— Припини повторюватися, — сказав я, намагаючись не давати волі емоціям, хоча всередині все нуртувало. Я не підводив погляду, щоб не розгледіти за напускною серйозністю в очах цього шмаркача знущальних вогників. Якби я побачив їх, то, напевно, таки дав би йому в пику.
— Я просто хочу, щоб ти усвідомив це сам, — заявив Остап. — Не хочу тиснути на тебе. Я прихильник взаєморозуміння у колективі.
— Так, ми чудово розуміємо один одного, — просичав я. — Ми обидва знаємо, що я не пристану на твою жалюгідну пропозицію. Саме тому ти її робиш — щоб позбутися мене. Як позбувся Канішевського. Йому ти що запропонував? Чергувати на вахті?
— Заспокойся, Михайле. — Сучий син навіть не поворухнувся, сидів, незворушно дивлячись на мене, і, здається, навіть не дихав. — Ти верзеш дурниці.
— Справді? Тобто я маю покірно звільнити місце для чергового «мажора», навіть не з’ясувавши, чим він кращий за мене?
— Михайле, — Остап явно починав нервувати, — те, що ти працював на каналі майже від самого його створення, ще не означає, що я маю виправдовуватися чи узгоджувати з тобою вибір працівників. Ти дуже себе переоцінюєш. Рішення прийняте, і тобі залишається або погодитись на запропоновані умови, або...
— Або що? — я вирішив тиснути до останнього.
— Ти не хочеш полегшити мені завдання, так?
— Усього лише бажаю з’ясувати все до кінця.
— Що ж, будемо відверті. Я неупереджена людина. І для мене бути професіоналом — значить не зважати на дружні зв’язки та особисті відносини. На першому місці завжди має стояти проект. І якщо я зустрічаю когось, чий талант, на мою думку, піде на користь нашій справі, я без вагань беру цю людину і даю ту посаду, на яку вона заслуговує. Не бути снобом і давати шанс усім — це моє кредо. Зрештою, далеко не кожен має за дружину письменницю — авторку бестселерів. Обдарованій молоді потрібна допомога...
— Що ти сказав? — спантеличено перебив я його, втупивши нарешті погляд у його холодні очі. Такого аргументу я не чекав. Остапове лице знову набуло невинного виразу незайманої дівчини на прийомі в гінеколога.
— Ти ж хотів відвертості, Михайле? Ти маєш піти з цієї посади. Вона занадто розкішна для тебе. Але ти можеш залишитися в команді, а зарплатні молодшого менеджера буде цілком достатньо, враховуючи...
Я плюнув йому в обличчя.
— Ти пам’ятаєш Остапа? — похмуро спитав мене Михайло прямо з порога.
Звичайно, я пам’ятала Остапа. Замість голови — дупа, замість серця — велика дуля, мозок — як у колібрі і підступність — як у носатої мавпи з острова Борнео. Усе це я озвучила, не відриваючи погляду від монітору. Те, що чоловік з’явився вдома незвично рано — о дев’ятій вечора — мене трохи здивувало, але більше потішило. Я вже й забула, коли востаннє бачила його раніше опівночі. Однак наступні слова Михайла знищили цю радість ущент.
— Він звільнив мене.
— Як?!
Завжди не терпіла дурних питань, і ось маєш — у скрутну хвилину з вуст злетіло саме таке. Я спробувала виправитися.
— Себто на якій підставі?
— Саме про підставу і йдеться. Про дуже тупу підставу.
— Та поясни ти нарешті, що сталося? — Я зірвалася з крісла й підбігла до чоловіка, який все ще переминався з ноги на ногу на порозі мого кабінету, наче сирітка біля багатого дому. — Що...
— Я вже пояснив. Я — безробітний. Буду жити на утриманні дружини-письменниці. Принаймні поки що.
Очі мені полізли на лоба. Я не здивувалася б більше, якби наш кіт Тигра — товстий і смугастий тип, якого я обожнювала — раптом відірвався б від миски з їжею і обізвав мене нездарою.
— Михасю, я тебе дуже прошу — сядь нарешті й розкажи, як все було. Хочеш випити?
— А ти як гадаєш?
Я мовчки підійшла до бару — у мене в кабінеті так гонорово називався невеликий відділ у меблевій стінці, де стояли всілякі пляшки з алкоголем різної міцності — налила в коньячний келих горілки і подала чоловікові, який, врешті, сів, хоча від цього не став виглядати краще.
— Отже?
— Ну... — споліскуючи келих горілкою, почав Михайло, — мені сказали... Остап сказав, що я не досить креативний.
— Не досить що?..
— І що пора давати дорогу молоді — творчій та обдарованій. Що я можу лишитися на каналі молодшим менеджером, і...
Мені теж нестерпно захотілося випити. А ще — знести Остапові ті сідниці, які він носить на плечах.
— Він знав, що ти відмовишся.
— Звісно. На те й розраховував. Я спробував було з’ясувати усе до кінця, прояснити ситуацію, та наш друг Остап сказав, що я верзу нісенітниці.
— Верзти нісенітниці — твій професійний обов’язок.
— Дякую, люба.
— І ти завжди виконував його на «відмінно».
— Ще раз дякую. А як щодо тебе?
— А я плету нісенітниці на продаж у письмовому вигляді. Це суттєва різниця. Продовжуй.
— До речі, про письмо. Себто про писання. Мені пояснили, що, маючи таку багату та успішну дружину, я просто мушу звільнити місце, у яке вріс коренями за п’ятнадцять років, обдарованим, але бідним дітям, у яких немає таких жінок. Чорт забирай, я фактично створив це місце! Цей клятий канал! Я його породив, а він мене просто вбив...
— Боже.
Це все, на що мене вистачило. Я, звичайно, знала, що Остап Селезнюк — покидьок, яких світ не бачив, але такого від нього не чекала. Ніколи. Хто б пояснив мені, яке відношення має моя достатньо успішна кар’єра белетристки до роботи Михайла? Він — чудовий організатор, може прорекламувати будь-що, навіть кригу в Арктиці, і він на своєму місці. Він завжди був на своєму місці. Ця чортова студія не знайде кращого директора промовідділу й до індійської паски.
— Усе це так, люба, — сказав чоловік, коли мої емоції вщухли, — однак готуватися він почав заздалегідь. Те, що Остапа стосовно тебе жаба душить, я знав досить давно. Точкою відліку став нібито запоротий мною проект співпраці з польським телеканалом, якщо ти пригадуєш.
