Кажуть, що час — найкращий суддя. Спадок С. Моема, як художній, так і публіцистичний, у своїх найкращих зразках витримав випробування часом, не втратив свого читача.
Представлені у цій книжці романи об’єднати під однією обкладинкою не випадково. Дуже різні на перший погляд, вони все ж близькі концепцією героя: письменника цікавлять неординарні долі й характери, одержимі жаданням істини (збагнутої кожним із героїв по-своєму), безкомпромісним їй служінням.
Розділені чвертю століття, ці романи створювались наприкінці двох найбільших катаклізмів, що потрясли світ у XX ст. — першої та другої світової воєн. Роман «Місяць і мідяки» побачив світ 1919 року, «На жалі бритви» — 1944 року. В обох романах рух сюжету веде до антитези Заходу й Сходу, яка будується на запереченні західної буржуазної цивілізації і протиставленні їй Сходу. Ця тема, що йде від романтиків, а точніше, у вужчому розумінні, від просвітителів XVIII ст., є органічною частиною художнього світу письменника. Про екзотичний загадковий Схід мріє Філіп Кері в «Тягарі пристрастей людських», там, пориваючи з благополучним минулим, його жалюгідним прагматизмом і лицемір’ям, здобуває душевну гармонію і щастя Едвард Барнард (оповідання «Падання Едварда Барнарда»), Там внутрішньо перероджується героїня роману «Барвиста запона», пройшовши шлях від суєтного марнославства та егоїзму до альтруїзму, до усвідомлення обов’язку перед людьми. Своєрідність Сходу, з його разючою несхожістю із Заходом, з його екзотикою, стає джерелом драматизму; породжує екстремальні ситуації, що розпалюють пристрасті, викликають Зіткнення сил добра і зла, показують зворотний бік прописних істин пуританської моралі (оповідання «Дощ», «На окраїні імперії», роман «Глухий кут»).
У творах, які прочитає читач, східна тема постає у своєму романтично-конструктивному смислі — як сфера самовизначення героїв. У романі «Місяць і мідяки» це Таїті, де в глушині тихоокеанського острова на лоні його розкішної природи Стрікленд віднаходить жадану свободу творчості й гармонію зі світом і собою. В романі «На жалі бритви» це Індія з її тисячолітньою філософією, у якій Ларрі намагається знайти джерела стійкості, мудрості, щоб збагнути вищий сенс життя.
Обидва романи написані в характерній для Моема вільній формі оповіді-спогаду, якою він володів досконало. Така форма оповіді від першої особи породжує ілюзію вірогідності, тим більше, що оповідач не просто спостерігач, а й учасник подій. Він розповідає про те, чому сам був свідком, що́ розказували йому інші, він тією чи іншою мірою причетний до доль героїв. Автор-оповідач їде в Париж за дорученням дружини Стрікленда, марно намагаючись поновити їхній шлюб; через багато років потрапляє по художникових слідах на Таїті. Сюжетне коло роману із сповненою іронії кінцівкою замикається зустріччю автора з бундючною та респектабельною родиною Стрікленда.
Ще більшою мірою причетний автор-оповідач до оточення Ларрі, доль близьких йому людей. В обох романах він не ховається за умовну маску вигаданого оповідача. В численних авторських коментарях, відступах відтворюються факти життя самого С. Моема (його досвід лікаря, спогади про Париж на межі віків тощо). Більше того, в романі «На жалі бритви» він в одному з діалогів постає під власним ім’ям.
Та головне, що дає підстави для зближення, — це тип героя. Обидва романи присвячені особистостям, що вразили письменника своєю непересічністю, незвичайністю долі, причому в обох випадках підкреслюється реальність зображених характерів. Частку вимислу, внесену в сюжет, автор пояснює необхідністю заповнити прогалини в історії героя («Місяць і мідяки») чи міркуваннями делікатності («На жалі бритви» — «не ставити ще живих людей в незручне становище»). Внутрішню спільність задуму обох романів — усвідомлювану самим письменником, — яка виразилась у співвідношенні факту й вигадки в сюжеті й концепції героя, в характері оповіді, виявляє початок роману «На жалі бритви». Тут Моем посилається на давно написаний роман «Місяць і мідяки», прообразом героя якого послужив, як уже згадувалося, відомий художник-постімпресіоніст Поль Гоген.
Як в одному, так і в другому романі герої — і Стрікленд, і Ларрі Даррел, — з однаковою рішучістю відкидають уторовані шляхи в житті, обидва вони — бунтарі, одержимі жаданням абсолюту. Але на цьому схожість романів кінчається, адже характер бунту, його смисл і кінцева мета в кожному випадку різні.
Суть роману «Місяць і мідяки» зводиться до двох основних проблем: митця й суспільства, генія і моралі. Процвітаючим, уже не першої молодості й нічим, здавалося б, непримітним біржовим маклером Стріклендом заволодіває непереборна потреба творчості. Захоплений нею, він безоглядно пориває з колишнім своїм діловим світом і світом псевдомистецтва, де прагнула жити його дружина. Посмертне визнання його таланту здобуте ціною тяжких страждань при житті, й цим доля Стрікленда глибоко типова для багатьох митців-новаторів, що розхитували підвалини зашкарублого академізму й підривали стереотипи буржуазно-обивательського сприйняття мистецтва. Але її трагізм не тільки в несумісності істинного художника з буржуазним світом. Своєрідність його особистості, ступінь одержимості творчістю, самореалізацією надає його конфліктові зі світом додаткового й істотного етичного смислу. Він важливий не тільки для персонажів, утягнених в орбіту долі невизнаного генія, але й своєю загальнолюдською значущістю. Суть цього конфлікту — геній і моральність, питання про те, наскільки сумісний творчий імператив, жадоба мистецького освоєння світу з гармонійним у ньому існуванням, із гармонією в собі, де та міра моральності, якої не має права переступити геній в ім’я свого високого призначення. Або, переводячи цю ситуацію в житейський план, чи може талановита особистість бути водночас лихою людиною, або, скажімо інакше, якою мірою талант людини може відшкодувати її лихі риси і вчинки. Проблема не нова, її визначив ще Фома Аквінський, один із найбільших мислителів середньовіччя, над нею і пізніше розмірковувало багато різних письменників: Гете, О. Уайльд, Р. Роллан, Т. Драйзер, М. Пруст, Дж. Джойс, Т. Манн. Кожен вирішував її в міру свого суспільного темпераменту й естетичних переконань, але незмінно керуючись гуманістичними принципами.
В річищі цієї традиції — і С. Моем з його героєм. Запеклий індивідуалізм Стрікленда, що топче все довкола в ім’я свого покликання, виявляється руйнівним не лише для його оточення, але якоюсь мірою і для нього самого: гинуть його найкращі твори. Чи означає це, що С. Моем засуджує свого героя? Чи можемо ми беззастережно його засудити? Щось заважає нам це зробити, й те щось — абсолютна безкорисливість Стрікленда, його жертовна вірність своєму покликанню, те, що до себе він безжальний не менше, ніж до інших. Художній вплив і моральний урок роману складніші й людяніші за однозначне виправдання чи осуд Стрікленда. Він — у спробі розкрити й осягти драматизм злитості й роздільності творчого й людського, підкреслених сюжетною паралеллю — протилежною і жалюгідною долею Дірка Струве. І чим вимушенішою виявляється самоізоляція Стрікленда, тим соціально гострішого й трагічнішого характеру набуває конфлікт митця і суспільства.
