Герой роману «На жалі бритви» Ларрі Даррел живе в іншій країні — він американець, в інший час, пізніше — між двома світовими війнами. Коли в портреті Стрікленда автор, відзначаючи його позірну пересічність, підкреслював у ньому грубувату силу, то в Ларрі Даррелі, поряд із позірною пересічністю, навпаки, акцентуються сором’язливіть, м’якість, витонченість. Рішуче відкидаючи, як і Стрікленд, спокусливу ділову кар’єру, Ларрі також цілком безкорисливий, але, на відміну від Стрікленда, позбавлений творчого дару. Стріклендом володіє жадоба самовираження, живопис стає для нього єдиним і всепоглинаючим призначенням. Для Ларрі вищий смисл життя відкривається в дійовому служінні людям. Обидва не щадять себе, неухильність і жертовність у прагненні до головної мети життя стають домінуючою рисою характеру кожного з них. Автор зауважує з цього приводу: «Самопожертва — настільки всепоглинаюча пристрасть, що порівняно з нею навіть хіть і голод — марниці». Але у Стрікленда самопожертва виливається в запеклий індивідуалізм; у Ларрі ж навпаки — в цілеспрямований альтруїзм. Якщо розрив Стрікленда з його колишнім життям раптовий і здається невмотивованим, то бунт Ларрі обумовлений і соціально, й психологічно. Він породжений трагічним досвідом участі в першій світовій війні, потрясінням, викликаним загибеллю друга, що його врятував. Тим самим Ларрі Даррел поділяє долю «загубленого покоління» 20-х років, приєднуючись до героїв Ремарка, Олдінгтона, Хемінгуея.
На відміну від роману «Місяць і мідяки» в романі «На жалі бритви» характер героя дано в розвитку, по суті це твір про становлення особистості в нелегких, часом болісних пошуках смислу й мети життя. Розлучаючись зі своїм благополуччям і зі своїм середовищем, Ларрі, користуючись формулою сучасного англійського письменника Джона Уейна, «поспішає вниз» до народу, до праці. Він працює шахтарем на вугільній шахті, наймитом на фермі, шукає відповіді на невідчепні питання в книгах філософів і, нарешті, в Індії, в прилученні до аскетичних одкровень індуїзму усвідомлює смисл життя у самозреченні, в моральному самовдосконаленні й служінні людям.
Вартість роману — не тільки в цій сповненій людяності програмі головного героя. Чи не найсильнішою стороною творчості Моема є майстерність творення характерів, психологічно й художньо переконливих, що яскраво виявилося і в цьому творі. «На жалі бритви» — твір густіше населений у порівнянні з твором «Місяць і мідяки»; він — про Ларрі Даррела, але рушіями сюжету стають і Елліот Темплтон, і його небога Ізабелла з їхнім оточенням, у зв’язку з чим виникають сюжетні відгалуження, що розширюють просторові межі роману, драматизують його зміст. Сюжетною та ідеологізованою опозицією цілеспрямованому рухові Ларрі вниз по суспільних сходах стає такий самий наполегливий рух нагору Елліота, схильного до розрахунку сноба з романтичною душею. Гротесковим символом марності досягнутого ним життєвого успіху постають його смерть і похорон, бутафорський їх характер: висхле тіло в маскарадному, завеликому на нього (багатозначна деталь) рицарському одінні — («Печальний Дон-Кіхот, борець за пусту справу»). Не менш виразний і характер Ізабелли, чарівливої, дуже жвавої та бездоганно світської, навіки приреченої страждати від єдиної і невто́леної пристрасті. Бона постає перед читачем не лише «практичною, зажерливою здирницею», як вона сама з милою прямотою називає себе, але й безжальною погубницею, що з холоднокровним розрахунком штовхає суперницю до загибелі.
І в цьому, одному з останніх своїх романів, письменник лишається вірним своїй ролі «зривальника масок» і соціального критика. Водночас Ларрі — новий для С. Моема тип героя: він благородний, здатний до самопожертви, має тверді життєві принципи, йому властиве високе почуття соціальної справедливості, яким він керується по-своєму, але послідовно. Цей образ свідчить про плідність ідейної та художньої еволюції, яку пережив письменник, і є своєрідним надбанням у його творчості.
Не буду приховувати: коли ми вперше зустрілись, я не помітив у ньому й на краплину чогось особливого. Це вже тепер мало хто сумнівається у величі Чарлза Стрікленда. Маю на увазі велич, що залежить од самої людини, а не від посади; не таку, як у популярних політиків чи полководців, бо зі зміною умов їхня велич сходить нанівець. Коли прем’єр-міністр втратив посаду, то надто часто виявляється, що він був пишномовним пустодзвоном, та й генерал без армії — це одомашнена містечкова знаменитість. А от Стріклендова велич — безумовна. Хай вам і не подобаються його картини, все одно вони заполонюють вашу увагу й непокоять вас. Минув час, коли їх здіймали на сміх, і вже не вважають збоченцями людей, що захоплювалися ними, ані диваками тих, хто ставав на їх захист. Тепер і Стріклендові вади цінують як продовження його достойностей. І хоч місце Стрікленда в історії живопису досі не усталене, бо надто ще мінливі і вихваляння, і дорікання на його адресу, — в одному немає сумніву: він був геній.
На мій погляд, у мистецтві найцікавіше — це особистість митця. Якщо вона непересічна, то хай у нього буде тисяча вад, я готовий їх йому вибачити. Гадаю, що Веласкес був досконалішим живописцем, ніж Ель Греко, але до його картин всі звикли, і вони вже не так нас хвилюють. А от душа крітійця — чуттєвого і трагічного — таємниче палахкотить у його творах, мов жертовне багаття. Митець — художник, поет, музикант — поривається до прекрасного або піднесеного і тим оздоблює наше життя, вдовольняючи естетичний потяг, котрий, подібно до статевого інстинкту, такий же невгамовно-стихійний. Він і бере нас, і віддається нам. Зглиблення його таємниць схоже на запаморочливий детектив; більше того — загадок митця, як і тайн світобудови, ніколи до кінця не збагнуть. Вже й у незначних роботах Стрікленда виявилася його незвичайна, одержима й складна особистість. От чому навіть той, кому вони не до вподоби, не лишається байдужим; от чому Стріклендова вдача і його життя викликають гостре зацікавлення.
Минуло чотири роки по смерті Стрікленда, коли Моріс Гюре виступив у «Меркюр де Франс» із статтею, що врятувала невідомого художника від забуття і протоптала стежину, яку вимостили своєю вченістю наступні дослідники. Цьому посприяв і незаперечний авторитет французького критика, і його зухвало сміливі судження. Згодом вони утвердились як неспростовна істина і лягли в непохитний фундамент Стріклендової слави. Її зростання — це захоплююча сторінка в історії мистецтва. Втім, я тут звертатимусь до творчості Стрікленда, оскільки це зачепить його особу, хоча й не погоджуюся з художниками, котрі зверхньо запевняють, нібито ми, нефахівці, нічого не тямимо в малюванні і найкращим виявом нашого захоплення їхніми творами має бути мовчанка і чекова книжка. То безглуздість, що тільки митці здатні належно сприймати мистецтво. Адже воно виражає почуття, а мова почуттів доступна всім. Щоправда, не напише чогось путнього про картини І той, хто нічого не тямить у техніці живопису, а мої знання з цього предмета зовсім мізерні. Та, на щастя, тут не доведеться ризикувати, бо мій приятель пан Едуард Леггет, талановитий письменник та обдарований художник, вичерпно розтлумачив Стріклендову творчість у книжці, яка є зразком чарівливого стилю, котрий у нас іще не прижився, як у Франції[1].
Моріс Гюре у знаменитій статті про Стрікленда накидав його життєпис навмисне так, щоб розворушити допитливість читачів. Як глибокий і відданий цінитель мистецтва, він прагнув привернути увагу знавців до на диво своєрідного таланту, а як блискучий публіцист врахував, що «чисто людське» зацікавлення полегшить йому справу. Тоді-то всіх, хто знав колись Стрікленда — літераторів у Лондоні й паризьких художників, котрі стрічалися з ним у кав’ярнях Монмартра, — зненацька вразило відкриття: той, кого вважали таким собі мазієм-невдахою, насправді геній, і вони знали його зблизька. Французькі й американські журнали стали друкувати їхні статті, спогади та враження і пустили про Стрікленда таку славу, що все більше розпалювала цікавість публіки. Журнали їй догоджали, так що ретельний Вайтбрехт-Ротгольц зміг подати у своїй фундаментальній монографії[2] вельми показовий список джерел.
Взагалі людям притаманна міфотворчість. Досить одному виділитися із загалу, як усі жадібно накидаються на дивовижні чи загадкові випадки в його житті, творять з них легенду і непохитно Вірять у неї. Так романтика бунтує проти буденщини, а випадки з легенди правлять героєві за надійну перепустку в безсмертя. Іронічний французький філософ, усміхаючись, зауважив, що в благоговійній пам’яті нащадків сер Волтер Релей лишився не так завдяки своїм географічним відкриттям на славу Англії, як тому, що він одного разу скинув із себе плаща та розстелив його на грузькому місці до ніжок королеви-панни. Чарлз Стрікленд був відлюдкуватий. Він скоріш наживав ворогів, аніж заводив друзів. То не диво, що ті, хто писав про нього, почали доповнювати свої небагаті спомини правдоподібними домислами. Певно, вже й та дещиця, яка була їм достеменно відома, давала для цього привід: адже в житті Стрікленда було справді багато дивного й жахливого, у вдачі — чимало жорстокого, а в його долі — немало гідного жалю. Так поступово склалася легенда, до того вже докладна, що суперечити їй не випадає навіть розважливому історикові.
