— Правильно, — проказав я. — Хоча, щоб відшкодувати принаймні частину награбованих грошей, йому треба було б просидіти в тюрмі не одне століття. Та враховуючи, що життя коротке, його засудили тільки на 30 років, а потім зменшили строк до 20 років… А от як Таневу пощастило відбутися тільки умовним покаранням?

— Його ім'я ніде не фігурувало, крім як у фірмі. Всі папери підписували Костов і Медаров. Отже, Танев був наче підставною особою…

— Хоч насправді не був нею, — проказав я неуважливо розглядаючи співрозмовника.

Ілієв розвів руками:

— Може, так… Може, інакше… Звідки мені знати? Я був простим шофером: «віднеси це!», «одвези мене туди!»… А що ж іще…

— Правильно, — кивнув я. — Проте шофери чують немало. Самих розмов, поки возиш хазяїв…

— Е, вони знали, що говорити, а що — ні. Усі троє були хитрими лисами. Ну, звичайно, чував дещо, але про все, що чув, розповів під час слідства… Є протоколи…

— Та-ак, — протягнув я наче сам до себе. — Значить, двоє компаньйонів зникли, а третій мертвий. Чиста робота. А власне, куди подівся свого часу отой Костов?

— Костов? — перепитав господар, ніби дивуючись, що я можу цікавитися й такими, давно забутими людьми. — Звідки мені знати, куди він зник. Медаров і Танев гадали, що він утік на німецькому літаку вночі сьомого вересня.

— А чому сам один? Чому не вся «Комета»?

— Щоб самому загарбати всі гроші, — ледь-ледь посміхнувся Ілієв. — Казали, що він забрав геть усе.

Здавалося, відповідь вичерпна, проте я все розпитував:

— Але навіщо йому було викрадати торбу отих банкнотів, що їх друкував Філов.[5]

Ілієв хотів було відповісти, та в цей момент відчинилися бічні двері і до холу ввійшов підліток років п'ятнадцяти, в новому плащі. В руці він тримав скрипку у футлярі. Хлопець чемно привітався.

— Татку, я йду на урок, — сказав він і, помітивши, що в нас серйозна розмова, вийшов.

— Так… То що я хотів сказати?.. — Господар потер лоба.

— Йшлося про банкноти, — нагадав я.

— Вони не дуже цінували банкноти… Не настільки вірили Філову. Все обертали у золото. Тому за весь час майже не відкривали на «Комету» банківських рахунків. А Костов, кажуть, викрав цілий сейф золота.

— Отакі були компаньйони?

— Компаньйони… — пробурмотів Ілієв зневажливо. — Наче кіт з собакою… Тільки про людське око компаньйони…

— То як же можна було довірити усе золото Костову?

— Не думаю, щоб йому довірили. Усі троє переїхали на віллу Костова в Княжеві.[6] Мали там, видно, спільну схованку. А в ніч на восьме Костов тихенько випорожнив схованку й подався з Андрєєвим на аеродром.

— Хто такий Андрєєв?

— Шофер. Шофер Костова. Разом з Костовим зник і Андрєєв.

— Він теж утік до Німеччини?

Напевно, — стенув плечима Ілієв.

Ви вірите в це?

— Звідки мені знати?.. — Господар здивовано подивився на мене. — Так казали тоді.

— А ви втекли б? — спитав я.

— Я? А чого мені тікати?

— А чого втік Андрєєв? Він був шофером, як і ви. Мав же, певно, жінку й дитину. Чому ж усе покинув і втік до Німеччини?

— Звідки мені знати?.. Так тоді казали.

— Ну, гаразд. Повернімося до сучасності. Медаров скаржився на щось? Боявся чогось?

— На серце скаржився, на що ж інше… — відказав Ілієв. — З серцем зле, а мастику не полишав. Правда, по двісті грамів на день, але й це шкодить… Коли-небудь та виникне перебій у серці, і край… Так воно й сталося.

— Воно-то так… — погодився я. — Принаймні здається, що так. А насправді…

Я закурив нову цигарку, потім подивився господареві у вічі й мовив трохи іншим тоном:

— Слухайте, Ілієв. Щодо смерті Медарова ви безумовно маєте рацію. Справді, він мертвий. Що ж до іншого, ваша версія, боюся, не підтверджується фактами. Медаров помер не через серце. Медарова вбито.

— Вбито? — повторив господар, підкреслено здивувавшись.

— Авжеж, — кивнув я. — Невже ви не підозрювали, що це могло статися?

Ілієв дивився на мене, наче не міг збагнути запитання.

— Ви не припускали, що Медарова вбито? — наполягав я.

— Чого я мав припускати? — злякано глянув на мене господар.

— А чому не можна було припустити? — відповів я. — Навіщо ж тоді вартовий біля дверей? Для чого робили обшук? Чому я сиджу тут і розмовляю з вами? Гадаєте, через те, що у когось розрив серця? Далебі, ви ж не дитина!

— Кажу вам, і на думці не мав… — знічено промимрив Ілієв.

— Може, ви не були певні? Може, припускали, але не були певні?

— Чесно кажучи, навіть не припускав, — твердив своє господар. — Гадав, усе це тому, що Медаров сидів у тюрмі…

Я намагався перехопити його погляд, але Ілієв безтямно втупився в коричневу фаянсову статуетку на столі. Можливо, господар каже неправду… А може й справді нічого не розуміє у формальностях слідства. Я закурив, намагаючись передбачити, на яку з цих версій наштовхне мене поведінка співрозмовника. Але той сидів нерухомо.

— Та-ак… — нарешті порушив я мовчанку. — А я сподівався, що ви подасте мені найкращу допомогу.

— Чому саме я? — стріпнувся господар.

— Як це чому? А тому, що ви робітник, що ця влада — це ваша влада, тому, що саме такі, як ви, — її найнадійніша опора.

— Я завжди робив усе, що міг, — втомлено промовив Ілієв. — Не хочу вихвалятись, але на заводі мене вважають за взірець. Все, що я маю, дала мені влада… Тому і я віддаю все, що можу…

Він замовк. Я теж мовчав, машинально лічив удари настінного годинника, який чітко відклацував секунди. Ледве дійшов до десяти, як Ілієв відірвав погляд од фаянсової статуетки й глянув на мене. В очах у нього прозирали і пригнічення, і мука, і благання. — Скажіть, товаришу, чим я завинив?.. От уже стільки років ударно працюю, маю дім, один син уже скінчив школу й пішов до армії, другий — кращий учень у класі, вчиться, як бачили, на скрипці. Скрипка… В його роки я не знав іншого інструмента, ніж французький ключ, а він, бачте… Діти ростуть, ми працюємо, взагалі живемо, як люди… І раптом до мене припирається колишня людина, оселяється в моїй хаті, вплутує мене в свої справи… Скажіть, чим я завинив?.. Крім того, що, як дурень, впустив його…

Він дивився на мене, немов чекав пояснень. Але в мене така професія, що я сам шукаю пояснень, а не даю їх. В даному разі скарга Ілієва справді видавалася щирою, та оце «видавалася» — річ вельми не точна.

— Бачте, Ілієв, я зовсім не звинувачую вас. Просто розраховував на вас — може, пригадаєте якісь подробиці, що їх не завважили під час слідства…

— Все, що знав, я вже розповів… Може й пропустив щось, хіба ж пригадаєш: минуло двадцять років… Давні справи…

— Давні, авжеж. Але старе подеколи вмирає в муках. Ви самі бачите: думали, що все давно відшуміло, і раптом — людина повертається з минулого. Взагалі, як сказав Ленін, старе не можна покласти в труну й закопати в землю. Воно інколи отруює повітря гниттям, і ось вам, — такі, як я, мусять робити дезінфекцію. Та полишмо узагальнення й повернімося до дріб'язку буднів. Якщо далеке минуле забуто, вдовольнімося близьким: що робив учора ваш квартирант?

Ілієва, здається, трохи налякав несподіваний поворот розмови. Цей чоловік, мабуть, взагалі легко страхається.

— Вчора? — перепитав він, аби виграти час і зібратися з думками. — Вчора не робив нічого особливого. Наскільки я знаю від жінки, весь день був у хаті.

— А коли вийшов?

— Певно, коло восьмої вечора, бо я саме незадовго до того повернувся, а це буває звичайно о пів на восьму.

— Він нічого не казав?

Нічого. Взагалі був не з говірких.

І ви не помітили нічого особливого в його поведінці? — наполягав я.

— Нічого. Замкнув двері — він завжди замикав кімнату — і пішов.

— А ви?

— Що я? — вражено запитав Ілієв.

— Ви не виходили ввечері?

Мій співрозмовник трохи занепокоївся.

— Ні. Нікуди.

— Добре, — сказав я, підвівшись. — На сьогодні досить. Хоч, відверто кажучи, я сподівався взнати від вас більше. Ми, Ілієв, особливо надіємося на таких, як ви…

Ілієв також підвівся.

— Хочу бути вам корисним Але, як бачите, мало знаю… Гадаю, Сиракови зможуть розповісти вам більше. Либонь, він їм казав що-небудь… А я, що ж: колишній шофер… Медаров і тепер дивився на мене, як на свого шофера…

— Отаке, — проказав. — В цьому винні ви самі. Не треба було дозволяти йому дивитися на вас як на свого шофера… Ви вже давно стоїте вище за шофера якогось нікчеми. Чи не так?

Господар кивнув, але на його обличчі я не помітив виразу надмірної гідності.

— Гаразд, — сказав я, загасивши цигарку в попільниці. — Подивимось і на Сиракових…

В супроводі господаря я рушив до виходу. Ледве дійшов до дверей, як мені промайнула нова думка. Я оглянув вимикач лампи і простежив за дротами.

— А чому у вас відірвана проводка? — запитав, обернувшись до Ілієва.

— Та ось… тут, у холі, свого часу взагалі забули зробити проводку… Трапляються такі помилки, знаєте…

Господар спробував усміхнутись, але, видно, йому було не до веселощів.

— А хто вам лагодить електрику?

— Як це — лагодить?

— Ну, коли, наприклад, гасне світло.

— Я, хто ж іще?

— То ви розумієтесь на електриці?

— Та хіба що пробки вкрутити…

Не описуватиму прощання. Подібні деталі лише затягують розповідь. Тим більше, що прощальні усмішки обох були трохи силувані. Ілієва засмутив мій візит, а мене розчарували наслідки.

Вийшовши на вулицю, я несподівано опинився у темних обіймах ночі. Певно, так заведено висловлюватися поетичною мовою. Але цього разу поетична мова схибила. Ніч була світла. Неонова ніч. У сяйві флуоресцентних трубок світло автомобільних фар здавалося зовсім тьмяним. Проминув нову кондитерську з кафе на другому поверсі. Споруда освітлена, мов екскурсійний пароплав. Всередині гомонить молодь — певно, про кібернетику й погіршення якості коньяку. Нараз я почув солодкий голос Даліли. Він нагадав, що мій робочий день фактично закінчився. Отже, я можу завершити його чашкою кави і чаркою коньяку, хоча він і став гірший.

За дві хвилини симпатична офіціантка влаштувала мене за трикутним столиком, на превелике невдоволення юнака і дівчини.

— Сподіваюсь, я не заважатиму вам? — пробурмотів я вибачливо.

Молоді не удостоїли мене відповіддю. За мовчазною згодою, вони повелися так, наче за столом нікого, крім них, не було.

— … Коли ти не читав Фрейда,[7] кажу йому, то що ти розводишся про фрейдизм, — розповідав юнак своїй дівчині, завершуючи якусь розмову. — А він мені: «Не треба, каже, ковтати Огюста Конта[8] з палітурками, аби взнати, що таке позитивізм…»

— Добре він тобі відрубав, — оцінила дівчина, якій, мабуть, ледь минуло вісімнадцять.

Юнак був трохи старший. Він мав уже близько двадцяти. Його вік підкреслювало й щось подібне до бороди, ріденької, але дбайливо підголеної, наче тонка дуга.

— Де там добре… — запротестував юнак, постукуючи по столі цигаркою, яку, видно, давненько збирався закурити. — Огюста Конта можна й не читати, бо його місце вже визначене. А от Фрейд не тільки не знайшов своє певне місце, а й досі лишається предметом суперечок. Отож, коли хочеш сперечатися про фрейдизм, мусиш прочитати Фрейда. Я так вважаю.