Під час цього допиту все перебуває у статиці, не рухається жоден з чоловіків, заціпеніла камера: гойдається лише вентилятор. Без нього ця сцена нізащо не призвела б до такого ступеню оціпеніння. Вентилятор відіграє роль античного хору, багато у чому нестерпнішого, оскільки не виносить жодного судження, він ні про що не думає, він задовольняється тим, що просто перебуває там для того, щоб заговорили на повну потужність оточуючі предмети, для того, щоб з належною пунктуальністю виконувати свою роботу вентилятора. Корисний і мовчазний хор, про який мріє будь-який тоталітарний режим.
Сумніваюся, що, навіть спираючись на авторитет такого відомого югославського кінематографіста, я зможу повною мірою обгрунтувати небезпідставність моїх роздумів про вентилятори. Але це не має жодного значення. Хіба що є ще настільки наївні голови, які вважають, ніби теорії призначаються для того, щоб їх шліфували далі? Ні, теорії існують для того, щоб дратувати філістерів, для того, щоб подобатися естетам, і для того, щоб з них глузувала решта людей.
Уникнути аналізу — ось у чому полягає суть плутаних істин. Олександр Віалат написав цю чудову фразу: «Липень — це справжній місяць». Чи кому коли вдалося висловитись правдивіше і плутаніше про місяць липень?
Сьогодні я вже не живу в Пекіні і в мене немає коня. Пекін я поміняла на білий папір, коня — на чорнило. Мій героїзм став невидимим.
Я завжди знала, що дорослість нічого не важить — починаючи з віку статевої зрілості, життя перетворюється на епілог.
У Пекіні моє життя мало вирішальне значення. Я була потрібна людству.
До того ж, я була розвідницею, і це були воєнні часи.
Наша армія знайшла нову форму агресії проти ворога.
Щоранку китайські функціонери доставляли мешканцям гетто натуральні йогурти. Вони залишали перед дверима кожної квартири ящичок з персональними йогуртами у скляних горщиках, прикритих клаптиком паперу. Білий молочний продукт знаходився під товстим шаром жовтуватої сичужної закваски.
На світанку десантно-диверсійна група у складі вояків чоловічої статі з'являлася перед дверима квартир, де мешкали східні німці, злегка підіймала кришечки, висьорбувала закваску, а натомість виливала зі свого організму еквівалентну дозу рідини ідентичного кольору. Потім клали кришечки на місце: не пійманий — не злодій, — і прожогом звідти хто куди.
Ми ніколи так і не довідались, чи їли наші жертви свої йогурти. Схильні думати, що їли, адже про жодну скаргу чуток не було. Ці китайські молочні продукти були такими кислючими, що якісь дивні присмаки могли пройти й непоміченими.
Огидність цієї операції викликала у нас нестримну блювоту. Ми вважали себе мерзотниками. То було грандіозно!
Дітлахи Східної Німеччини були міцні, хоробрі та дужі. Вони задовольнялись тим, що засипали нас стусанами. Такі вияви ворожості видавалась нам дурницею порівняно з нашими злочинами.
Ми були негідниками крутої вдачі. Сума м'язів нашої армії була сміхотворно малою порівняно з силами ворожої армії. Але, хоч нас було й менше, злості у нас було значно більше.
Коли один із наших потрапляв до рук східних німців, за годину в гулях і синцях він уже виходив від них.
Коли відбувалось навпаки, ворог у накладі не лишався.
По-перше, наш садизм займав значно більше часу. Німченя мало право порозважатись принаймні до вечора. Часом і значно довше.
Починали ми з того, що в присутності нашої жертви влаштовували інтелектуальну оргію стосовно її подальшої долі. Ми розмовляли французькою, і німець ані біса не кумекав: так на нього навіювало більше страху. Тим паче, що наші навіювання промовлялись із неперевер-шеною зловтіхою й екзальтованою жорстокістю, а наші обличчя і голоси були чудовими субтитрами до них. Літота[8] була вище нашої гідності:
— Відріжемо йому оцей… і оті…, - класичний вступ до нашого словесного пресингу.
(Серед східних німців не було жодної дівчинки. Це загадка, ключа до якої я так і не знайшла. Можливо, батьки лишали їх у рідній країні на якого-небудь тренера з плавання або штовхання ядра.)
— Кухонним ножем Чена.
— Ні, бритвою Циглера.
- І змусимо його їх зжерти, — відрізав один з прагматиків, який вважав ці подробиці зайвими.
-І приправимо їх… і…
- І д-ду-у-же поволі, - додав охочий до прислівників.
— Так, і хай добре пережує, - промовив знавець лінгвістичних тонкощів.
— А потім змусимо його виблювати, — віщував богохульник.
— Оце вже ні! Це вже зі сфери задоволення. Нехай лишиться це у шлунку, — скрикнув той, у якого збереглося почуття святого.
— Давайте заткнемо йому ще й…, та так, щоб це вже назавжди лишилося в ньому, — додав далекоглядніший компаньйон.
— Давайте, — згодився учень святого Матвія.
— Нічого не вийде, — прокоментував філістер, якого ніхто не слухав.
— Вийде, якщо у робітників взяти цементу. Заткнемо йому й ротяку теж, щоб не покликав на допомогу.
— Все йому позатикаємо! — зайшовся від радості містик.
— Китайський цемент — лайно, — застеріг експерт.
— Тим краще. Тоді позатикаємо лайном, — вставив у трансі свого п'ятака містик.
— Так він же помре, — пробелькотіла мишача душа, яка перейнялася Женевською угодою.
— Ні, - заперечив поборник святого Матвія.
— Такого задоволення ми йому не дамо. Це, мабуть, надто просто.
— Нехай мучиться до кінця!
— До якого кінця? — занепокоїлась Женевська угода.
— До кінця, та й годі. Поки не побіжить плакатися до матусі.
— Уявляю фізіономію матусі, коли вона побачить, як обробили її дитинчатко!
— Знатиме, як плодити німчат!
— Гарний німець-це німець, заліплений китайським цементом.
Від цього афоризму, саме настільки зашифрованого, щоб викликати захоплення, усі присутні зайшлися від реготу.
— Згода. Але до того йому слід повиривати волосся, вії та брови.
-І нігті.
-І змішаймо все це з цементом, перш ніж запхнути в нього, щоб було міцніше.
— Надо-о-овго запам'ятає.
Ці стилістичні екзерсиси несли в собі занадто патетики, бо незабаром ми починали відчувати брак слів. Тим більше, що жертву вдавалося виловити частенько. Отож, потрібні були справжні поклади уяви, щоб з належною брутальністю продовжувати свої пустопорожні обіцянки.
Оскільки тіла було менше, ніж слів у словнику, ми досліджували останній з наполегливістю, яка могла б служити за взірець лексикографам:
— М-м-м, а це називається також яєчками.
— Або гонадами.
— Гонади! Як гранати!
— Гонади йому повириваємо!
-І зробимо з них гонадин!
Я була серед тих, хто говорив найменше під час цих словесних турнірів, де фрази пурхали від одного до другого, аж пух і пір'я летіли. Слухала, підкорена такою красномовністю і таким зухвальством Зла.
У мене було враження, що оратори жонглюють усі водночас з такою віртуозністю, яка, вірогідно, триватиме доти, аж доки якийсь один незграба не дасть маху. Тому й воліла лишатися поза грою, спостерігаючи за словесною руханиною її багатьох партнерів. Мені вдавалося говорити лише тоді, коли лишалася наодинці, коли могла грати, як тюлень у цирку, з власною фразою і натягати її на кінчик носа як червону кульку.
Поки наша армія переходила, нарешті, від слів до діла, бідолашненьке німченя встигало намочити у штанці. Воно встигало вислухати усі залякуючі кепкування і словесні обстріли. Бувало, коли кати наближалися до нього, воно плакало від жаху, на найбільшу втіху нам:
— Сцикун!
— Розмазня! Гонада!
На жаль, трагічний жанр накладає свої зобов'язання, але вчинки виявляються мізернішими, ніж слова. І ми застосовували одноманітні тортури.
Загалом, все обмежувалося зануренням у таємну зброю.
Таємною зброєю, серед іншого, була вся сеча кожного з нас, за винятком тієї, що йшла у німецькі йогурти. Ми доводили зразкову старанність, щоб бува не випорожнити цю дорогоцінну рідину деінде, а зцідити у великий спільний чан, який стояв нагорі на запасних сходах найвищого у всьому гетто будинку і охоронявся найнесамовитішими з нас.
