З цього німецького гаража ми підняли нагору повний ящик пакетиків сухого супового концентрату. Ящик конфіскували і заскладували у шпиталі. Але ще слід було знайти йому застосування. Це питання обговорювалось на симпозіумі, де дійшли висновку, що концентрат супу найкраще використовувати у сухому вигляді. Генерали таємно узгодили з медсестрою-лікарем, що цей порошок буде нашою військовою плацебо[4] і панацеєю як від фізичних, так і душевних ран. Хто ж розведе суп водою, постане перед військовим трибуналом.
Плацебо мала такий шалений успіх, що у шпиталі завжди було її повно. Симулянтам можна було вибачити
— Жульєтта перетворила свій диспансер на передпокої Едему. Вкладала «хворих» і «поранених» на застелені «Женьмінь жібао» матраци, лагідно і серйозно розпитувала про їхні недуги, співала їм колискові і причищала їх, всипаючи у роззявленого рота вміст пакетика супового концентрату. Хіба перебування у садах Аллаха могло бути приємнішим?
Генерали сумнівалися у істинній природі цих епідемій, проте не засуджували таку стратагему, яка, зрештою, видавалась їм прийнятною для морального духу військ і давала армії чималу кількість спонтанних волонтерів. Певна річ, нові рекрути жадали стати вояками, сподіваючись на поранення. Начальство ж не втрачало надію викувати з них мужніх бійців.
Потрапити до лав Союзників коштувало мені неабиякої настирливості. Вважалось, що я замала для цього. У гетто були діти мого віку, були навіть й молодші за мене, але у моїх однолітків ще не було військових амбіцій.
Я чітко окреслила свої чесноти — хоробрість, наполегливість, безмежна відданість і, насамперед, прудкість на коні.
Остання чеснота привернула увагу.
Генерали довго сперечалися. Врешті-решт, викликали мене. Тремтячи як осиковий листок, я постала перед їхні очі. Мені повідомили, що зважаючи на мій малий зріст і мою хуткість, мене призначають розвідницею.
— Більше того, оскільки ти ще зовсім дитя, ворог нічого й не запідозрить.
Обмеженість такого твердження не в змозі була спаплюжити того щастя, яке я відчула від подібного призначення.
Розвідниця! Я й мріяти не могла про щось краще, величніше й гідніше.
Це слово я здатна була осягнути у всій його глибині, у будь-якому значенні, скочити на нього, як на мустанга, повиснути на ньому, як на трапеції — воно неодмінно було прекрасне.
Розвідник — це той, від кого залежить, чи виживе ціла армія. Ціною власного життя він сам просувається по чужій території, щоб встановити небезпечні місця. Він може, за найменшою примхою випадковості, наступити на міну і розлетітися на тисячі дрібних шматочків. І його тіло — відтепер розрізнені фрагменти героїзму — повільно упаде на землю, описуючи у повітрі атомний гриб з плотського конфетті. А його близькі, бачачи з табору, як злітають у небо шматочки органів, скрикнуть: «Це розвідник!» І, піднявшись над землею, ці тисячі шматочків, залежно від їхньої історичної значущості, застигнуть на мить у повітрі, а потім приземляться з такою граціозністю, що навіть ворог оплакуватиме цю благородну жертву. Я мріяла померти такою смертю — цей феєрверк убезсмертнив би легенду про мене.
Завданням розвідника є висвітлювати, у багатьох значеннях цього слова. А висвітлювати — це саме для мене. Я буду світочем людства!
Але, на кшталт Протея[5], розвідник здатний до швидких і несподіваних змін, він міг стати непомітним і нечутним. Таємна постать ковзала між ворожими лавами, і ніхто її не помічав. Шпигун-шахрай перевдягається. Розвідник не опускається до таких збочень. Причаївшись у тіні, він з гордістю ризикує своїм життям.
І коли розвідник повертається до свого табору після небезпечної розвідки, зворушена від почуття екзальтованої вдячності армія сприймає його безцінну інформацію як манну небесну. Тільки-но розвідник відкриває рота і збирається заговорити, генерали ловлять кожне його слово. Ніхто його не вітає, але кожен дарує щирий і осяйний погляд, який промовляє гучніше за слова.
Жодне призначення за все життя не сповнювало мене таким щастям, як це. Ніколи, здавалося, титул не розкривав з такою глибиною того значення, що я сама собі його надавала.
Можливо пізніше, коли задовольнюся званням лауреата Нобелівської премії у галузі медицини або статусом великомучениці, я, найвірогідніше, прийму без особливої гіркоти ці тривіальні планиди, але згадаю те, що найдостойніша частина мого життя лишилась позаду і що вона залишиться зі мною навічно. До самої смерті я зможу затьмарювати людей простою фразою: «У Пекіні, під час війни, я була розвідницею».
Марно читала я Хо Ші Міна в оригіналі, марно перекладала класичною хеттською мовою Маркса, безрезультатно віддавалася стилістичному аналізу епанодиплозисів «Маленької Червоної книжечки» Мао[6], марно транскрибувала ідеї Леніна за системою Уліпо[7], марно рясно поливала свій мозок комуністичними доктринами, або навпаки — я так і не змогла перевершити висновки, яких дійшла у п'ятирічному віці.
Ледь ступила я на Червону землю, ще навіть не вийшла з аеропорту, як все зрозуміла.
Я знайшла єдиний вектор, що дозволив описати всю ситуацію однією фразою.
Це твердження — як і всі великі істини — було водночас гарне, просте, поетичне і таке, що не зовсім виправдовувало сподівань.
«Вода кипить при ста градусах». Просто красива фраза, від якої не лишається нічого, крім розчарування.
Але ж істинна краса має приносити насолоду, має віддати душі частку її мрії.
З огляду на сказане вище, моя фраза була прекрасна.
Ось вона: «Комуністична країна — це країна, де є вентилятори».
Ця фраза має таку осяйну структуру, що могла б слугувати за взірець у віденських трактатах з логіки. Але окрім цього, окрім своєї стилістичної витонченості, це твердження вражає ще й тим, що воно — істина.
У Пекінському аеропорту, коли я впритул зіткнулася з букетом вентиляторів, ця істина кинулась у очі як незаперечне важко пояснюване одкровення.
Ці дивні квіти зі схожим на решітку вінчиком, що обертається, могли бути ознакою лише незвичайного середовища.
У Японії були кондиціонери. Не пригадую, щоб бачила там такі пластмасові рослини.
У комуністичних країнах теж могли траплятися кондиціонери, але вони не працювали. Тому й потрібні були вентилятори.
Пізніше я жила в інших комуністичних країнах — Бірмі, Лаосі. Вони тільки підтвердили мої погляди 1972 року.
Не скажу, що у некомуністичних країнах не буває вентиляторів, але це трапляється значно рідше, і — ще один витончений нюанс — їм не надають великого значення.
Вентилятор для комунізму — це те саме, що епітет для Гомера. Гомер не єдиний письменник у світі, хто застосовував епітети. Але тільки під його пером епітети набувають повноти свого сенсу.
1985 року у фільмі «Тато у відрядженні» Кустуріца зняв сцену допиту, учасниками якої були три персонажі — слідчий, допитуваний і вентилятор. Під час нескінченного сеансу запитань-відповідей вертлява голівка вентилятора з безжальним ритмом зупиняється то на слідчому, то на допитуваному: вона завмирає на кожному з персонажів до того, як обстріляти своїм променем іншого. Це абсурдне кружляння, від якого волосся стає дибки, доводить неприродність сцени до апогею.
