Я встав, ґречно вклонився й вийшов. Ось тобі і троянди.
Надів плаща, ще мокрого від ранкового осіннього дощу, й насунув капелюха на самісінькі брови, а це означає, що я поринув у клопоти і настрій у мене не для твіста. «Отже, до роботи, друже!» — наказав я сам собі, швидко спускаючись сходами. Новий день, нові справи, нові успіхи. Учень схиляється над партою, аби дізнатися про особливості Ріло-Родопського масиву. Архітектор креслить проект модерної десятиповерхової будівлі. Бригада комуністичної праці береться до виробництва нової моделі верстата. А відданий вам Петр Антонов почне нове невелике розслідування.
Надворі, на мій подив, випогодилося. Туман розвіявся. По небу пливуть білі розірвані хмари, і через просвіти між ними на місто падають сонячні промені. Вітер сильний, але теплий, ніби віє від ТЕЦ «Надія». Коли до всього того додати, що я маю зустрітися з давнім приятелем, то треба визнати дообіднє сальдо не таким уже й кепським.
Мій давній приятель — дуже цікава людина і, між іншим, чудовий медик. Не робіть із цього поспішного висновку, ніби я нав'язую його вам у домашні лікарі. Проте це яскравий талант. Віртуоз. Паганіні аутопсії[3] досить милий чоловік, коли не зважати на те, що він завжди курить мої цигарки.
Недовга поїздка у трамваї, потім коротка прохідка, і ось ми в залі для аутопсії. Тут, піклуючись про делікатного читача, я просто перегорну дві сторінки технічних подробиць, кивну лікареві й покірно вийду в коридор. Покірно, бо тільки-но ми вийшли, як рука Паганіні безцеремонно полізла до моїх цигарок і довго порпалася в пачці, вишукуючи м'якшу, але не порожню.
— Ну, розповідай, — поквапив я, аби відвернути його від спустошливого заняття.
Судовий лікар не поспішаючи завершив аутопсію моєї пачки, затиснув зубами цигарку і красномовно поглянув на мене. Я зітхнув, підніс йому запаленого сірника й собі закурив. Паганіні з явним задоволенням випустив цівку диму і замість подяки пробурмотів:
— Псуєте всю справу, а потім: «розповідай». Якби ж то було що розповідати. Не могли ще вночі викликати мене на місце пригоди.
— А я там не був.
— Браво. Відколи ця раціоналізація: обходитися без огляду місця пригоди?
— Який там огляд! Людям здалося, що це нещасний випадок, і потерпілого зразу ж відвезли до лікарні.
— А що тобі заважає визнати це за нещасний випадок?
— Нічого не заважає. Хіба що педантизм. Природжений дефект, нічого не вдієш.
— Браво, — повторив лікар.
Оце «браво», проказуване з приводу й без приводу, єдиний дотеп у його лексиконі. Мій друг знову жадібно затягнувся цигаркою й додав:
— Тільки, хлопче, я теж педант і не можу дати тобі точного висновку, бо не маю ні найменшого уявлення, як лежав небіжчик.
— Зате маєш самого небіжчика.
— Можеш взяти його собі.
— Прошу, прошу! Хай уже лишається в тебе! — великодушно запротестував я. — Цигарок поперетягав у мене он скільки, а тіло одне… Дай мені тільки дані аутопсії.
— Дані, хлопче, такі банальні, що я міг абсолютно точно кваліфікувати цю історію, коли б не залишки педантизму…
— Гаразд, гаразд. Ближче до фактів.
— З усього витікає, що особа померла від розриву серця. Оскільки ж ти, як я здогадуюсь, шукаєш чогось іншого, то мушу тобі сказати, що алкоголь навряд чи був причиною смерті: по сорочці й жилетці небіжчика розіллято мастики значно більше, ніж випито…
— Отже? — нетерпляче запитав я, бо не терпів драматичних пауз.
— Смерть могла настати і без алкоголю, — байдуже відзначив лікар.
— Авжеж, — кивнув я. — Його зустрів знайомий, розповів страшну історію, а той і дуба врізав. Тільки навіщо було обливати його мастикою? Може, щоб оклигав після непритомності?
— Хтозна… Це вже ти маєш сказати.
— Але тепер твоя черга розповідати.
— Розповісти неважко. Кепсько тільки, що я не можу довести остаточно.
Паганіні востаннє затягнувся й спритно викинув недокурок у відчинене вікно.
— Ну, а все-таки? — поквапив я.
Мені здалося, що він тягне розмову не без причин. І, як виявилось, я не помилився.
— Куди ти подів цигарки? — невдоволено запитав Паганіні, наче йшлося не про мої цигарки, а про його.
Я зітхнув, дістав пачку, пригостив давнього друга й знову поквапив його:
— Ну, давай далі!
— Деякі деталі змушують мене припустити, що смерть могла настати і внаслідок ураження електричним струмом…
Паганіні випустив густий струмінь диму й подивився на мене, приховуючи задоволення. Це його сюрприз. Коли вже починає надто затягувати розмову, то не тільки, аби викурити зайву цигарку, а й щоб піднести тобі якусь несподіванку.
— Які деталі ти маєш на увазі? — попитав я. — Чи не знайшов ти знаки від електрики? Якщо було ураження струмом, мають бути й сліди ураження.
— Отож-бо й воно, що слідів немає… Але це ще не виключає можливості… Особливо при такій тонкій шкірі, як у нашого пацієнта.
— Електричний струм… Серед вулиці… — уголос міркував я.
— Чого ти дивуєшся? Цілком можливо, — озвався Паганіні. — Його зустрів отой, що розповів страхітливу історію… Сказав «доброго здоров'я» і в темряві замість руки подав оголений дріт…
— Браво, — вигукнув я в стилі мого співрозмовника й швидко покинув цю «затишну» установу.
Певен, що ті, хто мене знав, вже бачать, як я поринув у мурашник міста, шукаючи доказів та спеціалістів з електричної стихії. От і купив їх! Інспектор, мов запеклий бюрократ, замкнувся в своєму кабінеті, розклав стоси пожовклих рукописів і заглибився в читання.
Якщо хочеш проникнути в життя якоюсь людини, коли цієї людини вже немає серед живих, єдиний вихід — звернутися до її мемуарів. На жаль, люди нині дуже зайняті і рідко лишають по собі мемуари. Так трапилося й з Медаровим, хоч він і не міг поскаржитися на перевантаженість. Мати двадцять років вільного часу й не лишити мемуарів, це справді неподобство.
А втім, коли немає мемуарів, можна вдовольнитися протоколами судової справи. Документів по справі «Комети» багато, але нотатки, які я зробив, читаючи їх, дуже скромні: кілька імен, кілька вихідних точок. Далі слід губиться у невідомості, але важливо, що ми на правильному шляху. Трохи читання, декілька довідок по телефону, і ось ми вже на старті. Зранку я не бачив жодної стежки, а тепер маю навіть дві. Щоб не плутати, я дав їм назви. Перша — Ілієв, друга — Танев. Час добрий!
