Зустрілись якось
Фараон і Фаріон.
— Як звуть тебе, — питає Фаріон.
— Тутанхамон.
— Виходить, не тутешній…
— А хто ж тобі, сердешний,
Таке не українське дав ім’я?
Судила б я отих дуреп!
В дитинстві звався як?
— Аменхотеп.
Тут зовсім Фаріон скривило,
Неначе сир вона російський з’їла.
І каже: «Милий,
З таким ім’ям пливи до Нілу!
У справжніх фараонів, любий пан,
Імен є тільки два: Роман або Степан.
Закінчу байку без моралі —
Якби ту кралю
Занести до якоїсь піраміди,
Поставити почесну варту, гіда,
Нехай її вартують чи лікують,
Як скарб національний демонструють,
А потім хай гарненько замурують
Усі щилинки виходи та входи,
Щоб «львівська мумія»
Не вийшла на «Свободу».
Ох, тяжко бачить, як злодюги
Грабують Неньку дні і ночі!
Грошей та їдла в них досхочу,
Будують дачі — першу, другу,
Дівок гребуть мов супермени.
Нестерпно бачить,
Що творять з тобою, Нене,
А головне — без мене!
Мені приснився дивний сон,
Що їсть мацу УНА-УНСО…
Коли я мав чотири роки,
Я ще не бачив «тягнибоків».
І в шість, і в сім, і вісім років
Не бачив їх — червонооких,
Та інтелектом неглибоких.
Відкрилась істина стара:
Дитинство — найщасливіша пора!
Де хліба вродили рясно
Як ідеш к Дніпру,
Там жувала дівка красна
Орбіт без цукру.
Ой жувала гумового
Бо зубам він друг,
Свіжим подихом зимовом
Дихала навкруг.
І від подиху дівиці,
Вже й не знаю як,
Змерзло 100 гектар пшениці
І померз буряк.
Нанівець селянська праця,
Хоч вродило вщерть…
Що в Нью-Йорку гарна цяця —
Українцю — смерть!
Прилетіло на село
НЛО,
Лячно стало на селі
НЛІ.
Бо зібралися трудящі села,
Стали бити і плювать
В НЛА.
Розкололи як яйце
НЛЬЦЕ,
Гірко плачуть ті козли
З НЛИ.
А народна наша мудрість проста:
Не літайте в наші села і міста.
Добрий день, Миколо, брате,
Або «Ніколай»!
Кажуть, хочеш завітати
У наш рідний край.
Пишеш, сон тебе замучив:
Сад і луг в траві…
Ностальгія неминуча,
Як живеш в Москві.
Та прошу тебе як Петрик,
Твій браток, рідня,
Все сприймай політкоректно,
А не як свиня.
Як побачиш дім наш гарний,
Не лякайся, Коль,
Поруч пам’ятник, це Карл,
Був такий король.
Друг великий України,
Майже як Батий.
Квіти, діти — наша зміна,
Тут спокійно стій.
Дивуватися не варто
І здіймати хай,
Як ота почесна варта
Закричить: «зіг хайль!»
Так, рідненький мій Миколо!
В нас нові діла,
Ширше друзів стало коло
В нашого села.
Був такий Степан Кидало,
Злодій, отаман.
Його іменем назвали
В Києві майдан.
І хоч був Степан маніяком,
В історичний час
Два вагони хліба з маком
Він украв у вас.
У Північного Сусіда.
А це не печаль.
В нас такі в тюрму не підуть,
Ще й дадуть медаль.
Так живемо, друг Миколко…
А природа — рай.
Місяць, зорі, і хоч голки
Уночі збирай.
Пам’ятаю йшли з тобою,
Я ще був дитя.
Ти читаєш: «Буря мглою…
Снежные крутя…»
Як забуть мені те небо,
Коні, поруч брат!
А забути, Коля, треба,
Бо я — демократ.
Бо свідомість в скроні стука.
Так що не кажи,
Ніби ти з Москви. Ні звуку!
Боже, бережи!
Знаєш сам, що в світі горе
Не гуля одне.
Тут на днях збирали збори,
Слухали мене.
Ні, спочатку щось про плани,
Як скінчився звіт,
Виступали ветерани
Конотопських битв.
Потім я. Стою мов голий,
І ні «ме», ні «бе».
Ну, коротше, брат Миколо,
Зрадив я тебе.
Добре, що не чула мати,
Господи, прости!
Я сказав, що ти не брат мій,
Що підкидьок ти.
Колю, милий, я — сволота!
Гадом є і був.
Та стрічатись неохота,
Що ти в нас забув?
Хай мине оця зараза,
В інші їдь міста.
Просто вишлеш трохи газу,
І чекай листа.
В спекотний день серед дороги
З інфарктом хтось упав, простягши ноги.
Ішов москаль, та відвернувсь погордо,
Єврей пройшов, і теж
Убік звернув свою товстеньку морду.
І тільки добрий галичанин,
Культурою просякнутий львів’янин
(У нас в П’ємонті всі мов самаряни)
Спинивсь, схиливсь і три години
Пояснював, хто ворог України.
А потім — біографію Петлюри та Бандери,
Що Путін знов до нас привіз холєру.
Нещасний хворий смикався,
Хотів повзти додому,
Не встиг…
Одне втішає — помер «свідомим»
Нет веры,
Кроме Бандеры,
И Тягныбок —
Его пророк.
Радість сповнює по вінця!
Ми із кумом — українці!
Нам зробили спецрентген:
Український кожен ген!
Кажуть, будуть нагороди —
Дві медалі «За породу»,
І годинник вручить мер
«За зразковий екстер'єр».
Часть 1
В Качановском замке стоит тишина.
Сидит неразумная Юля.
А рыцарь Витторио в свете окна
Шагает, её карауля.
В Италии каждый заснул регион,
Не спит лишь Витторио, мучится он.
То чудится будто бы крик или стук,
То воронов чёрная стая.
То Юлия рядом появится вдруг,
И смотрит, косу расплетая.
И петлю сплетает, и машет, маня,
И каждую ночь вот такая шизня.
Но, чу! И взаправду её голосок
Из башни высокой раздался.
И храбрый Витторио мигом промок,
Такому он страху поддался.
— Ну что, мой тюремщик, всё ходишь?
— Хожу.
А ты, значит, это… сидишь?
— Да, сижу.
— О, если б ты знал, — продолжает она, —
Как тяжко мне в эту минуту!
Меня забывают партнёры, страна,
Вассалы из «Ордена БЮТа».
И тучное стадо моих биомасс
Иные принцессы разводят сейчас.
— Сама виновата, и свой приговор
Ты сшила руками своими ж.
Зачем выставляла меня на позор?
Плевала в мой рыцарский имидж?
Дразнилась, и видишь, к чему привело.
Я — рыцарь конкретный, и мне западло.
— Ну что ж, погоди, отмотаю свой срок,
И выйду на белом коне я.
Тебя, мой мучитель, ждёт страшный итог,
От злости я даже немею.
В Качановском замке навек пропадёшь,
Лет сто по статье у меня отгребёшь!
— Ты выйди сначала!
— И выйду!
— Да-да…
— Прикажут Обама с Европой!
— Тебя выпускать, не такой я чудак.
Сиди тут и жди Пенелопой!
— Открой!
— Не открою!
— Получишь сполна!
И так до рассвета, потом тишина…
Часть 2
Тяжёлою думой своей угнетён,
Витторио, он же дон Витя,
Идёт поутру к мудрецу на поклон.
А тот был Большой Аналитик.
Такого гадателя свет не видал,
Он Ющенко рейтинг ещё отгадал.
— Скажи мне, технолог, политиков друг,
Что делать мне с Юлией этой.
Не выпущу — плохо, а выйдет — каюк.
Похоже, что выхода нету.
Советы твои не имеют цены,
Осыплю баблом из державной казны.
Вздыхает мудрец: — Понимаю, сынок,
Нет хуже разгневанной Юли,
Мочить конкурентов — у Юли конёк,
Язык пострашнее, чем пули.
С ней в битве не раз поменяешь бельё,
И примешь ты смерть от конька, от её.
Кудесник-технолог на время умолк,
А рыцарь стоит, холодея.
В Тамбове далёком завыл местный волк.
Мудрец вдруг воскликнул: — Идея!
Открылось! Я тайну спасенья узнал.
Вот счёт, реквизиты, возможен безнал.
Тебя не спасёт креативный подход
И с Ганной твоей совещанья.
Есть выход один: пожалей свой народ,
Исполни свои обещанья.
И твой избиратель, тебя возлюбя,
У власти навечно оставит тебя.
— Кудесник ты лживый, как я погляжу,
Дурилка, без струн мандолина!
А мовой Италии крепче скажу:
Бамбино, ты просто козлино!
Я думал, ты спец и мудрец, эх, отец,
При этом раскладе мне полный капец!
Пойми, твой совет, он не то, чтобы плох,
А в принципе он не приемлем.
Все доны решат, что Витторио — лох.
Так лучше уж прямо лечь в землю!
А впрочем, я молод, ещё о-го-го,
Прими же ты смерть от меча моего.
Поминки. Оркестр. Могильный гранит.
Поют, мудреца поминая.
За чашей Витторио-рыцарь сидит,
А с ним аналитиков стая.
Они предлагают, приняв по сто грамм,
Идеи всё новых и новых программ.
И живо рисуют грядущие дни,
Козлов и лохов, как разводят они…
