З
Про устрій Ширу

Шир складався з чотирьох частин — із Чвертей, про які вже йшлося: Північної, Південної, Східної та Західної. А вже ті поділялися кожна на кілька племінних земель, які й досі носили назви місцевих шляхетних родів давнини, хоча на час, про який ідеться в цій історії, ті назви вже поширилися далі, а не лишень у відповідних племінних землях. Майже всі Туки й дотепер жили в Тукокраї, та щодо багатьох інших родів (приміром, Торбинів та Бофинів) це вже не справджувалося. Поза межами Чвертей були Східне (Цапокрай, с. 174) і Західне Узграниччя, приєднане до Ширу в 1452 р. за Л. Ш.

Можна сказати, що в Ширі на той час не було «уряду» в тому сенсі, до якого ми звикли. Родини самі давали раду власним справам. Більшість часу гобіти присвячували вирощуванню харчів і їхньому поїданню. Та щодо всього іншого вони були зазвичай щедрі й нежадібні, а також невибагливі та скромні, тож маєтки, ферми, майстерні й невеликі ринки зберігали незмінний вигляд упродовж поколінь.

Традиція вшановувати верховного короля Форноста (або ж Північграда — так називали його гобіти), що розкинувся на північ від Ширу, звісно, збереглась. Одначе короля не було вже майже тисячу років, і руїни королівського Північграда встигли добряче порости травою. Та гобіти, згадуючи про дикий народ і про всіляку нечисть (як-от тролі), любили висловлюватися, що ті дикуни «не чули про короля». Адже саме стародавньому королю приписували гобіти встановлення всіх важливих для них законів, яких вони зазвичай дотримувалися добровільно, бо ж то були — так твердили гобіти — і правічні, й справедливі Правила.

Правда й те, що родина Туків тривалий час була надзвичайно впливовою, бо вона кілька століть тому успадкувала (від Староцапів) право обирати з-поміж своїх членів Ватага, тож очільника Туків відтоді завжди величали цим титулом. Ватаг головував на гобітському вічі, був капітаном ширських військових зборів і гобітських армій. Але збори та віча скликали тільки в разі нагальних потреб, яких давно вже не виникало, тож і ватагування перетворилося насамперед на звичайну данину традиції. До родини Туків, однак, й надалі ставилися з особливою повагою, бо вона залишалася численною та дуже багатою, і саме в ній у кожному поколінні народжувалися гобіти зі сильним характером і з особливими звичками, ба навіть гобіти — шукачі пригод! Останні дві риси, проте, здобувалися радше на поблажливість (щодо багатіїв), аніж на схвалення загалу. Та звичай величати голову роду шанобливим «Тук», за потреби додаючи до імені порядкове число (приміром, Ісенґрім Другий), не втратив чинності.

Єдиним справжнім посадовцем у Ширі був на той час Голова Міхоритова (а водночас і Ширу), котрого обирали кожні сім років на Вільному Ярмарку на Білих Схилах у літні, себто в особливий день посеред літа. Одним із небагатьох обов’язків Голови було очолювати бенкети під час ширських свят, які відбувалися через однакові проміжки часу. Крім того, на Голову покладали повноваження Старшого Поштаря та Головного Ширифа[4], тож він керував іще й Вістовою Службою та Сторожею. Ці служби були в Ширі єдиними, та вістові були значно численніші, й роботи їм перепадало набагато більше, ніж сторожі. Бо, хоча не всі гобіти були письменні, ті, хто все-таки знався на грамоті, постійно писали листи всім своїм друзям (і окремим родичам), до яких не могли дістатися за час пообідньої прогулянки.

Ширифами гобіти називали своїх охоронців порядку, та це був дуже приблизний відповідник цього фаху. Жодної уніформи вони, певна річ, не носили (про таке взагалі ніхто не відав), за винятком хіба що одного пера в кашкеті, та й насправді були радше вартівниками огорож, аніж поліціянтами, бо частіше мали справу зі заблудлою звіриною, ніж із порушниками громадського спокою. Цих охоронців порядку для Внутрішніх Справ на цілий Шир було всього дванадцять: по три в кожній Чверті. Трохи численніший загін — залежно від потреби кількість його членів змінювалася — набирали для «обходу кордонів», аби впевнитися, що жоден сторонній — ані малий, ані великий — не став надто надокучливим.

На час, коли розпочалася наша історія, дозорців (так їх іще називали) значно побільшало. Адже звідусіль без угаву надходили скарги та звістки про дивних осіб й істот, котрі вешталися поблизу ширських кордонів чи навіть перетинали їх. То була певна ознака того, що не все так спокійно на білому світі, як, на думку гобітів, мало би бути й нібито завжди було: за винятком часів, описаних у прадавніх легендах і переказах. Однак мало хто зважив на цей знак, і навіть Більбо ще не уявляв собі, що він віщує. Шістдесят років минуло, відколи він вирушав у свою незабутню подорож — цей гобіт постарів уже й за мірками своїх одноплемінників, котрі з однаковою імовірністю могли дожити чи не дожити до ста літ. Але неабияке багатство, з яким він повернувся з тих мандрів, цілком очевидно, нікуди не зникло. Лишень-от, скільки точно його залишилося — цього Більбо не розкривав нікому, навіть своєму улюбленому «племінникові» Фродо. А ще Більбо ретельно зберігав таємницю персня, якого він знайшов.

4
Про віднайдення Персня

У «Гобіті» розповідається, що одного дня до дверей Більбо підійшов могутній чарівник, Ґандальф Сірий, а з ним — тринадцять ґномів. Власне, то був ніхто інший, як Торін Дубощит, королівський нащадок, із дванадцятьма своїми супутниками-вигнанцями. Без перестанку дивуючи цим самого себе, Більбо вирушив із ними одного квітневого ранку 1341 року за ширським літочисленням у виправу по велике багатство — до ґномівських скарбниць Королів під Горою, що попід Еребором у Долі, далеко-далеко на сході. Виправа та завершилась успішно: дракона, який охороняв скарбницю, було знищено. І хоча до того, як мандрівники здобули скарб, устигла прогриміти Битва П’яти Армій, загинув Торін і було здійснено чимало славетних діянь, той загін ледве чи ввійшов би до подальшої історії чи заслужив би на щось більше, ніж на коротку нотатку в довгих анналах Третьої Епохи, якби не принагідний «випадок». На високому перевалі в Імлистих Горах, яким гурт мандрівців прямував до Дикого Краю, на них напали орки; і сталося так, що Більбо на деякий час заблукав у темних орківських копальнях глибоко попід горами, а там, у марних спробах наосліп відшукати шлях, його рука намацала перстень, що лежав на долівці одного з тунелів. Більбо поклав персня собі до кишені. Тоді це здалося йому просто щасливою випадковістю...

Силкуючись знайти вихід, Більбо доти спускався в гірські надра, доки далі вже йти стало просто нікуди. В кінці одного тунелю розкинулося далеке від світла холодне озеро, і там, на скелястому острові серед води, жив Ґолум. То було невелике огидне створіння: воно плавало маленьким човном, загрібаючи воду великими пласкими стопами, й вистежувало сліпу рибу своїми мутними вологими очима, а тоді ловило її довгими пальцями та поїдало сирою. Ґолум їв будь-яку живину, навіть орків, коли йому траплялось упіймати котрогось із них і задушити без боротьби. Він володів таємничим багатством, яке потрапило до його рук багато віків тому, коли він іще жив на світлі — золотим перснем, що робив того, хто його носив, невидимим. Того єдиного персня він тільки й любив — свого «Безцінного», і лише з ним розмовляв — навіть тоді, коли не тримав його при собі. Зазвичай Ґолум переховував перстень у безпечній норі на острові й брав його зі собою тільки тоді, коли полював чи вистежував орків у копальнях.