(Тривалий час дорослі або інші спостерігачі запитували себе, чому це їхні діти так часто щодуху мчать до запасних сходів?)
До цієї сечі, переважно несвіжої, домішувалася чимала доза туші — двічі китайського чорнила[9].
Загалом досить проста хімічна формула для позначення зеленуватого еліксиру з пахощами аміаку.
Німця хапали за руки-ноги і занурювали до самісінького дна баку.
Після чого ми виливали цю таємну зброю, вважаючи, що жертва сплюндрувала її недоторкану чистоту. Потім починали збирати нову партію нашої сечі для наступного в'язня.
Якби тоді мені довелося почитати Віттгенштейна, я зрозуміла б, що він блукає зовсім близько від мого запитання.
Сім нечітких викладок про те, як облаштовано всесвіт, і лише одна — така проста — могла б вичерпно пояснити всю систему!
Щоб знайти відповідь, мені й мізкувати не довелося б. Мені й формулювати її не довелося б, щоб прожити життя. Це був підтверджений життєвим досвідом безперечний факт. Щоранку ця впевненість народжувалася зі мною:
«Всесвіт існує, щоб жила я».
Батьки, комунізм, ситцеві сукні, казки «Тисячі і однієї ночі», натуральні йогурти, дипломатичний корпус, вороги, запах свіжовипаленої цегли, прямий кут, ковзани, Чжоу Еньлай, орфографія і бульвар Хутун — жодна складова з цього переліку не була зайвою, бо ці речі існували для того, щоб жила я.
На мені сходився світ.
Китай грішив надмірною скромністю. Серединна імперія[10]. Досить було почути це найменування, щоб осягти усю його обмеженість. Китай був би серединою світу за умови, якби він слухняно лишався на своєму місці.
Я могла йти, куди заманеться — гравітаційний центр світу йшов по моїх слідах.
Благородство — це також уміння визнати те, що є природним. Не варто було приховувати від себе, що світ мільярди років готувався до мого вступу в нього.
Питанням, що буде після мене, я не переймалася. Ну, безперечно, знадобиться ще кілька мільярдів років, поки останні тлумачі закінчать судити-гудити мій випадок. Але, з огляду на запаморочливу невідкладність моїх буднів, цей аспект проблеми важив так мало. Теоретичні викладки я лишила моїм екзегетам та екзегетам моїх екзегетів.
Отож, Віттгенштейн був не в темі.
Він припустився серйозної помилки: він довірився паперу. Отак одразу всього зректися!
Поки китайська імперія не писала, Китай був у апогеї своєї слави. Занепад почався з появою першого написаного імперського твору.
Я не писала. Коли ти мусиш справляти враження на гігантські вентилятори, коли мусиш п'янити галопом коня, коли мусиш освітлювати армію, коли мусиш підтримувати свій імідж і принижувати ворога — ти високо здіймаєш голову і — не пишеш.
А, втім, саме там, у центрі Міста Вентиляторів, починався мій занепад.
Він почався тієї миті, коли я усвідомила, що центр всесвіту — це не я.
Він почався тієї миті, коли я у захваті відкрила для себе, хто був тим центром всесвіту.
Влітку я завжди ходила босоніж. Сумлінні розвідники ніколи не взуваються.
Отож, мої кроки у гетто створювали так само мало шуму, як тай цзи цюань- заборонена на той час медитативна техніка, яку крадькома практикували у мертвій тиші кілька її завзятих прибічників.
Потайки і з великим піднесенням я полювала на ворога.
Сань Лі Тхунь було настільки бридким місцем, що потрібен був справжній героїзм, справжня епопея, щоб зуміти там вижити.
Я там виживала пречудово. Епопея — це була я.
Біля сусіднього будинку зупинилась невідома мені машина.
Нові мешканці — у гетто пригнали нових іноземців, щоб ті бува не заразили китайців.
У автомобілі лежали величезні валізи і сиділо четверо осіб, серед яких і центр всесвіту.
Центр всесвіту мешкав у сорока метрах від мого будинку.
Центр всесвіту був італійкою за національністю і звався Еленою.
Елена стала центром всесвіту одразу, як тільки її ніжки ступили на вкриту бетоном землю Сань Лі Тхунь.
Її батьком був невисокий жвавий італієць. Мати ж, навпаки, була дебела індуска з республіки Сурінам і мала загрозливий погляд, як у бійців Sendero Luminoso[11].
Елені було шість років. Вона була чарівна, як янголятко з художньої листівки.
Вона мала величезні і нерухливі чорні очі, шкіру пісочного кольору.
Її чорне, як смола, волосся блищало так, неначе кожну волосину натирали окремо смолою і було таке довжелезне, що спадало по спині аж по самі крижі.
Від її чарівного носика запаморочився б сам Паскаль.
Її щічки мали такий овал! Але варто було лише глянути на її неперевершений ротик, щоб усвідомити якою вона була злюкою.
Її тіло було вінцем гармонії у всесвіті, пружне й водночас ніжне, гладеньке, як у немовляти, з неприродно чіткими контурами, так, неначе вона прагнула вирізнятися краще за інших на екрані всесвіту.
Описати Елену означало те саме, що перевести Псалтир до розряду інвентарної книги м'ясної крамниці.
Одного погляду було досить, щоб помітити, що кохати Елену — це таке ж нещастя, як Гревіс[12] для французької граматики. Освистана, але необхідна класика.
Того дня на ній була сукня з білою англійською вишивкою. Як у кіно. Я померла б від сорому, якби мені довелося одягти подібні лахи. Але Елена належала до іншої системи цінностей, і ця сукня перетворювала її на янгола у квітучому саду.
Вона вийшла з автомобіля, не помітивши мене.
Приблизно такої політики вона дотримувалась і протягом усього року, який ми мали провести разом.
На зразок тих містифікацій, які керують Китаєм, у цій країні діють і свої закони жанру.
Невеличкий урок граматики.
Правильно буде сказати: «Я навчилася читати в Болгарії», або «Ми зустрілися з Елалі у Бразилії». Проте помилковими будуть висловлювання: «У Китаї я навчилась читати», або «У Китаї я зустрілася з Елалі». Слід казати: «Читати я навчилася у Китаї», або «3 Елалі я зустрілась у Пекіні».
Не існує невиннішої речі, ніж синтаксис.
Цілком природно, що у даному разі цей галліцизм привносить щось дуже істотне.
Отже, не говорять: «Я висякалась у 1974 році» чи «Я зашнурувала черевики у Пекіні». Або ж, принаймні, слід додати слово «вперше». У іншому разі щось шкутильгає у цих висловлюваннях.
Отож і зовсім несподіваний висновок — якщо китайські оповідання справляють якийсь винятковий вплив, то це, насамперед, завдяки граматиці.
А коли синтаксис хоч трошки дотикається міфології, стиліст лишається вкрай задоволеним.
А коли ви задовольнили забаганки стиліста, то можна зважитися написати й таке: «Дух свободи я пізнала у Китаї».
Інтерпретувати цю скандальну фразу можна так: «Дух свободи я пізнала саме у жахливому Китаї за часів правління Банди Чотирьох».
Значенням такої абсурдної фрази буде: «Дух свободи я відкрила для себе саме у тюремному гетто Сань Лі Тхунь».
Єдиним вибаченням такого неприпустимого твердження є те, що воно справедливе.
У цьому Китаї кошмарів дорослі іноземного походження почувались очманілими. Те, що вони бачили, обурювало їх; те, чого вони не бачили, дратувало їх ще більше.
А для їхніх дітей — це було справжнє свято.
Вони не переймалися стражданнями китайського народу.
І те, що їх загнали у бетонне гетто разом з сотнями інших дітей, видавалося їм справжньою ідилією.
Для мене ж ще більше, ніж для інших, це було одкровенням свободи. Я щойно з Японії, де провела кілька довгих років. Дитячий садок пройшов у японській системі освіти, тобто в армійській муштрі. Гувернантки надто опікувалися мною вдома.
У Сань Лі Тхунь ніхто не стежив за дітьми. Нас було так багато, а простору так мало, що це здавалося зайвим. І на кшталт такого собі неписаного закону, не встигали батьки перебратися до Пекіна, як давали повну свободу дій своїм нащадкам. Щовечора, щоб не впасти у депресію, вони обоє кудись ішли, лишаючи нас напризволяще. З притаманною людям їхнього віку наївністю, гадали, що ми стомилися, що лягаємо о дев'ятій спати.
Щовечора ми посилали спостерігача, який слідкував за дорослими і попереджав про їхнє повернення. Тоді всі кидалися навтіки. Діти добігали кожен до свого острогу, стрибали одягнені в ліжка і вдавали, що сплять.
Адже для війни найкраща пора доби — ніч. У темряві крики переляканого ворога лунали гучніше, засідки вигравали у таємничості, а моя роль розвідниці набувала особливого сенсу світоча — на своєму коні, який йшов інохіддю, я відчувала себе живим смолоскипом. Я була не Прометеєм, я була вогнем, сама я маскувалась, але — о блаженство! — помічала, як скрадлива хода мого світила лишає на китайських стінах слід у безмежній пітьмі ночі.
Війна була найблагороднішою з ігор. Саме слово бриніло як скринька: щоб її відкрити, треба зламати замок, і тоді блиск коштовностей заграє на вашому обличчі — дублони, перли і коштовне каміння, але, насамперед, навіжене шаленство, розкіш ризику, мародерство, безконечний жах і, нарешті, діамант діамантів! — воля, свобода, яка свище у вухах і перетворює нас на титанів.
