Затята тиша. Усі боялися, що тепер їм не уникнути якоїсь пісні чи вірша, і тому почали нудитися. Ну, чому, чому він не припинить балакати і не дасть випити за його здоров’я? Проте Більбо не співав і не декламував віршів. На мить замовк.
— Третя й остання, — продовжив він. — Я хочу зробити ОГОЛОШЕННЯ.
Він вимовив це слово так голосно та несподівано, що всі, кому ще стало на те снаги, повсідалися на свої місця.
— Шкода оголошувати таке — бо, як я казав, сто одинадцять років — це надто мало для того, щоб уповні насолодитися проведеним із вами часом, — але це — кінець. Я йду. Іду негайно. Прощавайте!
Більбо ступив крок униз і розчинився в повітрі. Зблиснуло сліпуче світло, всі гості на мить замружились. А коли вони розплющили очі, Більбо вже ніде не було видно. Сто сорок чотири приголомшені гобіти сиділи й мовчали. Старий Одо Гордостоп забрав ноги зі столу, і тупнув. Після цього запала мертва тиша, доки раптом, кілька разів глибоко вдихнувши, кожен Торбин і Бофин, Борсухатко і Брендіцап, Виприн і Грабар, Груб і Добротіл, Норчук і Сурмач, Тугопасок і Тук, а також Гордостоп ураз заговорив разом із усіма іншими.
Присутні погодилися, що це невдалий жарт і що, аби зцілити гостей від прикрої несподіванки і тривоги, потрібно піднести ще страв та напоїв.
«Більбо втратив розум. Я завжди це казав», — таким був найпоширеніший коментар до цієї пригоди. Навіть Туки (за кількома винятками) вважали поведінку Більбо неприпустимою. На той момент усі були переконані, що його зникнення — це ніщо інше, як сміховинна витівка.
Проте старий Рорі Брендіцап був не вельми певен цього. Ні вік, ані грандіозна вечеря не затьмарили його розуму, тож він сказав своїй невістці Есмеральді:
— У цьому, любонько моя, є щось підозріле! Гадаю, навіжений Торбин знову кудись подався. Пришелепуватий старий дурень. Але навіщо тим перейматися? Він же не забрав зі собою питво.
І Рорі голосно гукнув до Фродо, щоби той знову пустив по колу вино.
З усіх присутніх лише Фродо не мовив і слова про те, що трапилося. Якусь часинку він тихо сидів біля порожнього крісла Більбо, не звертаючи уваги на жодні зауваження та запитання. Жарт припав йому до душі, хоча він, певна річ, знав про нього. Фродо ледве стримувався від сміху, дивлячись на обурення та подив гостей. Водночас почувався глибоко стривоженим: він раптом збагнув, що старий гобіт безмежно йому дорогий. Більшість гостей продовжувала їсти й пити, обговорюючи ненормальні витівки Більбо Торбина, колишні й теперішні; проте розгнівані Саквілі-Торбини вже пішли. Фродо перестала цікавити ця вечірка. Він розпорядився, щоби подали ще вина, потім підвівся, мовчки осушив свого келиха за здоров’я Більбо й вислизнув зі шатра.
Щодо Більбо Торбина, то він, навіть виголошуючи промову, перебирав між пальцями золотого персня — свого чарівного золотого персня, якого потайки зберігав уже багато років. Сходячи зі стільця, він надягнув його на палець — і жоден гобіт у Гобітові ніколи вже його не бачив.
Більбо поквапливо повернувся до своєї нори. На мить зупинився, прислухаючись із усмішкою на вустах до гамору в шатрі та до звуків веселих забав, які долинали з інших частин поля. Потім увійшов досередини. Скинув святкове вбрання, склав і загорнув у тонкий обгортковий папір свій вишитий шовковий камзол і відклав його. Тоді швиденько вдягнувся у свої старі лахи й підперезався потертим шкіряним поясом. До нього він причепив короткого меча у зношених піхвах із чорної шкіри. Із замкнутої шухляди комода, в якій пахло кульками від молі, витяг старого плаща та капелюха. Вони лежали замкнені, наче були чимось дуже цінним, але їх стільки разів латали і на них було стільки плям, що годі було вгадати, якого кольору вони були первісно — можливо, темно-зеленого. На Більбо ці речі були трохи завеликі. Потому він пішов до свого кабінету і з великого сейфа дістав пакунок, загорнутий у стару ганчірку, рукопис у шкіряній оправі, а також великий товстий конверт. Книгу та пакунок він поклав на сам верх у чималу торбу, що стояла неподалік уже майже повна. Персня разом із вишуканим ланцюжком склав у конверт, запечатав його і заадресував Фродо. Спершу Більбо залишив конверт на каміні, потім раптом забрав його звідти і запхнув собі до кишені. Тієї самої миті двері вчинились і до оселі швидко ввійшов Ґандальф.
— Здрастуй! — сказав Більбо. — А я вже подумав, що ти не з’явишся.
— Приємно застати тебе видимим, — відповів чарівник, сідаючи у крісло, — я хотів побачитися з тобою і сказати кілька слів на прощання. Ти, певно, задоволений, що все відбулося чудово та згідно з твоїм планом?
— Так, саме так, — відказав Більбо. — Хоча той спалах мене здивував, — власне, він приголомшив мене, тож про інших і казати годі. Маленький сюрприз особисто від тебе, еге ж?
— Атож. Ти мудро вчинив, зберігаючи перстень у таємниці всі ці роки, відтак мені здалося, що твоїм гостям потрібно продемонструвати щось таке, що бодай якось пояснило би твоє раптове зникнення.
— І зіпсувало би мій жарт? Ах ти ж, старий надокучливий кумасику, котрому до всього є діло! — засміявся Більбо. — Але ти, як завжди, найліпше знаєш, що слід робити.
— Так, якщо взагалі що-небудь знаю. Та щодо твоєї витівки я не дуже певен. Вона сягнула кульмінаційної точки. Твій жарт удався: ти збентежив або образив більшість своїх родичів і дав привід цілому Ширу пліткувати аж дев’ять чи то пак дев’яносто дев’ять днів. Хочеш утнути ще щось?
— Таки-так. Почуваю, що мені потрібна відпустка, дуже довга відпустка, як я й казав тобі раніше. Можливо, довічна відпустка — гадаю, я не повернуся. Власне, я й не збирався повертатись і підготувався до цього. Я старий, Ґандальфе. Не виглядаю так, але починаю почувати це у глибині душі. Я просто добре зберігся! — пхикнув Більбо. — Я почуваюся таким тонким, ніби мене розтягнули, якщо ти розумієш, про що я: знаєш, як ото масло, що його надто тонко намастили на окраєць хліба. Це — неправильно. Мені потрібна переміна чи щось таке.
Ґандальф зацікавлено та пильно придивлявся до Більбо.
— Ні, здається, це таки неправильно, — задумано сказав він. — Ні, зрештою, думаю, твій задум — найкращий.
— Що ж, уже все вирішено, так чи інак. Я ще раз хочу побачити гори, Ґандальфе, — гори; а тоді знайти собі таке місце, де зможу відпочити. У тиші й у спокої, без тлуму завжди допитливих родичів і без черги бентежних відвідувачів, котрі без упину смикають за дзвінок. Може, поталанить знайти таке місце, де я завершу свою книгу. Я вже придумав чудове закінчення: І жив він собі щасливо, доки його віку.
