***
Як тінь, як привид блукає Конвалія садом Ігворрського Високого Замку. Наближається осінь, а з нею — славетний карнавал Ігворри, яким чорногорці відзначають Рівнодення… Будуть танцювати ряджені на вулицях Верхнього і Нижнього міста, що розташувалося на схилі Яв-гори, будуть носити по місту величезну свічу у весільному вбранні… Будуть одружувати її з вогнем і водити коло біля святкових вогнищ…
Колись і панночка Конвалія танцювала в колі, прикривши личко маскою… Колись і вона вбиралася то верховинкою, то шоррогською гостею… І кружляв її довкола вогню юнак, зодягнений в чорний оксамит…
Та нині ходить потиху князівна Чорногорська, склавши руки на животі, що вже починає округлюватися. З прохання князя Іргата до неї повернулася і колишня покоївка, верховинка Калина, і інша челядь, до якої вона звикла… І всі ставляться до панночки, наче її виготовлено з порцеляни…
Лише стрийна Вербена не жаліє Конвалію, а весь час їй вимовляє:
— Для чого покинула я дім і хазяйство? Ти думаєш, легко там нині Мальві з немовлям на руках.? Мати Рута вже не є молодою… А я, замість того, аби бути їм у поміч, панькаюся тут з вередливою панянкою…
Оце для Конвалії було новиною — заміжжя сестри у перших і кращої подруги Мальви Лелег… Знала князівна, що донька стрия Ольга терпіти не могла ще одного їхнього родича, котрий жив у Лелечому Гнізді, маєтності роду Лелегів. А нині Верес, син стрия Ігвора, став її чоловіком… І вони вже мають дитинку…
— Я б хотіла побачити Мальву, — зітхає Конвалія, — розпитати її… Подивитись на її сина… До речі, а як там її брат Білозір?
— Чорнобожа сила понесла молодця у мандри, — з серцем відповідає стрийна, — не сиділося на місці ворону… Одне слово — напівкровний… На свою біду мій брат зустрів на півночі його матір…
Ледь здригається Конвалія… Може й брат Білозір у тій же мандрівці, що і її Воїн?
— Ти, небого, — продовжує Вербена, — лінуєшся навіть по двору пройтися… Тобі гуляти більше треба. Розгодуєш дитя в утробі — як будеш народжувати? Кричатимеш тоді — «рятуй, стрийно?»
Конвалія тільки й сподівається, що на стрийну. Після смерти княгині Чорногорської, матері Конвалії і сестри Вербени, панна Лелег є останньою надією усіх болящих. Звісно, потрібно слухати її порад. Але туга так обгорнула душу, що й прокидатися зрання не хочеться, не те що гуляти…
І ось вечір настав, і сумує біля вікна спочивальні молода жінка… Книга віршів лежить на колінах, та не хочеться їй читати.
— Осіння пора, — шепоче вона,
Сік у лозах завмира
Захід — мов пожар…
Милий з думки не йде
В серці жаль наче жар…
І раптом чує вона рідний знайомий голос:
— Жаль твій — пожежі змах…
Знав, що невдовзі ступлю
На останній я шлях….
Та не думав ще вчора
Що це прийде так скоро…
Скрикує Конвалія і обертається… Подих гарячого вітру обвіває їй лице. Біля її дівочого ложа, на якому вона колись мріяла про коханого, згущується тінь…
Він одітий в чорне, її Воїн… Волосся спадає на спину… Руків’я меча за плечем… І вітер, гарячий вітер, що пахне порохом, кров’ю і згубою.
— Не підходь, — знову чує жінка голос коханого, — доторкнешся — підеш за мною… Я не мав цього робити, люба… Та я хотів побачити тебе востаннє…
— Воїне, — шепоче Конвалія, — Воїне…
— Я загинув, цвіте мій, — чується голос з гарячого вітру, — аби постав із попелу Ельбер Прекрасний… Ми програли нині — та в майбутньому ми переможемо! Тільки збережи дітей, кохана! Збережи дітей… Імена їм дай — Вогнедан і Дана… Особливо дбай про сина… Не плач за мною… Дух не вмирає…
На крик Конвалії першою вбігає Вербена… І ледве встигає підхопити зомлілу жінку. Повз неї проноситься наче повів суховію.
— Чоловіки…, - бурчить цілителька, вкладаючи Конвалію на ложе, — наклав головою — іди до дубового гаю… Спочинь у спокої… Ні, він тривожить вагітну… Ніякого розуміння…
Лише коли сплакана Конвалія заснула, напоєна зіллями, дозволяє собі Вербена навіть не заплакати — зітхнути…
— Прощавай, Драконе…
Наступного дня князь Іргат посилає за Вербеною пажа. Відьма з’являється в княжих покоях свіженька, наче й не просиділа цілу ніч біля ложа племінниці.
— Вербено, — говорить князь Чорногорський, — де твій брат?
— Ольг в Моозі, в діловій поїздці, - відповідає жінка, — коли повернеться — не знаю.
— Ольг в тій самій поїздці, що й Воїн, — аж шипить Іргат, — і ти не знаєш, чи живий він, чи мертвий… А втім, що станеться вишколеному убивці, котрий служить Князю «тіней»…
— Говори про це голосніше, Іскро Пард, — таким же свистячим шепотом відповідає відьма, — може почує хтось зайвий… А якщо ти хочеш смерти брату своєї дружини — скажи про це на сповіді.
— Вербено, — каже князь, — наш рід у великій біді…
— Наш рід у великій біді вже двісті років, — пирхає Вербена, — з тієї хвилини, коли впали брами Боговлади під сокирами моанських варварів… Ти хочеш сказати щось новеньке, пане Іскро?
— Вербено, — князь вирішив не звертати уваги на кпини, — моя дочка не була обвінчана з Ведангом… Вчора ввечері вона упевнилась, що він загинув…
— Він приходив, я знаю, — зітхає панна Лелег, — страшна сила духу Драконів…
— Конвалія народить безбатченка, — говорить Іргат тремтячим голосом, — її дитина буде позбавлена прав і можливості успадкувати Чорногорське князівство. Я не говорю вже про намісництво над Південним Данаділом. Я хотів порадитися з твоїм братом… Тут може допомогти лише…
— Примарний шлюб, — спокійно договорює Вербена, — для прикриття.
— Ти наче сама торгуєш вином разом з Ольгом Лелегом, — мовить князь аж з деяким полегшенням.
— Я нічого не тямлю в торгівлі, - відповідає жінка, — але вже маю на прикметі нареченого.
— Ця людина, — говорить Іргат, — має знати, що вона… лише прикриття. І не вимагати прав ні на князівство, ні…на Конвалію.
— Людину таку знайти нелегко, — спокійно говорить відьма, — тому нареченим буде дивний… Твій брат у перших Ясногор Пард.
— Він же рябий, і їй у батьки годиться! — вигукує князь, не стримавшись.
— Але ж це буде примарний шлюб, — мовить Вербена, — зате він шляхетного походження, і влада над Чорногорою зостанеться в родині Пардів.
— Він же язичник! — говорить Іргат вже тихіше, — його навіть для виду не введено у закон!
— Це я беру на себе, — всміхається Вербена, — на весілля наречений приїде мейдистом.
— Він ладен зректися ваших Богів задля порятунку моєї доньки і її дитини? — питає розгублено князь Чорногорський, — а не занадто це… жорстоко щодо Ясногора?
— У нього будуть папери про його навернення, — терпляче пояснює Вербена, — і тільки…
— Але ж тоді шлюб буде недійсним…
- Іскро, — втомлено говорить відьма, — в наші недосконалі часи головне мати досконалі папери… Бажано з печаткою. Поговори з донькою, а решту я беру на себе.
Панна Вербена дійсно бере справу в свої маленькі, але чіпкі рученята, бо покидає хвору від розпуки Конвалію на піклування служниць, і спускається у Нижнє місто, де на неї, в заїзді «Гарячі Джерела», вже не перший день терпляче очікує молодий верховинець Дзвенислав Готур.
— Дзвонику, — ласкаво каже Вербена. Вона обожнює плоди своєї праці, а юного Готура кілька років тому вона витягла трохи не з того світу, вирізавши йому запалений шматочок кишки, — час прийшов! Збирай родичів. Зустрінемося в Родогорі.
Родогора — маленьке містечко у передгір’ї. На головному його майдані нудьгує невеличка дерев’яна церква з трьома шатрами замість звичаєвих бань. Нагадує дуже вона язичницький храм, та власне і була колись храмом. А нині в ній гуляє вітер, і потиху руйнуються оброблені напівзабутим способом стіни з мореного дуба.
