***
друзьям-регионалам
Никогда не выполняйте
Данных вами обещаний!
Избирателя не нужно
К выполненью приучать.
Стоит выполнить одно лишь —
Спросят, где, мол, остальные,
И помчитесь как лошарик
Остальные выполнять.
Так случайно, незаметно
Станешь честным человеком,
И профессию «политик»
Потеряешь навсегда.
***
Если нужно вам поехать
В Баден-Баден подлечиться,
Позовите прокурора
И Киреева-судью.
Пусть дадут вам семь лет срока,
И в Качановку на зону
Отправляйтесь поскорей.
Там традиция такая:
Только зэк подхватит насморк —
Посылают в Баден-Баден.
***
Если Ющенко с супругой
К вам зашли случайно в гости
Развлекайте их приятным
Разговором о Больнице.
Как Больница? Где Больница?
Сколько стоила Больница?
И при этом не пугайтесь,
Если гости станут в лицах
Почему-то вдруг меняться.
Многоцветием любуйтесь!
Вот зелёный, жёлтый, синий…
Только красного не будет —
Им не стыдно никогда.
Депутатський син прийшов
І пита малеча:
— Тату, звідки в нас «Пежо»,
Вілла, інші речі?
Гладить таткова рука
Сонечко біляве:
— Є професія така —
Розкрадать державу.
Одного вихідного дня
Маленьке кошеня
Зазнало мук,
Бо впало в люк.
І там, в глибинах сантехнічних,
Тваринці було так незвично,
Так гидко! Аж задихалося воно,
Бо навкруги саме ж багно.
І тут багно, і там багно,
А поруч пропливає, вибачте, лайно,
І все, що тхне, кінчаючись на «о».
Коротше, ситуація жахлива —
Не бачить кошеня лайну альтернативи…
Згадав я у неділю муки тої киці,
Як бігав з бюлетенем по виборчій дільниці.
Щороку 9-го та 10-го березня, в дні народження та смерті Тараса Шевченка, керівники України, зарубіжні гості, творча інтелігенція приходять до пам’ятника поета, аби вшанувати великого Кобзаря.
У кожного своє горе
І свій гріх, мов камінь.
Той керує, той грабує,
А тому, як у храмі
Вклоняються, мов святому,
І слава до неба.
А може те покійному гидко,
І не слави йому треба,
А молитви…
Отак думав я, бульваром ідучи,
Поруч тополі, Києва окраса,
Та й не помітив, як вийшов
До Кобзаря кам’яного,
До нашого Тараса.
Бачу, букет на постаменті,
І трохи народу.
Так це ж день народження,
Та день його уходу.
І зітхнув я, незграбний, і раптом…
Що це?! Диво якесь чи година лихая?
Поет глянув на мене і теж зітхає
Грудьми кам’яними.
А далі, чи то примара,
Чи насправді було,
Не знаю, тільки з бульвару
Поверта колона пишна.
Ідуть в «Армані» убрані,
У вінках живі квіти,
Охоронці злі бігають.
Ну, значить, влада іде,
А з нею еліта.
І знову чую, зітхнув Поет,
Та іще так сумно!
І я, нахабний, кажу йому:
Чом зітхаєш, не впізнав?
То діти твої великорозумні,
Що уклоняються тобі,
Та інших нахиляють перед тобою,
Та перед собою…
Оно, дивись, твій нащадок,
Той, що всіх умовля
Думать по-українськи.
А в самого, гада,
Маєток англійський,
Рахунок американський,
А в кишеню кладе, стерво,
Мов митник бусурманський.
А поруч, дивись, не зітхай,
Письменнички та нацбезпека,
Та УПА ветерани.
Та на всіх крові крапельки,
Що колись із рани
Закатованих діточок витікала.
А це хто? Білі кали
Тримає, невже правнук отого з СС?
Ні, чую, каже: Yes! Yes!
І всміхається весь час, дурепа,
Це, мабуть, хтось із Госдепу,
Теж твій прихильник, Тарасе.
Та всі вони з одної каси
Годуються: і поети, і олігархи,
І той, що вбрався
В «київського патріарха»,
А сам, як нехристь поганий,
На погибель, нещасний,
Із церкви вигнаний…
Всі вони твої учні,
Ти їм вказав дорогу.
Навчив жаги ворожої крові,
Навчив не боятися Бога.
Так, так! Це ти написав:
Немає, немає Господа на небі.
Ну, от вони Його і забули,
І приходять до тебе,
Поклоняючись тобі, мов ідолу.
Тільки, знаєш, брате,
Господь сказав:
Спокуси у світ прийти мусять,
Та страшна розплата
Чека на того, хто спокусить
Малі Його люде…
І тут зненацька, брехать не буду,
У тому дивному мареві
Побачив я сльози кобзареві.
Почув його тихе: «Горе, горе…»
І зникло все, і натовп, і охоронці,
І прославителів хори.
А я пішов до храму,
Не до Володимирського собору
(Хоч і поруч, а святиня в полоні)
Пішов далеко, на Печерськ,
Бо не мав недостачі у часі я
І там на пагорбі,
Де на Божій долоні
Стоїть наша Лавра,
Молебен замовив на спомин душі
Раба Божія Тарасія…
Количество безобразного — величина не постоянная. Подозреваю, что в украинской державе она растёт с каждым годом. Кривляющиеся безумцы с перекошенными лицами и мозгами лезут из каждой телевизионной щели. После недавних выборов этот процесс ускорился и стал принимать клинический характер. Что делают в такой ситуации наши интеллектуалы? Часть из них анализирует, прогнозирует, роется в коричневой субстанции, которая мощно всплыла на волне «народного волеизъявления». Другая часть, более предприимчивая, зарабатывает на этой субстанции деньги. Объявляет её представителей «человеками года». Берёт у них подобострастные интервью с вопросами типа: «Кого будете пытать первыми?», «Каким способом и как долго?». Уроды отвечают, бойкие интеллектуалы записывают. А как вести себя художнику, сочинителю? Можно процедить поэтическое «фи» и продолжать писать о прекрасном — «ми зустрілись, полюбились, розлучились…». Или, как Домье, живописать законодателей, обнажая их дрянное нутро и так освобождаться от гнусных видений и врачевать усталую душу. Можно просто просить Бога очистить родную землю от эпидемии хуторского нацизма. Два последних пути мне понятнее и ближе. То, что мир ушедших связан с миром живущих, известно давно. Отголоски этой истины живут даже в нашем тёмном и духовно одеревеневшем обществе. «Чтоб тебе на том свете такую пенсию платили», — шепчет старушка, выходя из сберкассы и вспоминая чей-то светлый начальственный образ. «Братья Люмьеры в гробу переворачиваются!», — роняет отечественный интеллигент, созерцая продукт национального кино. Словом, для многих (в том числе и для меня) очевидно: перешедшие в иной мир видят нас и по-своему откликаются на наши деяния. Предлагаю читателю один из таких откликов. Он пришёл мне как ответ на удивительный выбор, сделанный значительной частью моего народа. Того народа, который по своему происхождению является наследником Святой Руси. Хотя сегодня в это всё сложнее верится.
ВІДКРИТИЙ ЛИСТ А.ГІТЛЕРА ДО УКРАЇНСЬКИХ ВИБОРЦІВ І
КЕРІВНИЦТВА ДЕРЖАВИ З ПРИВОДУ ВДАЛОГО ОБРАННЯ
ДЕПУТАТІВ ВЕРХОВНОЇ РАДИ СЬОМОГО СКЛИКАННЯ
Всім хайль! Живу тепер далеко,
Куди й не слав Печерський суд.
Немає в мене яйко, млєко,
Коротше, тут не зеер гут.
До того ж клімат нездоровий,
Сусіди — монстри, шеф — свиня,
Але вивчать державну мову
Можливість маю я щодня.
І от усіх вітаю радо:
Вкраїнці! Виборці! Брати!
Яких орлят обрали в Раду!
Якої нашої мети!
Від щастя забуваю, де я,
Думками лину в Київ, Стрий —
Живуть, живуть мої ідеї!
Як Ленін вічно я живий.
І нащо я тоді на танках?..
Тепер і сам, без теревень,
Капут до вас постука зранку,
І зброя ваша — бюлетень.
О! Демократия — то сила!
Я оцінив її давно.
Всім щиро данке з-під могили,
У вас не німці, а кіно.
Уклін окремий мудрій владі:
Ви наближали славну мить.
Але хоч ви і хитрі дяді,
Дивіться не перемудріть.
Народ завжди любив донецьких,
І зараз любить вас, проте,
Як стане зовсім йому кепсько,
Любов занадто вже зросте.
І тут, відкрию вам по-свійськи,
Як дізнаватись вийде строк,
Хто буде фюрер український,
Вас вправно кине мій синок.
Моє вітання вам, кияни!
З вас так і пре арійська суть.
Ну, що, елітні пані й пани,
Нацизму хочете нюхнуть?
Адреналіну закортіло?
Чому б тоді у добрий час
Вам не обрати Чикатіло?
Хоча, забув, той десь у нас.
Втім, знайте, мешканці столиці,
У мене таємниць нема:
Вам доведеться схуднуть в пиці,
Як стануть наші до керма.
Так-так, столичні мої зайки,
Нове піде у вас життя —
Почнуть зникати млєко, яйко,
Каштани підуть на сміття.
Бо ті орли панують в домі
Не щоб давати вам харчі,
А щоб ставали, блін, свідомі,
А ні, так, падло, до печі!
Про піч, даруйте, просто жарти,
Як, тіпа, ззаду «хенде хох».
Лякатись поки що не варто,
А хто злякався, то є лох.
Тепер вітаю переможців.
(Як в нас радіє «Нахтігаль»!)
Героям слава! Слава хлопцям!
Ваш дух міцний неначе сталь.
До речі, духів тут багато,
Що стережуть нас мов зека.
Так їм, потворам волохатим,
Вся ваша партія близька.
Програму поділяють, гади,
Бо з вами спільна в них мета.
Лише всього одну пораду
Звеліли вставити в листа.
Як опануєте трибуну,
Не починайте з «москаля».
Заграйте на шляхетних струнах:
«Ля-ля, Європа, тополя,
Культура гине, вмерла ненька…».
І тої пхаючи мури,
Міркуйте нишком, потихеньку,
Де вам поставить табори.
Я можу надіслати дані.
В Яру, наприклад, саме то.
Чи перший табір на Майдані —
Там влізти може тисяч сто.
Як позбираєте за дротом
Агентів клятої Москви,
І піде виховна робота,
Не переймайтесь тільки ви,
Якщо агентів буде море,
Чи навіть буде весь народ.
Не ваше то — народне горе,
Виводьте ворога «в расход».
Народить бидла ще природа…
А зараз прямо і в лице
Свідомим виборцям, свободним
Скажу іще одне слівце.
Моя найтитульніша з націй!
Скінчиться укрів славна путь,
Я перепрошую, у ср…ці,
Якщо синки мої ведуть.
Хоча для вас то санаторій,
Бо інше місце вас чека.
Там стогнуть ненавистю хворі,
Там заздрість чорна мов ріка,
Від злого жлобства тяжко дихать
І чути «швайн» і «рус капут».
Отут, рідненькі, як на лихо,
Вам бути, осьдечки, отут!
Де я пишу свої вітання,
Де вбивця брата, кат дітей…
Листа кінчаю, пани й пані,
Он кличе шеф, ауфвідерзеен.
Бо шеф у нас такий вже клятий,
Від люті аж не їсть, не п’є.
Він силу дав моїм солдатам
І вашим теж орлам дає.
Це він придумав незалежність,
Задля гризні, задля біди.
А сам сміється, стерво, й стежить,
Щоб ви потрапили сюди.
Якби ви знали тую муку,
Що він вчиняє кожен час!
А втім, дізнаєтесь, розлука,
Як пісня каже: нє для нас.
«А нам за що оті тортури?» —
Спитають титульні дядьки.
А за трипільськую культуру,
За те, що ладні залюбки
Хазяйський чобіт цілувати
Заради сала і ковбас,
За те, що холуї та кати
Замість ікон тепер у вас.
І за тупе голосування,
За радість, як сусід скона…
Ні! Ще скажу! Скажу останнє,
Хай буде мука ще одна!
Мені усю вашу країну,
Де знову заволають «хайль»,
Вишневу, тиху Україну,
Мені чомусь її так жаль!
Мені, собаці й кровожеру,
Шкода Дніпра, шкода Карпат,
Бо там гуляє, майне герн,
Вже не народ — електорат,
Що обираючи до Ради,
Обрав ганебнішу із доль.
Прощайте, ви, нащадки зради.
Вас знаважаючий Адольф.
P.S. Просити хочу всю жорстоку,
Лукаву, сатанинську рать,
Ваших вождів червонооких
Поблизу тут не поселять.
Бо в нас не цирк, тут запах крові
І сморід від бісових крил.
І бачить клоунів зі Львова —
Це кара буде вище сил.
Стрелы блещут за спиною,
Топчет конь степную ширь.
Это скачет Рабинович,
Славный русский богатырь.
Шапка золотом расшита,
Меч горит как бирюза.
Для отчизны он — защита,
Для обидчиков — гроза.
Выйдет в поле — жнет и пашет.
В город выйдет — там народ:
«Рабинович! Хлеба! Каши!»
Всех накормит, всем нальет.
А потом, присев в сторонке,
Для сирот и бедноты
Отливает он коронки,
Ставит зубы и мосты.
Но сограждане упорны,
Не смотря на славный труд,
Все равно «жидовской мордой»
Рабиновича зовут.
