Коли старий із допомогою Більбо та кількох ґномів нарешті завершив розвантажувати віз, Більбо роздав малим глядачам по кілька монет, але, на їхнє превелике розчарування, дітям не перепало жодної петарди чи хлопавки.
— А тепер гайда звідсіля! — сказав Ґандальф. — Матимете їх удосталь, коли настане час.
Потому він разом із Більбо зник в оселі, й двері за ними зачинилися. Дітлахи якусь часину марно витріщалися на двері, а потому розійшлися хто куди, почуваючись так, ніби день Вечірки не настане ніколи.
Більбо і Ґандальф сиділи собі в Торбиному Куті в невеликій кімнаті при відчиненому віконці, що виходило на захід, у сад. Надвечір’я було ясне та спокійне. Червінню і золотом палахкотіли квіти: левкої, соняхи та настурції, які пообвивали дернові стіни й зазирали до круглих вікон.
— Який барвистий у тебе сад! — мовив Ґандальф.
— Так, — відказав Більбо. — Правду кажучи, я дуже люблю і його, й цілий наш старий добрий Шир, але, гадаю, мені потрібна відпустка.
— Отже, ти не відмовився від свого задуму?
— Таки ні. Я ухвалив це рішення багато місяців тому, й відтоді нічого не змінилося.
— Що ж, гаразд. Тоді годі про це. Тримайся свого задуму — та дивися: до останнього! — і, сподіваюся, так буде найкраще і для тебе, і для всіх нас.
— Я теж сподіваюся. Хай там що, а я збираюся гарно розважитись у четвер і зіграти свій невеличкий жарт.
— Цікаво, кому буде смішно... — зітхнув Ґандальф, хитаючи головою.
— Побачимо, — відповів Більбо.
Наступного дня кілька візків знову покотилось угору Пагорбом, а потому нові — ще і ще. Спершу дехто нарікав на «нехтування місцевих», але того-таки тижня з Торбиного Кута посипалися замовлення на всілякі наїдки, витребеньки та предмети розкоші, які тільки можна було надибати в Гобітові, Поріччі чи деінде поблизу. Народ пожвавішав: гобіти почали позначати в календарі дні до свята, і з нетерпінням виглядали листоношу, сподіваючись отримати запрошення.
Незабаром посипались і запрошення, причому так рясно, що на пошті Гобітова стало годі працювати, а пошту Поріччя ніби накрила лавина, тож листоношам довелося кликати на підмогу помічників-добровольців. Їхній безперервний потік рухався вгору Пагорбом, несучи сотні чемних варіацій на тему: «Дякую, я обов’язково прийду».
На хвіртці Торбиного Кута з’явилось оголошення:
ВХІД ДОЗВОЛЕНО ТІЛЬКИ У СПРАВАХ ВЕЧІРКИ
Проте навіть тих, хто мав чи вдавав, що має стосунок до Вечірки, нечасто пускали досередини. Більбо був поглинутий написанням запрошень, нотуванням відповідей, загортанням подарунків і різними суто особистими приготуваннями. З часу появи Ґандальфа старого гобіта ніхто не бачив.
Прокинувшись одного ранку, гобіти угледіли, що на просторому полі на південь од парадного входу до оселі Більбо густо понатягувано мотузок і повбивано паль для наметів і шатер. У крутосхилі, зверненому в бік дороги, було прокопано окремий вхід, де спорудили широкі східці та чималу білу браму. Три великі гобітські родини, які мешкали поруч із тим полем на Торбиновому Узвозі, всі діймали цікавістю й незмінними заздрощами. Старий Батечко Грунич перестав навіть удавати, ніби порається в саду.
Спершу понапинали намети. Згодом поміж них виросло особливо велике шатро — аж таке велике, що дерево, яке росло на тому полі, опинилося просто всередині нього й гордо стояло поблизу одного з кутів на чолі головного стола. На його гіллі розвісили ліхтарики. Ще більше див (як на гобітський розум) обіцяла велетенська кухня під відкритим небом, зведена на північному краї поля. Сила-силенна кухарів із різних заїздів і шинків з усіх кінців Ширу прибула сюди, щоби готувати для ґномів і для іншого дивного наброду, який мешкав нині в Торбиному Куті. Пожвавлення сягнуло апогею.
І тоді зіпсувалася погода — захмарилося. Сталося це в середу напередодні Вечірки. Усі не на жарт стривожились. Аж ось заяснів світанок четверга, 22 вересня. Встало сонце, хмари розтанули, замайоріли прапори — й розваги почалися.
Більбо Торбин називав цю подію вечіркою, та насправді то було розмаїте поєднання розваг, які змінювали одна одну. Запросили дослівно всіх, хто мешкав поблизу. Забули хіба про кількох, та й то випадково. Проте вони все одно прийшли, тож це вже не мало жодного значення. Попрохали на гостину і чимало знайомців із інших частин Ширу, а кілька присутніх узагалі прибули з-за його кордону. Більбо особисто зустрічав гостей (і їхній супровід) біля нової білої брами. І вручав подарунки: всім без винятку — навіть тим, хто йшов із поля через запасний вихід, а потому знову заходив через браму. Кожен гобіт на свій день народження робить подарунки іншим. Зазвичай не вельми дорогі й не такі щедрі, як за цієї оказії, та загалом така традиція прижилася. Власне, в Гобітові й Поріччі кожен день року був чиїмось днем народження, відтак кожен гобіт у тих краях мав добру нагоду отримати бодай один подарунок принаймні раз на тиждень. А подарунки ніколи нікому не набридали.
Цього ж разу вони були особливо гарні. Гобітенята так ними захопилися, що на певний час майже забули про їжу. Серед подарунків були іграшки, схожих на які вони ніколи не бачили, — всі чудові, а деякі просто чарівні. Чимало з них Більбо замовив іще рік тому, і вони здолали довгий шлях від Гори та Долу й були справжніми витворами ґномів.
Коли привітали вже всіх гостей і всі вони опинилися нарешті по цей бік брами, розпочалися співи, танці, музика, ігри та, певна річ, частування. Формально їжу подавали тричі: були обід, чаювання та пізній обід (вечеря). Обід і чаювання були прикметні головно тим, що під час них за столами сиділи всі гості, гуртом наминаючи наїдки. Під час решти пригощань тих, хто їли та пили, було просто багато — постійно, починаючи від одинадцятої та аж до пів на сьому вечора, коли мав розпочатися феєрверк.
