Мишка завів нас до поля для гольфа, у чому не було нічого дивного. Хоча я волів би туди не вертатися через тих розлючених гравців у гольф, з якими нам довелося мати справу вчора.
Було нелегко приховувати собак від зайвих очей, коли ми перетинали зелені галявини. Скрізь, куди вів його запах, Мишка добувався навпростець, наче ведмідь (чи все ж таки як мишка?).
На щастя, дуже мало гравців у гольф виявилися настільки божевільними, щоб припертися сюди з самого ранку, і врешті-решт ми зауважили оддалік невеличкий сарайчик.
Мишка почалапав прямо до нього. Стрілка також пожвавішала. Вона натягнула повідець і занепокоїлася. Серце закалатало у мене в грудях. Я відчував, що ми на правильному шляху. Ми з Тіною обмінялися поглядами. Адже саме там могли перебувати наші цуцики.
Коли ми підійшли до хижі, почулися голоси. Я миттєво привів себе у стан бойової готовності і приклав палець до вуст, вимагаючи тиші й водночас відчайдушно сподіваючись, що жодна собака не почне гавкати.
Хижа була без вікон, тож ми не могли побачити, хто там усередині, та й чути було не надто добре. Не можна було втямити, про що там балакають. Я жестами показав Тіні, щоб ми відійшли назад і розробили план.
— Їх там двоє, - прошепотів я.
— Але я не чую цуценят, — тихо відповіла Тіна.
— Я теж не чую.
— Що ж нам тепер робити? — запитала вона.
— Мусимо туди зайти.
Обличчя Тіни сполотніло:
— Ти упевнений? Це ж небезпечно!
— Ми маємо застукати їх на гарячому, — сказав я. — Інакше нічого не зможемо довести. Крім того, ми маємо з собою псів.
— То що ж нам робити? — знову запитала Тіна.
— Увірвемося туди.
— А тоді?
Я подивився на Тіну. Подивився на небо. Подивився на землю. У мене не було готової відповіді:
— Побачимо, що зроблять вони.
— А як ти гадаєш, що вони зроблять?
Я вам кажу! З дівчатами ніколи не занудьгуєш. Звідки ж мені було це знати?
— Будемо діяти за ситуацією, — просичав я.
— Тобто?
— Тіно! Почнемо, а там буде видно. Я полічу до трьох. На рахунок «три» ти відчиняєш двері, а я вриваюся і стаю з ними віч-на-віч. Якби щось трапилося, ти будеш свідком. Хто б там не був, вони не впораються з нами обома.
— Точно. І я ще зроблю фото.
Ми знову підійшли до хижі й мовчки приготувалися до спецоперації. Я почав відлік.
— Один… два… ТРИ!
Тіна різко відчинила двері, а я вдерся у темну хижу.
ОДИН ФОТОСПАЛАХ, ДРУГИЙ!
На якусь секунду увесь інтер’єр сарайчика до найменших закутків вихопився з темряви. І там були вони — Чарлі Смаг та Шерон Бленкінсоп. І вони ЛИЗАЛИСЯ!
Не гаючи ні секунди, я вибіг надвір, крикнувши Тіні:
— Тікай!
Нам услід пролунали розлючені вигуки.
— Я вас дістану! — ревів Чарлі. — Вам це так не минеться. Я зараз візьму вас за одне місце!
Він кинувся до дверей, та, очевидно, зачепившись за складені купкою ключки для гольфа, втратив рівновагу. Гепнувся на підлогу, збивши ще кілька стосиків ключок. Усі вони з гуркотом посипалася, коли він намагався звестися на ноги.
— Чарлі, — волала йому Шерон. — Повернись! Я тебе кохаю, Чарлі. Я дам тобі ще кавальчик шоколадки.
На Чарлі це не справило враження:
— Заткайся, ти, дурна каракатице.
Ми ще встигли почути розгублене хихотіння Шерон:
— Чарлі, дорогенький! Ти ж насправді не думаєш, що я каракатиця, правда?
Ми мчали стрімголов, захлинаючись від реготу, аж поки опинилися наприкінці поля для гольфа. Стрілка вважала це чудовою грою. Вона летіла разом із нами, хляпаючи вухами, радісно поглядала на мене й гавкала, немов скажена. Мишка ліниво трюхикав позаду, настовбурчивши густу кошлату шерсть. Він нагадував гігантського бульбашкоподібного прибульця з Марса, що полює за сиром.
Коли позаду залишилися зелені галявини для гольфа, ми зупинилися, регочучи й одночасно відсапуючись, що було, скажу я вам, доволі нелегко. Я озирнувся. Там не було й натяку ні на Чарлі, ні на Шерон.
— Ми у безпеці, — посміхнулася Тіна.
— Поки що, — уточнив я.
— Я кохаю тебе, дорогенький Чарлі! — передражнила Тіна, і ми знову розреготалися.
— Вона каракатиця, — нагадав я.
— Ну, а він горила, отже, пасують одне одному, — додала Тіна. — Чи ти бачив там цуценят?
Я похитав головою:
— Ти засліпила мене спалахом.
— Перепро-о-ошую, — Тіна почала вовтузитися з фотоапаратом. — Гм-м. Ніде не видно, — вона показала мені маленький екранчик із щойно зробленими фотографіями. Там було двійко голуб’яток — Чарлі і Шерон, зафіксовані навіки широким планом у режимі активного лизання. А от цуценят не було.
— Може, Чарлі тримав їх там якийсь час, а потім забрав, щоб згодом комусь віддати? — припустив я.
— Нам це мало допоможе, — шморгнула носом Тіна, уважно розглядаючи знімок. — Цікаво, чи могли б ми продати цю фотку до газети?
— Це було б фантастично. Чарлі провалився б під землю від сорому. Але спочатку він, мабуть, занапастив би нас із тобою.
Тіна знизала плечима:
— Та він і так готовий нас знищити. Чекає, мабуть, у засідці, коли ми повертатимемося додому.
— Ми підемо в обхід. Не бійся.
Ми рушили довкола найвіддаленішого краю поля для гольфа. Там, я знав, була стежка, що минала розкидані зусібіч будинки й старі гаражі, а тоді майже виводила на дорогу до Тіниного дому.
Тіна поглянула на годинник:
— Залишилося шість годин до того часу, коли Чарлі обіцяв передати цуценят.
— Я знаю, а ми досі не маємо й зеленого уявлення, чи вони справді у нього, і де відбудеться ця оборудка.
— Найгірше те, що увечері всі будуть у місті, дивитимуться, як запалюватимуть святкові вогні, — зітхнула Тіна. — А на околицях буде тиша і спокій. Чарлі зможе піти куди завгодно, і ніхто цього не помітить.
Я мовчав. Я вже теж про це подумав, і це мене найбільше непокоїло. Ми прямували додому, пильно придивляючись, чи не з’явиться десь раптом Чарлі зі своїми ельзаськими вівчарками, прихопивши їх із собою для забави.
Стежка вела нас повз гаражі. Двома-трьома з них, здається, ще користувалися, але більшість мали зірвані з завісів двері й були розмальовані графіті. Це було не надто приємне місце, і я зовсім не здивувався, що собаки теж занепокоїлися.
Вони обидві почали щосили сіпати й натягувати повідки. Стрілка так палко хотіла забратися звідси, що її передні лапи аж зводилися над землею.
— Що з ними? — здивувалася Тіна. — Мишко, поводься чемно!
Сенбернар мало не зарився носом у землю, принюхуючись. Серце у моїх грудях тьохнуло. Я звелів собі не гарячкувати і випустив з рук Стрілчину шворку. Вона ракетою зірвалася з місця, помчавши прямісінько до одного з гаражів. Добігши до нього, вона навіть не сповільнила ходу, а з усього розгону скочила на металеві двері, почала їх несамовито дряпати. І гавкала, гавкала, гавкала.
Ми з Тіною перезирнулися, а тоді прожогом побігли до замкненого гаража.
Зсередини долинули тонесеньке скавучання й гавкіт. ЦУЦЕНЯТА! Стрілка з Мишкою знайшли їх. Вони були всередині! Ми з Тіною переможно ляснули одне одного в долоні, і я крикнув:
— Ура!
Хоча було ще зарано святкувати, бо ми ж не могли потрапити до гаража. Він був надійно замкнений величезним навісним замком, і ми аж ніяк не подужали б зірвати його з дверей.
— Принаймні ми знаємо, що вони тут, — схвильовано вигукнула Тіна. — Ми можемо повернутися сюди перед п’ятою вечора і десь заховатися. Зачекаємо, поки прийде Чарлі, й застукаємо його на гарячому.
— Точно. Але нам треба все це сфотографувати, щоб мати свідчення. Спочатку зробити фотку, як він забирає цуценят із гаража, а тоді, як він їх комусь передає… І цього разу без жодного спалаху, щоб він ні про що не дізнався.
Решту дороги додому ми подолали без пригод і в чудовому настрої. Тіна пішла до себе, а я піднявся до своєї спальні, щоб усе обміркувати. Я сумнівався, чи варто розповідати про це мамі з татом: вони тоді усе узяли б під свій контроль, а яка ж від цього втіха? Я хотів, щоб це була тільки наша з Тіною перемога. Ми мали особисті порахунки з Чарлі і збиралися поставити його на місце! Але все ж таки, нам не завадила б чиясь допомога. Чарлі зі своїми вівчарками міг налякати будь-кого.
Обід, здавалося, ніколи не закінчиться. Моя голова аж тріщала від цієї невирішеної дилеми. Розповісти їм щось? Чи краще промовчати?
— Я вважаю, що той, хто викрав наших цуциків, зробив нам невеличку послугу, — сказав тато.
Це мене просто приголомшило. Яким чином міг він це вирахувати?
— Тобто? — запитав я.
— Нам тепер не треба сушити собі голову над тим, куди їх прилаштувати, — пояснив він. — І не дивись так на мене, Треворе, ніби я щойно їх замордував. Просто я хочу знайти в цьому хоч трохи позитиву. Я забрав з пошти оголошення, бо немає жодного сенсу рекламувати те, чого ми вже не маємо. Ми їх більше не знайдемо.
Я відклав ножа з виделкою. Хотів уже було сказати татові, що він страшенно помиляється, що ми з Тіною знаємо, де наші цуценята, і збираємося їх урятувати, ОСЬ ТАК, але тут тато знову розтулив свого рота.
— Я знаю, що ти засмучений, Треве, але ж нам треба бути реалістами. Скільки є шансів, що ми знайдемо цуценят? Практично жодного. Вони можуть бути де завгодно. Не варто навіть шукати.
Це була остання крапля. Тепер я твердо вирішив, що ми з Тіною зробимо все самі й покажемо усім, чого ми варті.
Тіна прийшла незабаром. Вона мала невеличкий наплічник.
— Необхідні припаси, — пояснила вона.
— Тобто?
— Фотоапарат, ліхтарик, бо о п’ятій буде вже темно, диктофон для запису, баночка крему…
— Ідіотко!
— Я подумала, що, може, твій палець ще не загоївся, — лагідно посміхнулася Тіна.
— Ги-ги. Ще щось?
Її очі засяяли:
— Плитка шоколаду.
— Чудово, — мовив я, не розуміючи, щоправда, чому вона похитує шоколадом перед моїм носом. Я запхнув руку в кишеню, витяг звідти невеличку баночку й показав Тіні.
— Я теж дещо маю, — і гордо проголосив. — Крем для взуття.
Тіна спантеличено глянула на наші черевики:
— Хіба їх треба чистити?
— Це крем для облич. Чудовий камуфляж у темряві.
Тіна скривилася:.
— Фу! Та ти ж і так чорний від бруду, хіба тобі мало?
— Тіно, ми вирушаємо у небезпечну місію з порятунку Стрілчиних цуценят від жорстоких гангстерів, і що менше нас бачитиме Чарлі, то краще, — я поклав баночку в кишеню. — Гаразд, ходімо.
Тато побачив, як ми вислизали з передніх дверей разом із Стрілкою:
— Куди це ви зібралися?
— Шукати цуценят, — відповіла Тіна.
— Пізно вже. Ми їх уже не знайдемо. Даремно марнуєте час, — сказав їй тато.
Ми з Тіною обмінялися багатозначними поглядами й вирушили назустріч цуценятам і, цілком імовірно, назустріч смерті від рук Чарлі Смага.
Коли ми дісталися до гаражів, одразу пішли до цуценят. Варто було їм почути наші голоси і Стрілчине дряпання, як вони підбігли до дверей, несамовито дзявкаючи і скімлячи. Ми чули, як маленькі лапки шкрябали метал у марних спробах визволитися. Аж серця розривалися з розпачу.
Тіна понишпорила в наплічнику й витягла диктофон. Приклала його до дверцят гаража й записала дзявкання цуценят. Ще й пошепки додала коментарі:
— Я стою біля дверей із навісним замком гаража номер сім. Ви чуєте гавкіт трьох викрадених цуценят, яких тут замкнув Чарлі Смаг. Ми чекаємо, коли Чарлі прийде їх забирати. Він має намір продати їх перед Різдвом, але ми з Тревором вирішили його зупинити. Це був репортаж Тіни і Тревора від гаража номер сім. А тепер повертаємось у студію.
