Він тут панував. Майже щовечора протягом цілого року, крім суботи й неділі, коли він залишався працювати вдома, професор Грімо в супроводі Стюарта Мілза вирушав до таверни «Уорвік». Там він сідав у своє улюблене плетене крісло перед палаючим каміном і, тримаючи в руках склянку гарячого рому з подою, залюбки повчав присутніх. Дискусії, за слонами Мілза, точилися жваві, хоча ніхто, крім Петтіса та Бернабі, серйозно професорові Грімо по суперечив. Професор був люб'язний, але мав запальну вдачу. Присутні охоче слухали його міркування про справжнє чаклунство та чаклунство фальшиве, коли шахрайство насміхається над довірливістю. Він по-дитячому захоплювався містикою, а розповідаючи про середньовічне чаклунство, під кінець міг, мов у детективному романі, несподівано пояснити таємницю чаклунства. Ці вечори мали якийсь аромат посиденьок у сільському заїзді, хоча й відбувалися серед газових ліхтарів Блумсбері[2]. Так тривало до шостого лютого, поки у відчинені двері раптом увірвалося, мов подув вітру, відчуття лиха.
Мілз запевняє, що того вечора шалений вітер здійняв снігову завірюху. Біля каміна, крім професора Грімо, сиділи Петтіс, Менген та Бернабі. Професор, жестикулюючи сигарою, розповідав легенду про вампірів.
— Правду кажучи, мене дивує ваше ставлення до всього цього, — зауважив Петтіс. — Я, наприклад, вивчаю лише дивовижні пригоди, які насправді ніколи не траплялись. І водночас я до певної міри вірю в привиди. Ви ж — авторитетний фахівець з випадків, у які ми змушені вірити, якщо не можемо їх спростувати. І заразом ви не вірите й слову з того, що зробили найважливішим у своєму житті. Це однаково, якби в залізничному довіднику написали, що паровозами як засобами пересування користуватися недоцільно, або якби видавець «Британської енциклопедії» у передмові попередив, що жодна стаття в ній не заслуговує на довіру.
— А чом би й ні? — різко запитав Грімо хрипким голосом, ледь розтуляючи рота. — Мораль же вам зрозуміла?
— Мабуть, він перевчився і трохи зсунувся із глузду, — висловив свою думку Бернабі.
Грімо не відводив погляду від вогню і смоктав, мов дитина м'ятну цукерку, свою сигару, тримаючи її посеред рота; він здавався розгніваним більше, ніж це буває після невдалого жарту.
— Я знаю дуже багато, — заговорив він по паузі, — і запевняю: ніде не сказано, що кожний священик обов'язково віруючий. Але мова про інше. Мене цікавлять випадки, пов'язані із забобонами. Звідки пішли забобони? Чому люди почали в них вірити? Ось вам приклад. Ми згадували легенди про вампірів. У наші дні віра в них збереглася переважно на слов'янських землях. Згодні? Вона поширилась у Європі з Угорщини між тисяча сімсот тридцятим і тисяча сімсот тридцять п'ятим роками. Ну, а як в Угорщині дістали докази, що мерці можуть залишати свої могили й літати в повітрі у вигляді солом'яного капелюха чи пуху, поки приберуть людської подоби для нападу?
— І є докази? — запитав Бернабі.
— Іноді під час ексгумації на церковних кладовищах знаходили трупи — скоцюрблені, з кров'ю на обличчі та руках. Ось вам і докази. А чом би й ні? — стенув плечима Грімо. — В ті роки лютувала чума. Уявіть собі бідолах, яких люди поховали живих, гадаючи, що вони мертві. Уявіть, як вони намагалися вибратись із трупи, аж поки справді вмирали. Тепер ви розумієте, джентльмени, що я маю на увазі, коли кажу про справжні випадки, а не про забобони. Саме вони мене й цікавлять.
— Мене вони теж цікавлять, — пролунав незнайомий голос.
Мілз запевняє, що не помітив, чи хтось заходив до кімнати, хоч нібито й відчув протяг із відчинених дверей. Можливо, присутніх здивувала раптова поява незнайомця в кімнаті, куди сторонні рідко заходили, а тим більше там говорили; можливо, вони були вражені неприємним хрипким голосом, в якому чулись іронічно-врочисті нотки, але всі відразу подивилися в той бік. Мілз каже, що нічого особливого у тому незнайомці не було. Високий, худий, якийсь недоглянутий, у темному потертому пальті з відгорнутим коміром і м'якому ношеному капелюсі з обвислими крисами, він стояв, відвернувшись від полум'я в каміні, і погладжував підборіддя рукою в рукавичці, майже цілком затуляючи собі обличчя. Але в його голосі чи, може, в манері триматися, в жестах було щось невловно знайоме і водночас чуже.
Коли незнайомець озвався знову, всім здалося, ніби він пародіює професора Грімо.
— Ви вже даруйте мені, джентльмени, за те, що я втручаюсь у вашу розмову, — урочисто звернувся він до присутніх, — але я хотів би поставити видатному професорові Грімо одне запитання.
Мілз запевняє, що нікому й на думку не спало зупинити незнайомця. Якась холодна сила йшла від нього і сповнювала неспокоєм затишну, освітлену полум'ям каміна кімнату. Навіть Грімо — він сидів похмуро й урочисто, мов Епстайн[3], тримаючи сигару на півдорозі до рота і поблискуючи очима за скельцями окулярів, — весь напружився.
— Ну? — буркнув він.
— Отже, ви не вірите, що мертва людина може вибратись із труни, проникнути куди завгодно, залишаючись невидимкою, що чотири стіни для неї — не перешкода і що вона страшенно небезпечна? — запитав незнайомець, трохи відхиливши руку в рукавичці.
— Я не вірю, — відрубав Грімо. — А ви?
— Я зробив це. Навіть більше, я маю брата, який може зробити ще й не таке, і для вас він небезпечний. Мені ваше життя не потрібне, а йому потрібне. Але якщо він з'явиться до вас…
Нервове напруження від цієї химерної розмови досягло кульмінації. Молодий Менген, у минулому футболіст, підхопився з місця. Нервово роззирався довкола низенький Петтіс.
— Послухайте, Грімо! — вигукнув він. — Цей чоловік божевільний! Може, я…
Петтіс нерішуче потягся рукою до дзвінка, але незнайомець заговорив знову.
— Спершу погляньте на професора, — сказав він.
Дивлячись похмурим, зневажливим поглядом на незнайомця, професор Грімо промовив до Петтіса:
— Ні, ні! Чуєш?! Облиш його! Хай побалакає про свого брата та його труну…
— Три труни, — докинув незнайомець.
— Три труни, — з колючою іронією в голосі погодився Грімо. — Бога ради, скільки вам завгодно! А тепер, може, скажете нам, хто ви?
Лівою рукою чоловік дістав з кишені брудну візитну картку. Вигляд звичайної візитної картки, здавалося, якимсь чином повернув усе на свої місця, видув через камін, мов жарт, усю оману й перетворив брутального незнайомця з грубим голосом на вдягненого, мов опудало, актора з хворою головою під капелюхом.
На візитній картці Мілз прочитав: «П'єр Флей, ілюзіоніст».
В одному куточку було надруковано: «Західно-центральний поштовий округ, 1, Каліостро-стріт, 2б». А вгорі від руки дописано: «Або Академічний театр».
Грімо засміявся. Петтіс вилаявсь і натис кнопку дзвінка.
— А знаєте, — порушив мовчанку Грімо, постукуючи по картці великим пальцем, — я чогось такого й чекав. Отже, ви фокусник?
— Хіба так сказано в картці?
— Ну-ну, якщо я назвав нижчий професійний щабель, то перепрошую, — поблажливо промовив Грімо, астматично пирхнувши. — Гадаю, нам не доведеться побачити ваші фокуси?
— А чого ж, — відказав Флей. Його несподіваний жест був схожий на напад. Він швидко перехилився через стіл до Грімо, а рукою в рукавичці опустив і тут-таки знову відгорнув комір свого пальта. Ніхто нічого не встиг помітити, але у Мілза склалося враження, ніби Флей при цьому посміхався. Грімо залишився сидіти нерухомо, машинально постукуючи по візитній картці великим пальцем. Тільки його губи над підстриженою бородою начебто зневажливо скривились і трохи потемнішало обличчя.
