Найприкріше те, що Джиммі вірив у власну маячню. Його облуди були куленепробивні. Чесно кажучи, на нього було навіть важко сердитися, так фантастично все виглядало.
Десь у 1960-х популярну психологію накрило хвилею моди: розробляти «позитивну самооцінку», плекати позитивні думки й відчуття щодо самого себе. Дослідження засвідчили, що люди, які були гарної думки про себе, краще працювали й створювали менше проблем. Багато хто з науковців і політиків подумав: якщо підвищити загальну самооцінку населення, то це матиме відчутні позитивні соціальні наслідки: зменшення рівня злочинності, підвищення освіченості, зайнятості, зниження дефіциту бюджету. Тому з 1970-х підвищувати самооцінку почали навчати молодих батьків; про важливість цього питання говорили лікарі, політики і педагоги. Практики підвищення самооцінки почали інтегрувати в освіту. Наприклад, учителі почали сміливіше ставити гарні оцінки, аби допомогти дітям з низькою успішністю не надто перейматися своїми низькими результатами. Саме тоді винайшли призи за участь у будь-яких конкурсах і трофеї за дуже сумнівні досягнення. Дітям почали давати дурнуваті домашні завдання на зразок «напиши, чому, на твою думку, ти особливий», або «напиши п’ять речей, які ти вважаєш найкращими в собі». Пастори і проповідники переконували своїх прихожан, що кожен з них — особливий у Божих очах і що призначення кожного — виділятися, а не бути середнячком. На мотиваційних і бізнес-семінарах почали виспівувати ту саму тупу мантру: кожнісінька людина може стати винятково і неймовірно успішною.
Але ось уже на Землі живе наступне покоління. Результати такі: не всі ми особливі. Виявилося, що просто думати про себе добре — це ще нічого не означає, якщо у вас немає на те конкретних причин. Виявилося, що труднощі й поразки насправді корисні й навіть необхідні, аби дітлахи повиростали в сильних і успішних дорослих. Виявилося, що навчити людей вірити у власну винятковість і любити себе попри все — не означає, що суспільство буде складатися із самих лише Біллів Ґейтсів і Мартинів Лютерів Кінгів. Виявилося, що воно буде складатися із хлопців і дівчат, дуже схожих на Джиммі.
Джиммі, шаленого засновника стартапів. Джиммі, який щодня прикладався до пляшки й не мав жодних здібностей маркетолога, крім як вихваляти себе і вірити у власну маячню. Джиммі, який верещав на свого бізнес-партнера, бо той був «незрілий», а потім спустошував робочу кредитку в дорогущому ресторані, аби справити враження на якусь російську модельку. Джиммі, у якого швидко закінчувалися дядечки й тітоньки, які могли позичити йому трохи грошей.
Так, упевнений Джиммі, Джиммі з високою самооцінкою. Він так багато часу витрачав на розмови про власну винятковість, що забував, розумієте, реально щось робити.
Проблема цієї популярної психології в тому, що вона вимірювала самооцінку людини її власною думкою про саму себе. Але справжнє мірило — як люди ставляться до своїх негативних рис. Якщо людина, така, як Джиммі, почувається офігенно 99,9 % часу, хоча навколо неї все летить шкереберть, як можна вважати, що це реальна оцінка успішного і щасливого життя?
Джиммі вважає себе «особливим». Тобто він думає, що заслуговує гарних речей, хоча не опускається до того, аби їх заробити. Він вважає, що мусить бути багатим, хоча не докладає до цього жодних зусиль. Він вважає, що його мають любити й цінувати, хоча він нікому по-справжньому не допоміг. Він вважає, що його життя мусить бути вишукано-богемним, хоча не готовий іти для цього на жодні жертви.
Люди, схожі на Джиммі, так міцно зосереджуються на позитивному самопочутті, що їм вдається себе переконати, ніби вони здійснюють величні вчинки, хоча насправді нічого не роблять. Вони вважають, що на сцені творять просто дива, хоча насправді виставляють себе на посміховисько. Вони вважають, що відкривають успішні стартапи, хоча насправді не можуть організувати жодної угоди. Вони називають себе вчителями життя, збирають гроші на допомогу іншим, хоча їм лише двадцять п’ять і вони ще просто не встигли зробити в житті нічого путнього.
«Особливі» люди неймовірно впевнені в собі. І їхня впевненість зачаровує інших, хоча б трошки. У деяких випадках неймовірна впевненість у собі «особливих» людей може стати заразною і допомогти людям навколо теж стати впевненішими в собі. Навіть знаючи про всі махінації Джиммі, мушу зізнатися, що крутитися біля нього часом бувало цікаво. Біля нього я почувався невразливим.
Але проблема «особливих» людей у тому, що вони відчувають потребу весь час вважати себе класними, навіть за рахунок тих, хто поряд. А оскільки «особливі» відчувають потребу весь час вважати себе класними, то, зрештою, весь час тільки те й роблять, що думають про себе. Адже людина потребує чимало енергії й зусиль, аби переконати себе, ніби власне лайно не смердить. Надто коли живе в туалеті.
А якщо вже людина звикла думати, що все на світі працює на її возвеличення, переконати її в протилежному надзвичайно важко. Кожну спробу достукатися до її здорового глузду така людина сприймає як «загрозу» власній величі — загрозу від особи, яка просто «не бачить» розуму/таланту/краси/успішності «особливого».
