Феєрверками опікувався Ґандальф: він не тільки привіз їх, але й сам усе вигадав і змайстрував. Запускав у небо світляні кулі, які розсипалися блискучим дощем, і скеровував у політ ракети теж він. А також щедро роздавав петарди, хлопавки, летючі вогнегрона, іскромети, смолоскипи, ґномівські свічі, ельфійські фонтани, ґоблінські рикавки та громоплески. Усі вони були пречудові. З віком Ґандальф помітно вдосконалив своє мистецтво.
Під час феєрверку були ракети, що нагадували сяйливих птахів, які солодкоголосо співали на льоту. Були дерева з темними димовими стовбурами: їхнє листя розпускалося так, ніби водномить зацвітала пишна весна, а блискуче гілля сипало на вражених гобітів мерехтливі квіти, які розчинялись у повітрі, випускаючи легкий аромат за мить до того, як вони мали би торкнутися звернених угору облич. Були світлограї метеликів, які спалахували, злітаючи на дерева; були колони з барвистих вогнів, що здіймались угору та оберталися на орлів, на кораблі з піднятими вітрилами чи на лебединий клин; були червона громовиця та злива жовтого дощу; був ліс зі срібних списів, які зненацька зметнулись у повітря з гуком, схожим на клич готового до атаки війська, й обсипались у Річку зі шурхотом, схожим на шипіння сотень змій. І була також остання несподіванка на честь Більбо, що вразила гобітів до глибини душі, як того й хотів Ґандальф. Вогні згасли. Угору шугнув непроглядний дим. Він набув подобизни добре видної звіддалік гори, вершина якої почала тьмяно світитися. Спершу з неї майнули стовпи зеленого та кармінного полум’я. А потому вилетів червоно-золотий дракон — завбільшки не такий, як насправді, проте направду жахливий: із його пащі виривався вогонь, очиська пильно зорили вниз; усі почули його ревіння, й він тричі зі свистом промчав над головами натовпу. Гобіти умлівіч поприсідали, а багато хто розпластався долілиць. Дракон пролетів, ніби швидкісний потяг, перекинувся через голову та з оглушливим гуркотом вибухнув над Поріччям.
— Це сигнал до вечері! — гукнув Більбо.
Біль і тривога негайно зникли, ошелешені гобіти позривалися на ноги. На всіх гостей чекала пречудова вечеря — себто на всіх, окрім тих, кого запросили на особливу родинну гостину-частування. Вона відбувалась у розлогому шатрі з деревом. Коло запрошених охоплювало дванадцять дюжин осіб (це число гобіти також називали «один ґрос», хоча така назва не вельми пасувала до живих істот); гостей обирали з усіх родин, із якими були пов’язані Більбо та Фродо, а ще до присутніх долучилося кілька не-родичів — їхніх найулюбленіших друзів (як-от Ґандальф). Серед обраних було багато юних гобітів, котрим батьки дозволили побувати на вечірці. Власне, гобіти не надто й переймалися тим, що їхні діти сидять десь допізна, особливо якщо там був безкоштовний харч. Виростити гобітеня — для цього потрібно не один віз провіанту!
Був у тій гостині не один Торбин і не один Бофин, а також багато Туків і Брендіцапів; були всілякі Грабарі (родичі бабуні Більбо Торбина) й усілякі Груби (кревні його ж таки дідуся за Туковою лінією), а ще й декілька Норчуків, Випринів, Тугопасків, Борсухатів, Добротілів, Сурмачів і Гордостопів. Декотрі з них доводилися Більбо дуже далекими родичами, а були й такі, котрі взагалі ніколи раніше не бували в Гобітові, бо жили у віддалених закутках Ширу. Не забули і про Саквілів-Торбинів. На свято прийшли Ото і його дружина Лобелія. Їм не подобався Більбо, а Фродо взагалі викликав у них огиду, проте поштівка була справді чудова, а запрошення на ній — написане золотим чорнилом, тож відмовити було практично неможливо. Крім того, їхній кузен Більбо вже багато років удосконалював свої кулінарні вміння, і його страви високо цінували.
Усі сто сорок чотири гості як один очікували на приємне свято, хоча їх трохи лякало наближення промови їхнього господаря після застілля (річ обов’язкова). Більбо був схильний додавати до таких промов фрагменти того, що він називав поезією, а інколи, після чарчини-двох, починав згадувати нісенітні пригоди часів його таємничої подорожі. Гості не розчарувалися: свято і справді було дуже особливим, а сама учта вдалася на славу: багата, розкішна, розмаїта і тривала. Упродовж наступних тижнів ніхто в тій околиці майже не купував харчів, до того ж бенкет у Більбо спорожнив запаси більшості крамниць, винних льохів і комор на багато миль довкола, тож це не мало великого значення.
Після бенкету (коли його вдалося більш-менш закінчити) настала черга Промови. Проте більшість товариства на ту пору вже була налаштована терпляче її вислухати, бо дійшла до стадії, яку гобіти називали «напхатися по саму зав’язку». Вони сьорбали свої улюблені напої, пережовували свої улюблені ласощі й забули про свої страхи. Гості ладні були вислухати будь-що, радо вітаючи промовця після кожної паузи.
— Любий мій народе, — розпочав Більбо, підвівшись зі свого місця.
— Слухайте! Слухайте! Слухайте! — прокотилося юрмою, відлунюючи хором голосів, бо гобіти, здавалося, неохоче дослухалися до власної поради. Більбо вийшов з-за столу, зробив кілька кроків і виліз на стілець під освітленим деревом. Світло ліхтариків упало на його обличчя, що променилося радістю; на вишитому шовковому камзолі зблиснули золоті ґудзики. Усі помітили, як він стоїть: махаючи однією рукою в повітрі, а другу тримаючи в кишені штанів.
— Любі мої Торбини та Бофини, — знов озвався Більбо, — любі мої Борсухатки і Брендіцапи, Виприни і Грабарі, Груби і Добротіли, Норчуки і Сурмачі, Тугопаски і Туки, і, звичайно ж, Гордостопи.
— ГордоСТУПИ! — викрикнув літній гобіт у кінці шатра. Його, звісно ж, звали Гордостопом, і не даремно: його ступні були великі, неймовірно волохаті, причому обидві лежали на столі.
— Гордостопи, — повторив Більбо. — А також дорогі мої Саквілі-Торбини, яких я нарешті знову вітаю в Торбиному Куті. Сьогодні мій сто одинадцятий день народження: мені виповнилося сто одинадцять років!
— Слава! Слава! Найщиріші вітання! — загукали присутні й затарабанили радісно по столах. Промова Більбо вдалася. Такі слова гобітам були до душі: короткі й очевидні.
— Сподіваюся, всі ви радієте так само, як і я.
Оглушлива овація. Вигуки «так» (і «ні»). Звуки сурем і ріжків, сопілок і флейт, інших музичних інструментів. На святі, як уже сказано, було чимало молодих гобітів. Заторохтіли сотні музичних деренчал. На більшості з них було тавро «ДІЛ» — майже ніхто з гобітів не знав, що це означає, та всі одностайно погоджувалися, що деренчала були справді дивовижні. Вони складалися з дрібних, але досконало зроблених деталей, які чарівно звучали. І от в одному кутку шатра декотрі з юних Туків чи Брендіцапів, припустивши, що дядько Більбо завершив свою промову (бо сказав уже все, що годилося), влаштували імпровізований оркестр, награючи веселу танцювальну мелодію. Пан Еверард Тук і панна Буркуна Брендіцап вибралися на стіл і з поясами в руках повели «коло-стриб» — танок прегарний, але надто вже енергійний.
Однак Більбо ще не завершив. І, вихопивши з рук у сусіднього малюка ріжок, він тричі голосно просурмив. Гамір ущух.
— Я не затримаю вас надовго, — гукнув Більбо.
Звідусіль залунали оплески.
— Я зібрав вас усіх разом із певної Причини.
І те, як він вимовив ці слова, вразило присутніх. Довкола запала майже цілковита тиша, а один-два Туки навіть нашорошили вуха.
— Власне, причин є аж три! Перша — щоби сказати вам усім, що я безмежно всіх вас люблю та що сто одинадцять років — це закороткий час, відведений для життя серед таких чудових і неперевершених гобітів.
Шалений вибух схвалення.
— Половини з вас я не знаю бодай наполовину так добре, як би хотів, і менш ніж половину з вас я люблю наполовину менше, ніж ви на те заслуговуєте.
То був несподіваний і надто складний зворот. Де-не-де пролунали поодинокі аплодисменти, проте більшість присутніх просто силкувалася збагнути сказане й вирішити, чи можна сприймати це за комплімент.
— Друга — щоби відсвяткувати мій день народження.
Знов оплески.
— Слід було би сказати: «НАШ день народження». Бо сьогодні, звісно ж, святкує свій день народження також і Фродо — мій спадкоємець та племінник. Сьогодні він досягнув повноліття і вступає у володіння своїм спадком.
Недбалі оплески кількох старійшин і кілька гучних вигуків: «Фродо! Фродо! Старий веселун Фродо!» — від молоді. А Саквілі-Торбини насупились і мізкували, як можна розтлумачити фразу «вступає у володіння своїм спадком».
— Разом нам виповнилося сто сорок чотири роки. Число присутніх тут відповідає цій видатній сумі — одному ґросу, якщо дозволите вжити такий вислів.
Жодних оплесків. Це ж смішно. Багато гостей, особливо Саквілі-Торбини, образилось, адже вони почулися так, ніби їх покликали тільки для того, щоби вийшло певне число, ніби вони — це речі в пакунку.
— Один ґрос, хай йому! Вульгарний вислів.
— Сьогодні також, якщо дозволите пригадати давню історію, річниця мого прибуття в діжці до Есґарота на Довгому Озері — хоча тоді я геть-чисто забув, що то був мій день народження. На ту пору мені був тільки п’ятдесят один, і дні народження не здавалися надто важливими. Учта, проте, вдалася на славу, хоч я був дуже застуджений і, пригадую, міг витиснути зі себе тільки: «Дуже ваб дяґую». Нині ж повторю це правильніше: дуже вам дякую за те, що прийшли на моє маленьке свято.
