Бо дійшла колись до князя Чорногори чутка про те, що Воїн Ведангський ще отроком бувши, передбачив свою смерть… Має він загинути в двадцять один рік, не натішившись життям, не напившись досхочу ні джерельної води, ні поцілунків юної Конвалії…

Вже близько року молодята разом, вже прислали вони з Гнізда Драконів, родового маєтку Ведангів, аж три покаянних листи, та не відповідає на них князь Іргат… Гнівається… Бо тричі по сім літ виповнюється цього року князю Воїну.

Щоранку молить князь Іргат Бога і Святого Мейді про мир і спокій у країні. Бо саме у повстаннях, безнадійних і кривавих, найчастіше гинуть Дракони, прозвані так від родового герба, вірні родовому гаслу…

— Незмінні і вірні, - з гіркотою в голосі повторює те гасло затривожений батько князівни, — в житті і у смерті….

Та тривожні чутки досягли Ігворри, міста на схилах Яв-гори… Вже вкотре збунтувався непокірний Квітан… Бо подарував імператор Корог Перший частину земель цього князівства своїм улюбленцям… Улюбленцям, яких на Півдні звали потиху «імператорськими курвами».

Князь Іргат, хоч і є сином моанської принцеси, але нехіть до завойовників в крові у кожного південця. Та нині не про повстання, приречене на загибель, думає чорногорець, а про доньку та її чоловіка.

І тому велить Іргат Пард готувати карету… Він вирушає до Ведангу — забрати дочку додому. Разом зі своїм непутящим зятем, ясна річ. Нехай будуть перед очима, і може доля помилує молодят…

***

Долю змінити можна, а те чого не можна змінити — судьба.

Князь Воїн Ведангський може краще за всіх знає, що таке судьба… Бо має він від неї призначення, яке мусить виконати і померти молодим.

Ще зовсім юним, на краю загибелі бувши, мав видіння дивний князь про оте своє призначення. Мусить звести він на землю, втілити в яві Визволителя свого поневоленого краю… Дитя з вогнем у крові.. Обіцяне дитя…

Завтра вирушає Воїн у паломництво до Лугерби. Поклонитися гробу Святого Старця Мейді.. В супроводі дев’яти найвідданіших слуг. Так оголошено челяді, так сказано коханій дружині…

Бо є на Півдні речі, про які не говорять вголос. А про те, що вирушив маленький загін у повсталий Квітан, не те що вголос не говорять мешканці Гнізда Драконів, а навіть і думати не сміють…

Саме там очікує загибель молодого князя, і знає про це його сестра — близнючка Ружена, якій він довіряє як собі самому, а пані княгиня Конвалія не знає, але здогадується.

Останню ніч вони проводять вдвох на подружньому ложі, в спочивальні Гнізда Драконів… Був цей дім колись укріпленим замком, але нині від укріплень зосталася лише стара вежа… І побудова дому, котрий висить одним краєм над глибоченним яром.

На отой яр і виходить вікно спочивальні, і звідти повіває вітерець.

Князю Ведангському не потрібні свічі, він бачить у темряві краще за гірського парда. Бачить прекрасне лице дружини, світле, наче квітка конвалії… Бачить її звабне тіло… Бачить востаннє…

— Може ти зостанешся? — несміливо питає Конвалія, — для чого тобі їхати…

— Звичай, кохана, — м’яко відповідає Воїн, — такий звичай…

І опускає очі Конвалія… Вона не знає, вона здогадується… Занадто часто Веданги не поверталися з подібних подорожей.

— Попід горою, — вимовляє вона стиха

Вербиця похилилась

Та й над водою

Слізьми-дощем заплачу

Я за тобою…

— В далі безкраї, - відмовив юнак,

Далеко я мандрую

Ген поза хмари

Та всюди потаємці

Тебе лишаю в серці..

— Якщо я скажу тобі щось важливе — ти залишишся? — з останньою надією питає княгиня Ведангська.

— Що саме, любонько?

— Хочеться мені яблук, — шепоче жінка, — яблук у місяць квітування трав… І вже два місяці не очищувалась я кров’ю…

І Воїн підхоплюється з ложа… Нагий, з розмаяним волоссям… Легко підіймає жону на руки… І виходить зі спочивальні.

— Куди ми, любий? — питає Конвалія, охопивши його шию руками, — вже скоро ранок…

Відчиняє молодий князь непримітні дверцята і спускається вниз, до таємного ходу. Темно там, та не потрібне йому світло. Впевнено він іде, і не тривожиться Конвалія. Знає бо, що вийдуть вони до пустельної зали Вежі Драконів.

З зали по крученим сходам Воїн підіймається на вежу… На його грудях принишкла Конвалія, не знаючи, що зараз станеться, просто вірячи.

Ось і верхівка вежі, і теплий вітер обвіває тіла закоханців. На небі палають зорі…Багато їх, та око приваблюють найяскравіші. На сході горить Денниця, на півночі — Око Дракона… Багряне таке око… Недобре.

А просто над головами сяє блакитним світлом зоря Сіллон… І серпик Місяця блідне перед її світлом… І вже червоніє просто за Денницею відсвіт Сонця, що сходить.

— Богів, що є у вогні, у воді, у землі, у вітрі, у громовиці, у Сонці, у зорях — чує Конвалія над собою рівний, зовсім не задиханий голос, — славлю я нині… Духами стихій одвічних зоставлено мене на межі двох світів творити нове життя… Вмістилище сили й вогню… Піхви для вогняного меча… Твій час настає, Повелителю… Зійди на землю…

Ще міцніше притискається Конвалія до грудей коханого, і замість радості в її серці страх та тужна тривога.

Ось спускається вниз Воїн, тримаючи її в обіймах, проходить підземеллям, заходить до спочивальні. Ось бережно кладе її на ложе, наче боїться зашкодити тому третьому, незримому…

— Ти не залишишся, — говорить Конвалія вже не питаючи, стверджуючи, — навіть тепер не залишишся…

Замість відповіді бере її в обійми молодий князь, поцілунками змушуючи забути тугу розлуки. Та й що він може їй розказати… Про наказ Князя «тіней» йти до бою? Про видіння власної погибелі, котре навідало його ще в дитинстві? Змінити можна долю, а судьбі треба йти назустріч… І усміхнутись в обличчя.

Ранком, поки дружина з сестрою збирають Воїна в дорогу, у дворі замку вишикувалося десятеро юнаків. Всі десятеро родом з двох довколишніх селищ — Воїнова та Воїданова. Всі десятеро володіють зброєю краще за фахових вояків. Всіх їх навчав з дитинства князь Воїслав, батько нинішнього князя Ведангу. А той уже був неперевершеним бійцем, майстром «смертельного танку»

На лаві, неподалік, примостився старий чоловік, склавши руки на патериці. То Святомир, місцевий чародій і кудесник. Волхвом його звати остерігаються, аби біди не накликати на старого… Багато є на Півдні слів, які не говорять вголос.