кожному кроці. А оскільки стати віч-на-віч із проблемами вони не здатні, то хай би якими класними самі собі здавалися, насправді це люди слабкі.
Той, хто має справді високу самооцінку, готовий чесно визнати негативні риси власного характеру. «Так, іноді я витрачаю гроші безвідповідально». «Так, іноді я перебільшую власні успіхи». «Так, я занадто сильно покладаюся на підтримку інших, мені варто стати більш незалежним». І після цього людина з високою самооцінкою починає працювати над самовдосконаленням. Але «особливі», нездатні визнавати свої проблеми відкрито і чесно, не можуть суттєво і надовго покращити своє життя. Їм залишається одне: шукати емоційний кайф за кайфом і досягати дедалі більшої майстерності в мистецтві заперечення.
Але в якусь мить реальність завдає свого удару — і давні проблеми починають вигулькувати на поверхню. Питання тільки в тому, коли це станеться і чи сильно болітиме.
Була дев'ята ранку, я сидів на уроці біології, підперши голову руками й повільно похитуючись. Мої очі невідривно стежили за секундною стрілкою, яка проповзала коло за колом. У такт тихенькому цоканню вчителька бубоніла щось про хромосоми й мітоз. Я нудьгував, як нудьгують усі тринадцятирічки, загнані в задушливі шкільні кабінети з флуоресцентним освітленням.
Раптом у двері постукали. У клас просунулася голова пана Прайса, директора школи. «Вибачте, що відволікаю. Марку, вийди, будь ласка, зі мною на хвилинку. О, і візьми із собою речі».
Дивно, подумав я. Учнів, бувало, відсилали до директора, але директор майже ніколи не приходив до учнів сам. Я зібрав речі й вийшов із класу.
Коридори були порожні. Біля дальньої стіни тьмяно поблискували бежеві шафки для одягу учнів. «Марку, проведеш мене до твоєї шафки?».
«Звичайно», — відказав я і поплівся по коридору. Мішкуваті джинси, нечесані патли, завелика футболка з пантерою — це був тодішній я.
Ми підійшли до шафки. «Відчини, будь ласка», — промовив пан Прайс. І я відчинив. Він відсунув мене, витяг мою куртку, торбу з фізкультурною формою, рюкзак, — усе, що лежало в шафці, крім кількох книжок і олівців. І пішов геть. А потім кинув через плече: «Іди за мною, будь ласка». У мене похололо в животі.
Я пішов за ним до кабінету, і там він попросив мене сісти. Зачинив двері й замкнув. Підійшов до вікна, опустив жалюзі, аби ззовні не було нічого видно. У мене спітніли долоні. Це не звичайний візит до директора.
Пан Прайс сів і почав неквапливо обшукувати мої речі. Зазирнув у всі кишені, відкрив усі замки, витрусив із торби форму на підлогу.
Не дивлячись на мене, пан Прайс запитав: «Знаєш, що я шукаю, Марку?».
«Ні», — сказав я.
«Наркотики».
Це слово мене ошелешило.
«Н-н-наркотики? — почав заїкатись я. — Які наркотики?».
Він подивився на мене дуже суворо. «Я не знаю. Які наркотики в тебе є?». Він відкрив один із моїх пеналів і почав зазирати в маленькі кишеньки для ручок.
Піт поповз по моєму тілу. Із долонь перетік на руки, а потім на шию. У скронях загупало, кров кинулася в обличчя й розпашіла щоки. Як і будь-який тринадцятирічка, якого щойно звинуватили у зберіганні наркотиків і поширенні їх у школі, я до болю захотів негайно втекти і сховатися.
«Не розумію, про що ви говорите», — запротестував я, але зовсім не так твердо, як збирався. Мені здавалося, що в цю мить я маю бути впевненим у собі. Або ні. Можливо, у цю мить я маю бути зляканим. Як говорять брехуни, упевнено чи злякано? Бо я хотів говорити навпаки. Мої невпевненості нагромаджувалися, як каміння, невпевненість від того, що я говорив невпевнено, заганяла мене у ще більшу невпевненість. Ця чортова петля зворотного зв’язку з пекла!
«Побачимо», — сказав директор, переходячи до рюкзака. Здавалося, кишень у ньому була сотня, і в кожній — купа підліткових дурниць: кольорових ручок, старих записок, дисків у тріснутих футлярах, висохлих маркерів, старий блокнот, із якого вирвали половину сторінок, пилюка, жмутки ниток і всяка різна фігня, яка накопичилася там за роки перебування в середній школі.
Мене заливало потом зі швидкістю світла, час розтягнувся, і мені здавалося, що ліниві миті мого втикання на годинник о дев’ятій ранку лишилися десь у палеоліті. Я ріс зі шаленою швидкістю й будь-якої миті міг померти. У світі лишилося тільки троє: я, пан Прайс і мій бездонний рюкзак.
