У мене залишилось два варіанти: Ґуґенцольґери або допомога родини, при цьому, хоч щось вирішувати треба було швидко. Я вирішив почати з родичів. Якого дідька? Сім’я потомствених чорних магів не може бути жебраками! Мені і треба-то якихось п’ятдесят-шістдесят крон на місяць, але мати присилала двадцять, зрідка — тридцять (ніби, на свята) і щиро вважала, що цього достатньо. Нам слід було серйозно переговорити. Такі справи листами не вирішиш, тому вперше за три роки я вирішив скористатися ще одною пільгою стипендіата Роландівського Фонду — оплаченою дорогою додому і назад.
Взагалі-то, літні візити до предків більш характерні для студентів з числа білих. (Мені завжди було цікаво, як вони встигають обернутися туди і назад, якщо не люблять користуватися залізницею?) Рон-Чвертка їхав на південне узбережжя в компанії двох другокурсниць і кликав мене з собою, але я вперто віднєкувався і розпускав чутки, що у мене вдома якісь серйозні справи — виглядати перед приятелями жебраком відверто не хотілося.
Взяти квиток було легко — перший вагон після паровоза популярністю у пасажирів не користувався. Влітку в наші землі мало хто їздить (як і в будь-який інший сезон, якщо вже на то пішло). По-перше, гористе плато на західному краю континенту славилося наймерзеннішим на всю Інгерніку кліматом. Не то, щоб у нас було холодно, але і справжнього тепла ніколи не траплялося, сонячні дні протягом року можна було перелічити на пальцях рук, зате тумани — звична справа. По-друге, народець у нас дикуватий, селяни Краухарда по вінця сповнені забобонів і до цього часу заплітають у гриви коней срібні нитки, прибивають над воротами баранячі роги, а у ковдри зашивають чорну кошачу шерсть. Край меланхолії, крижаних дощів і шквальних вітрів — білі такого просто не витримують. І ще — нежиті. У такій кількості, як в наших краях, проявів потойбічного нема більше ніде. Для місцевих ця обставина є навіть приводом для своєрідної гордості і, водночас, постійних турбот. Найпростішими ритуалами вигнання добре володіють навіть діти, на кожному перехресті стоять древні, обписані незрозумілими знаками, стели, а в ясні дні з берега видно той самий Острів Короля, який досі одночасно лякає і манить. Як при цьому всьому дивуватися, що кожен п’ятий мешканець Краухарда — чорний маг?
Я сидів на лавиці сам, бездумно втупившись крізь клуби диму в деталі пейзажів, що пробігали попри мене. Густа зелень захисної смуги нагадувала тунель, в рідких розривах якого між деревами миготіли поля, корови, білі хатинки і всяка інша солом’яна пастораль. З таємним нетерпінням я чекав, коли вже вічнозелені дерева зміняться на низький чагарник і бур’яни, а поля — на кам’янисті пустирі і глибокі яри. Але першим привітом від батьківщини, звичайно ж, став дощ.
Більшу частину дороги я благополучно проспав і на момент прибуття, не дивлячись, що ранок лише починався, був бадьорим і свіжим. З багажу у мене були дрібниці — маленький рюкзачок і невеликий плетений кошик — з не зумів втриматися і купив кілька сувенірів для матері і для молодшеньких, після чого мій фінансовий стан опустився до відмітки «нижче плінтуса». Провідник, героїчно стримуючи позиви позіхнути, послужливо протягнув на перон висувні сходи, допоміг мені спуститися і щиро побажав щасливої дороги — за межами потяга все заполонив густий молочно-білий туман.
Тільки занурившись у цю вологу пелену імли, яка ледь помітно дихала і клубочилася, я зрозумів, як же скучив за домом. Все, що мені подобалося в містах: дим машин, їх безкінечний рух були всього лиш сурогатом цього таємничого, обволікаючого псевдожиття. Жалібно свиснув невидимий в тумані паровоз, глухо клацнули стики вагонів при відправленні потягу, а я пішов вздовж перону попри напис «Дика Застава», попутно згадуючи, де саме тут повинен був знаходитися спуск.
Туман ледь помітно відліплявся від землі. Максимум, за годину від нього не лишиться і сліду, але поки що завдяки цій особливості я спочатку побачив ноги зустрічаючих, і лише потім розгледів їх обличчя. На мене чекали: пара жіночих мештів на низьких каблуках (простеньких і поношених), два чоловічі чоботи моделі «болота не боїмося» і чотири кінських копита. Саме за копитами я їх всіх і упізнав — нечасто зустрінеш тварину, у якої всі чотири ноги різного кольору.
— Привіт, ма!
З туману виступила жінка в темному в’язаному жакеті. Я впізнав би її всюди і завжди. Вона піднялася навшпиньки і цьомкнула мене в щоку:
— Привіт, Томмі! Як добирався?
— Чудово!
— Привіт, Томасе. Діти готуються до твого приїзду третій день, вся околиця вже знає, що їх брат повертається. Так що не дивуйся.
Перед тим як повернути очі до співрозмовника, я глибоко вдихнув, намагаючись швидко досягти того спеціального стану, який зазвичай використовував у спілкуванні з клієнтами: відсторонена доброзичливість, ввічливість без фамільярності. Впевнений, зараз це мені давалося краще ніж три роки тому. Поряд з матір’ю, посміхаючись, стояв ВІН — один з трьох на весь Краухард білих магів. Мій вітчим.
— Привіт!
— Поїхали, поїхали, — заметушилися мама і потягнула мене до візка.
Я упіймав себе на тому, що, малюючи в уяві цю зустріч, моя пам’ять хитромудрим кульбітом викинула з неї людину, з якою я був знайомий більше десяти років. Тобто, жодної думки про нього у мене навіть не виникало. Напевне, ось таким чином мозок не в стані побачити те, чого не розуміє. Він поліз на козли, мати сіла зі мною, а я, посміхаючись в нікуди, все ще намагався добитися відчуття впізнавання.
