Кет Чант обожнював свою сестру Ґвендолен. Вона була чарівницею. Після тих шалених змін, які відбулися у їхньому житті, вона залишилася єдиною його опорою та підтримкою.
Це сталося одного недільного дня, коли батьки взяли їх на прогулянку по річці на колісному пароплаві. Вони були святково одягнені: Ґвендолен та її мати в білих сукнях, Кет та його батько в недільних костюмах із шорсткої синьої саржі. День видався спекотний. Прогулянковий корабель аж кишів святково вдягненими людьми. Вони розмовляли, сміялися, ласували сандвічами з тоненьких скибок білого хліба, з маслом та молюсками, а пароплавний орган гучно награвав популярні мелодії й ніхто не чув один одного. По правді кажучи, на цьому старезному пароплаві зібралося набагато більше людей, аніж йому було під силу перевезти. Прикра несправність штурвала — і весь святково вдягнений натовп, який щойно сміявся та поїдав сандвічі, змило бурхливим потоком із греблі. Велетенська хвиля з шаленою силою вдарилася об поручні, що утримували людей на палубі, і старезне судно розлетілося на шматки. Кет пригадував, як під музику оргáну лопаті від бічних коліс ударилися в синє небо. Гаряча пара клубочилася над поламаними трубами і своїм свистом заглушувала крики пасажирів, змитих шаленим потоком. То був жахливий нещасний випадок. Газети назвали його Жахіттям Веселої Ненсі. Жінки, у своїх мокрих, важких, прилиплих до тіла сукнях, зовсім не могли триматися на воді. Чоловіки в обтислих костюмах із синьої саржі були в такому ж становищі. Але Ґвендолен була відьмою, й потонути не могла. Тому Кет, який у мить кораблетрощі ухопився руками за сестру, також залишився живий. Майже усі люди, що були на пароплаві, втопилися. Ця подія приголомшила країну. Компанія прогулянкових пароплавів спільно з мерією міста Волверкот взяли на себе витрати на поховання. Ґвендолен і Кет одержали за кошти громади чорний одяг і тепер їхали за процесією катафалків у екіпажі, запряженому чорними кіньми з чорними перами на головах. Разом із ними їхали усі ті, що вижили у катастрофі. Кет з цікавістю розглядав їх, намагаючись вгадати, чи це також відьми та чародії. Згодом мер Волверкота заснував благодійний фонд для тих, хто вижив у катастрофі. Гроші сюди стікалися з усієї країни. Ті, кому пощастило вижити, забрали свої статки й поїхали геть, щоб деінде почати нове життя. Лише Кет і Ґвендолен залишилися у місті, адже ніхто так і не зміг знайти їхніх родичів. Певний час долею дітей опікувалися всі жителі міста. Їх називали «гарненькими малими сиротами». І це справді було так. Адже обоє були вродливі, з порцеляновою шкірою та синіми очима, тому чорний одяг їм дуже личив. Ґвендолен була милою дівчинкою, хоча й зависокою як для свого віку. Кет, навпаки, був нижчим за своїх однолітків. Містян розчулювала материнська любов, з якою Ґвендолен ставилася до Кета. Та й Кет не заперечував: ця турбота трохи зменшувала порожнечу, яку він постійно відчував після втрати батьків. Жителі міста й собі виявляли увагу до Кета: жінки давали йому тістечка й іграшки; міські радники переймалися його самопочуттям; а мер, приходячи з відвідинами, завжди плескав його по плечі й розповідав про успішне вкладення їхніх грошей у якийсь траст. Місто оплачуватиме їхню освіту та виховання, а кошти їм віддадуть, коли вони стануть повнолітніми. «Але де ви, діти, збираєтеся жити?» — запитав мер приязним голосом. Ґвендолен розповіла йому, що стара місіс Шарп, яка жила поверхом нижче, запропонувала оселитися в неї. «Вона завжди була дуже доброю до нас, — пояснила дівчина, — ми з радістю перейдемо жити до неї». Попри свою доброту, про яку так розповідала мерові Ґвендолен, місіс Шарп була ще й відьмою (про це свідчив знак у її вітальні). Дипломованою відьмою, яка була зацікавлена у Ґвендолен. Мер сумнівався у правильності цього рішення, бо, як і всі люди, позбавлені відьмацького таланту, ставився з підозрою до тих, хто ним володів. Отож запитав Кета, що він думає про наміри Ґвендолен. Кет не мав нічого проти. Він волів жити в будинку, до якого звик, хай навіть нижче поверхом. Позаяк мер вважав, що двоє сиріт мають почувати себе щасливими, наскільки це можливо в їхньому становищі, то погодився. Ґвендолен і Кет переселилися до місіс Шарп. Уже згодом, озираючись назад, Кет зрозуміє, що саме тоді він остаточно переконався, що Ґвендолен — відьма. Досі він про це лише здогадувався, а їхні батьки, коли він запитував про її вміння, хитали головами й засмучено зітхали… Кет був збентежений, бо пам’ятав, як налякалися батьки, коли він корчився в конвульсіях. Тоді вони чомусь звинувачували в його болях Ґвендолен. А якщо вона не відьма, то навіщо її звинувачувати? Але тепер усе змінилося. Місіс Шарп не робила з цього таємниці.
— Ти маєш справжній талант до чаклунства, моя люба, — казала вона, дивлячись на Ґвендолен осяйним поглядом, — і я не виконала б свій обов’язок щодо тебе, якби дозволила його змарнувати. Нам потрібно негайно знайти тобі вчителя. Для початку було б непогано, якщо б ти пішла навчатися до нашого сусіда — містера Нострама. Можливо, він і найгірший чаклун у місті, але вміє навчати. З ним ти вивчиш основи чаклунства, моя люба.
Містер Нострам брав один бет за годину вивчення елементарних основ магії та одну гінею за підвищений курс. Досить дорого, як здавалося місіс Шарп. Вона одягла свій найкращий капелюшок із чорними намистинками й пішла до ратуші довідатися, чи фонд погодиться оплатити навчання Ґвендолен. На превеликий жаль, мер відмовив їй. Він сказав, що чаклунство не входить до курсу звичайної освіти. Жінка повернулася додому настільки роздратованою, що навіть намистинки на її капелюсі подзенькували. У руках вона тримала картонну коробку з усілякими дрібничками, яку знайшли у спальні Ґвендолен.
— Дурні правила! — сказала місіс Шарп, поставивши коробку на кухонний стіл. — «Якщо в людини є талант, то вона має право його вдосконалювати», — так я їм і сказала. Але ти не турбуйся, моя люба, — сказала вона, побачивши, що Ґвендолен неабияк розгнівалася. — Немає такої ситуації, з якої неможливо було б знайти вихід. Можна обійти будь-яку заборону. Містер Нострам не братиме з тебе грошей за навчання, якщо ми знайдемо щось таке, що б його зацікавило. Погляньмо в цю коробку. Напевно, твої бідолашні мама й тато залишили тобі щось таке.
Отак базікаючи, місіс Шарп викинула на стіл увесь вміст коробки. Це була дивна колекція найнесподіваніших речей — листів, ниток для вишивання та сувенірів. Кет досі не бачив і половини цього розмаїття. Там було, наприклад, свідоцтво про шлюб, яке підтверджувало, що Френсис Джон Чант одружився з Керолайн Мері Чант дванадцять років тому в церкві Святої Маргарет у Волверкоті, й зів’ялий букет, який його мати, певно, тримала в руках під час шлюбної церемонії. Під цими паперами та букетом він знайшов блискучі сережки, яких ніколи не бачив на своїй матері.
Місіс Шарп так швидко нахилилася над цими сережками, що її капелюшок знову схвильовано задзеленчав.
— Діамантові сережки! — вигукнула вона. — Чи не запропонувати їх містерові Ностраму? Хоча… ми отримаємо більше, якщо я віднесу їх містерові Ларкінсу.
Містер Ларкінс тримав крамницю з мотлохом на розі вулиці. Хоча те, що він скуповував, не завжди було мотлохом. Між мідними ґратками для камінів і глиняними горщиками з надщербленими краями, можна було знайти справді цінні речі. А напис «Екзотичні Речі» свідчив, що містер Ларкінс також скуповував крила кажанів, висушених тритонів та інші інгредієнти, потрібні для магічних ритуалів.
Не було жодного сумніву, що господар крамниці надзвичайно зацікавиться діамантовими сережками. Місіс Шарп жадібно вирячила очі й простягла руку, щоб забрати сережки. У цей момент Ґвендолен також простягла до них руку. Вона не промовила жодного слова. Нічого не сказала й місіс Шарп. Обидві руки на мить завмерли в повітрі. Виникло відчуття нещадної внутрішньої боротьби. Опісля переможена місіс Шарп забрала свою руку.
— Дякую, — холодно сказала Ґвендолен й поклала сережки в кишеньку своєї чорної сукні. — Сподіваюся, ви мене зрозуміли?
Намагаючись гідно виплутатися з незручної ситуації, місіс Шарп промовила:
— У тебе справжній талант, моя люба!
І вона продовжила перебирати речі з коробки. Там були стара люлька, стрічки, спрей світло-фіолетового кольору, різноманітні меню, концертні квитки, й пака давніх листів. Вона пробігла пальцем по їхніх краях.
— Любовні листи, — сказала вона. — Від нього їй.
Вона поклала паку, не дивлячись на неї, й підняла іншу.
— А ці листи адресовані йому. З них жодної користі.
Коли великий рожевий палець місіс Шарп пробіг по третій паці листів, Кет подумав, що, бувши відьмою, вона отак заощаджувала собі чимало часу…
— Ділове листування, — сказала місіс Шарп.
Її палець зупинився й повільно повернувся до початку паки.
— А це що таке?
Вона потягла за рожеву стрічку, якою була перев’язана пака, обережно витягла з неї три листи й розгорнула їх.
— Крестомансі! — вигукнула вона, затулила долонею рот і ще щось промурмотіла за стиснутими пальцями. За лічені секунди на її почервонілому обличчі Кет побачив справжній вибух емоцій: здивування, переляк, жадібність.
— Цікаво, про що він писав твоєму татові? — сказала вона, трохи отямившись.
— Погляньмо, — запропонувала Ґвендолен.
На кухонному столі місіс Шарп розгорнула усі три листи, й діти схилилися над ними. Найперше, що вразило Кета, був енергійний підпис на всіх трьох. Два листи були написані тим самим енергійним почерком. Перший лист датовано дванадцять років тому, незабаром після одруження його батьків. Ось що у ньому було написано:
«Дорогий Френку, прошу тебе, більше не зазирай у пляшку. Маю надію, що це допоможе. Я досі готовий у всьому підтримувати тебе. Ти надалі можеш розраховувати на мою допомогу, щойно повідомиш мені, що я повинен зробити. Відчуваю, що ти маєш до мене претензії.
