Як і його видатні сучасники. С. Моем відкидав етичний комплекс «вікторіанської» Англії, її суспільну психологію, засновану на лицемір’ї. Підзаголовок одного з його найкращих романів «Радощі життя» — «Скелет у шафі» — пов’язаний з англійським прислів’ям: «У кожному домі є свій скелет у шафі», тобто якась ганебна таємниця, що її старанно приховують. Цей підзаголовок виражає лейтмотив чи не всієї творчості письменника. В оповіданнях і романах, що складають більшу й кращу частину його багатожанрового літературного спадку, розкривається разюча невідповідність видимості й реальності. З майстерністю хірурга й тонкого психолога С. Моем препарує добре знайомі йому характери й середовище середніх та вищих класів. За зовнішньою респектабельністю своїх персонажів письменник оголює міщанську нікчемність, аморальність, дух власництва, владу забобонів, що калічать особистість. Так, в одному з наймайстерніше написаних оповідань С. Моема назва сама несе в собі іронічний зміст, створює так званий образ-перевертень. «Падіння» Едварда Барнарда обертається його звільненням від оков цивілізації та підвалин буржуазного існування, віднайденням сенсу й радості життя. І в міру того, як прояснюється ситуація, поступово відкриваються істинне обличчя його нареченої і друга, охоронців «суворої моралі» та «почуття честі», захоплених жадобою успіху й процвітання в суспільстві. Це розкриття, здійснене по-моемівському ненав’язливо, ніби мимохідь, обумовлює са́ме їхнє падіння в читачевих очах.
Викривальна антибуржуазна тема лежить в основі багатьох інших оповідань С Моема, пронизує сюжет майже всіх його романів.
У романі «Місяць і мідяки» це — обивательське оточення Стрікленда в Лондоні, від якого той тікає у світ мистецтва в Париж, а потім на Таїті; це друга дружина Дріффілда й атмосфера, яку вона вносить у його життя в романі «Радощі життя»; це по-світському вилощене й фальшиве подружжя Мезонів у «Різдвяних канікулах» та багато інших. Власне кажучи, це життя, яким воно постає перед проникливим спостерігачем. Так в останньому з названих романів особливо виразно розкрито трагічну невідповідність благополучного фасаду передвоєнної Європи й загрози фашизму, що таїться за тим фасадом. Для безтурботного студента Чарлза Мезона різдвяні канікули в Парижі стають горнилом нового життєвого досвіду. Світ, що донедавна ввижався йому безжурним та щасливим, обертається своєю прихованою, лиховісною стороною. І в юнаковій свідомості виникає символічний образ Європи напередодні краху: літнє озеро в мальовничих берегах, по оманливо спокійному плесу плавають у човнах веселі, безтурботні люди, а під водяною гладінню зачаївся страшний світ отруйних гадюк, бридких хижих істот.
Зриваючи «барвисті запони» (так називається один із його романів) з життя, благопристойні маски — з характерів, Моем далекий від песимізму й мізантропії, від проповіді абсурдності світу й безвідповідальності людини, в чому його й нині звинувачують іноді критики. Навіть у його найкращому романі «Тягар пристрастей людських», який згадують на підтвердження цих закидів, ідеться зовсім про інше. Поняття тягаря в романі включає в себе релігію, офіційні норми моралі, чуттєву сферу життя. Поступово, болісно звільняючись від цього тягаря, нав’язаного Філіпові Кері середовищем, вихованням, усім комплексом вікторіанської суспільної психології, герой утверджується в праві йти своїм шляхом, але зберігає почуття відповідальності перед людьми та власним сумлінням. Смисл цього твору при більш вдумливому прочитанні виявляється альтруїстичнішим і демократичнішим, ніж прийнято вважати.
У творчості Моема з роками дедалі чіткіше звучать теми добра, людяності, обов’язку, втілюючись по-різному, але незмінно в його дуже різних за вдачею та соціальним становищем героях. Він багато в чому уточнює своє ставлення до світу, людей, до завдань мистецтва, декларуючи це в мемуарах, публіцистиці, записниках. Так у книжці «Підбиваючи підсумки», де поєднуються мемуарні й сповідальні тенденції, він писав: «Культура потрібна, оскільки вона впливає на характер людини. Якщо вона не облагороджує, не зміцнює характеру, гріш їй ціна. Вона повинна служити життю. Мета її — не краса, а добро». Ця, трохи лапідарно, але гранично чітко висловлена думка письменника викликає в пам’яті кращі традиції просвітителів XVIII ст. з їхнім дидактичним пафосом, що багато в чому виявився близьким і майстрам слова початку XX ст. Ще категоричніше він висловлюється з цього ж приводу в своїх «Записниках»: «Мистецтво, якщо воно не сприяє правильному діянню, не більш як опій для інтелігенції».
У романах та оповіданнях письменника ці ідеї реалізовувались художньо, тобто в розвитку сюжету і його конфлікту, через характери й долі, через вчинки, роздуми й висловлювання персонажів.
У його останньому романі «Колись і тепер» (1946), в основу якого ліг потішний епізод із життя Макіавеллі (той самий, що підказав сюжет славетної комедії «Мандрагора»), герой розмірковує: «Що таке мистецтво у порівнянні з волею? Люди, що втрачають волю, втрачають усе». В «Тягарі пристастей людських» звучить думка про те, що «головна цінність мистецтва — у його впливі, тобто не в красі, а в спонуканні до правильних вчинків». Один із героїв проголошує: «Велике мистецтво немислиме без морального начала». Запеклі суперечки молодих мешканців Латинського кварталу — руйнівників підвалин — змушують героя замислитись над правом митця, хай і геніального, безкарно нехтувати норми людяності й моралі. Так виникає задум наступного роману «Місяць і мідяки», що входить до цієї книжки. Хоча прообразом Стрікленда, як відомо, послужив Гоген і інтерес письменника саме до цієї, а не іншої долі, знаменний, не менш важливе й те, що він вклав у неї від себе, і той етичний вирок, який ненав’язливо, але явно вимальовується в трагічному фіналі геніального бунтаря та його полотен.
Форми, способи виразу авторської свідомості, світовідчуття у різних митців слова проявляються по-різному. Одному, як, наприклад, Гарді, властива похмура патетика, другому, як Шоу, — ексцентричні ескапади, третьому — Уеллсові — грізні пророцтва й публіцистична прямолінійність. У Сомерсета Моема був свій негучний, але чіткий голос, і своє ставлення до світу він висловлював у стриманій, ледь іронічній манері, не позбавленій ще й інших емоційних відтінків. Роль іронічного спостерігача стала для нього звичною позою, але це був спостерігач вдумливий, розумом, почуттями (а часом і вчинками) причетний до зображуваних подій. Позиція автора в оповіді втілювалась не лише у відборі матеріалу, в розташуванні дійових осіб, улюбленій формі оповідання від першої особи або крізь призму сприйняття особливо близького йому героя. Вона втілювалася в логіці розвитку дії, у розв’язанні життєвих колізій, характеристиках персонажів, у нечастих, але від того не менш переконливих авторських коментарях. Власне кажучи, наше сприйняття будь-якого персонажа — хай то буде впертий у своєму життєвому учнівстві Філіп Кері чи його відворотний дядечко-священик, щиросерда Нора чи злостива міщанка Мілдред, заражена всіма забобонами свого середовища («Тягар пристрастей людських»); Розі, що промениться радістю життя й роздаровує щедро любов, а чи сноб і ділок від літератури Олрой Кір («Радощі життя»); старіюча талановита акторка Джулія і її юний, не позбавлений чару спокусник, що розраховує все наперед, пориваючись до «місця нагорі» («Лицедії») — підказане нам волею автора, багатоманітністю і точністю його інтонацій.
Знайомство радянського читача з С. Моемом почалося з оповідань, де особливо відчутно виявились найсильніші сторони його обдаровання. Він був оповідачем за самим складом художнього мислення, тяжіючи до компактної композиції з цікавим сюжетом і простою формою. Озираючись на прожите життя, на те, що зроблено за шістдесят літ, і «підбиваючи підсумки», С. Моем писав у однойменній книжці: «Як прозаїк я беру свої початки, через масу поколінь, від тих, хто розповідав казки біля багаття в печері первісної людини. Я мав що розповісти й мені цікаво було розповідати». Не діставши гуманітарної освіти, він вважав себе за самоука, багато і наполегливо вчився, прагнучи сприйняти найкраще в європейській літературній традиції. Вище за інших він цінував уроки майстерності Свіфта, Філдінга, Вольтера, Стендаля, Достоєвського, Толстого, Чехова. Його самого називали «англійським Мопассаном».
Оповідній майстерності С. Моема, автора оповідань і романів, сприяв здобутий ним у молоді роки досвід драматурга, вміння «спрямовувати інтерес публіки», прагнення до лаконічних і виразних діалогів, до ущільненості й динамічності сюжету, його драматизації, що не лише надавала текстові більшої захопливості, а й глибше розкривала конфлікт, різкіше позначала контури характерів.
Головним у стилі він вважав ясність і простоту, благозвучність. В «трудних» художніх творах він вбачав або невміння ясно мислити, або недбальство, або позу. Однаковою мірою засуджуючи і те й друге, він в одному випадку бачив прояв самовдоволеності, а в другому — снобізму. Посміюючись над туманностями й словесним плетивом прози декотрих своїх сучасників, він писав: «Ви говорите одне, а маєте на увазі інше. То чом би не сказати про це прямо?» Не дивно, що у читача, який був пересичений натуралістичним психологізмом Джойса, хисткою безсюжетністю В. Вульф, витонченою інтелектуальністю О. Хакслі або просто не приймав їх, твори С. Моема користувалися популярністю. З роками інтерес до них не послаблювався. Проте сам письменник, слід зауважити, не був схильний переоцінювати ступінь своїх художніх здобутків. Людина аналітичного складу розуму, яка цінувала в собі «уміння пильно вдивлятися в людей», він не тішив себе ілюзіями щодо свого місця й ролі в літературі і з притаманною йому іронічною нещадністю констатував: «У мене більше сили характеру, ніж розуму, а розуму більше, ніж природного таланту», і бачив себе «в першій лаві другорядних письменників».
