— Так, пригадую. Тільки не розумію, що там можна було запороти. Той проект — інвалід у зародку. Рахіт.
— Це була Остапова ідея...
— Хто б міг подумати!
— ...але відповідальність за провал він переклав на мене.
— Ну, він у нас чемпіон світу з перекладання відповідальності на інших людей, — я не втрималася і пішла й собі за горілкою. На моніторі засвітилася заставка — акуратний будиночок поміж дерев, на березі невеличкого ставка. Покинуті мною на середині дуже пристрасної любовної сцени герої вже, мабуть, поснули. — Це не новина. А що було потім?
— Нічого. Це була його єдина зачіпка. Перша й остання невдача, до того ж не моя. Але він нею філігранно скористався, — Михайло зітхнув. — І ось від сьогодні я вільний.
Я присіла біля крісла просто на підлогу і пильно глянула на Михася. Він був сірим — під колір свого костюма. Губи ніби попелом притрушені, безбарвні щоки та чоло... Якби я мала зброю, я б убила Остапа. Без вагань. І це не порожні слова. Ми були разом з Михайлом вже вісім років, і кожного наступного дня із цих років я любила його ще більше, ніж попереднього. І він теж любив мене. А ще — свою роботу. І тепер він виглядав так, ніби йому відрізали ногу без анестезії.
— Що ти збираєшся тепер робити, коханий?
— Не знаю. Я не знаю, Лі. — Колись, на зорі нашого знайомства, Михась назвав мене так, на китайський манер, і мені дуже сподобалося це скорочення. — Та впевнений в одному — я щось придумаю. Я не дозволю, щоб той нікчема вважав себе переможцем. У мене є друзі на «Аскольд-ТВ», і я...
— У вас, телевізійників, не буває друзів, — нечемно перебила я. — Ані на інших каналах, ані деінде. Втім, у письменників — теж. Але я не про це. Ти не думав трохи відпочити?
— Хочеш на море?
— Ні. Я хочу, щоб ти виконав нарешті ту обіцянку, яку дав мені сто один рік тому. Я хочу будинок за міс том. Свій дім. Окремий. Якомога далі від столиці. І якнайдалі від людей.
Чоловік подивився на мене згаслими очима.
— Я не проти, і ти це знаєш, але гроші...
— ...я щойно отримала. Надійшов переказ за мій останній роман, який обіцяє бути найуспішнішим з усіх.
— З Росії?
— Авжеж. Тепер з цього приводу чекаю на чергову розгромну статтю в «Літературці». Наші ура-патріоти вже збирають шпильки та каміння — те, що я заробляю творчістю гроші, зробило мене парією. Ну й дідько з ними. Я отримала чотири тисячі.
— Баксів?
— Та вже ж не рублів. І навіть не гривень. Якщо ще врахувати наші заощадження... Одним словом, на будиночок без надмірностей і подалі від Києва вистачить із головою... А я саме чимдалі й хочу... Михасю, — я благально зазирнула йому в обличчя, — ми ж завжди про це мріяли.
— Ти мріяла, — він усміхнувся, коротко і вимучено. — А я просто йшов у тебе на повідку.
— То піди ще раз. Обіцяю, це востаннє.
— Я тобі не вірю.
— І правильно робиш, але...
— Мені цього бракуватиме.
— Чого? Остапа-манкурта? Чи вогнів великого міста? І що вони тобі дали? Що доброго принесло тобі це місто? Воно використало тебе! Заковтнуло, пережувало і виплюнуло.
— Але я відчував себе потрібним. І я був тут щасливим.
— Так. І ще будеш. Я ж не кажу «назавжди». Поживемо якийсь рік у тиші, самі — тільки ти і я. Хтозна, може, тобі й сподобається. Якщо ж ні — сюди ми зможемо повернутися у будь-який час. Коли скажеш. І ти почнеш усе спочатку.
— А ти?
Я знизала плечима.
— Писати я можу де завгодно.
— Ти ніколи не любила це місто, правда ж, Лі?
— Правда. Зате я люблю тебе.
Михайло нахилився і міцно обійняв мене.
— Я плюнув Остапу в пику, — повідомив він. І я розплакалась.
— А він утерся і пішов у відділ кадрів? — припустила я крізь сльози.
— Ні. Пішов, не утираючись. Ти маєш рацію, Аліно — нам треба відпочити. Від усього. Трохи прийти до тями. Хочу відновити ясність думок, бо зараз усе наче в тумані. Ми переїдемо, куди забажаєш. Хоч на край світу.
— Ні, — я схлипнула і майже відразу ж усміхнулася. — Є хороші місця й дещо ближче.
— Он він, той дім, — Альберт тицьнув товстим пальцем у лобове скло, звертаючи мою увагу на щось між деревами. Я подивився. Між стовбурів ялин і беріз дійсно помітив фарбовану золотими смугами сонця цегляну стіну й два темні прямокутники вікон на ній. Принаймні здалеку будівля виглядала досить пристойно, і це втішало, бо після названої Альбертом ціни, що видалася мені підозріло низькою, я очікував побачити хіба що добре збережену мазанку зі зручностями.
— Майже дісталися, — він підморгнув мені й загасив цигарку в затрамбованій фільтрами попільничці. Я нарешті почав відчувати солодке повітря цього дрімучого змішаного лісу.
— Кажеш, найближчі сусіди... — спитав я, не відриваючи погляду від будинку. Під’їзна доріжка, що півколом обгинала обгороджену заіржавілою рабицею ділянку, давала змогу роздивитися половину фасаду, і те, що я бачив, почало мені подобатися. Тепер уже і я відчув той ентузіазм, із яким Аліна примусила мене розпочати пошуки нашої нової резиденції з мого знайомого приватного ріелтера. Навіть з вікна машини я бачив, що будинок добротний. І виглядав він явно дорожчим за вісім тисяч американських грошей.
— За кілометр звідси, — відповів Альберт, вивертаючи кермо. — У тому хуторці з кількох хат, через який ми щойно проїхали. Отже, з сусідами у вас точно проблем не буде, гарантую.
— Це тішить, — пробурмотів я.
Ми під’їхали до будинку, й Альберт заглушив свій «сітроен» між його стіною й присипаним товстим шаром гілля і листя цегляним гаражем.
Краєм ока я помітив якийсь виблиск позаду, озирнувся і здивовано звів брови.
— Тут ще й озеро є?
— А хіба я не сказав? — Альберт пожував товстими губами. — Старішаю... Ну, тепер ти принаймні бачиш, що я нічого не прибрехав. Навіть навпаки.
Ми майже синхронно вилізли з машини. Випроставшись, я обіперся на дверцята і якусь мить нерухомо прислухався до лісової тиші, яку не порушувало, а навпаки — створювало витьохкування невидимих пташок та потріскування крон над головами. Чорт забирай, як давно я цього не відчував. Узагалі практично забув, коли востаннє стояв ось так посеред лісу, дихав киснем, а не загальнодоступною мрією токсикомана, і слухав звичайну тишу. Хіба що в дитинстві... На цьому місці почало здаватися, що й робота, й інші мої звичні щоденні цінності насправді не такі вже й вартісні. Як штучна позолота, яку сколупуєш нігтем з дешевої китайської цяцьки.
Альберт простежив за моїм поглядом, спрямованим до небесної тверді, й розплився в хитрій лискучій посмішці.
— Можеш навіть нічого не казати, Миханю. Ось він, момент істини — коли ти вириваєшся з того мурашника, перегризаєш ошийник, на якому він тебе тримав, і тікаєш на лоно природи, де тобі більше не доведеться нікуди бігти й нічого підписувати, окрім, звісно, паперів на будинок... Тільки тут і відчуваєш себе людиною, а не чортовою залізякою на побігеньках, чи не так? Тільки тут починаєш розуміти, що таке свобода...
