— Це все Настька підстроїла. Я не винен! — гаряче заперечив Антон.
— Ти скрізь без вини винний.
— В усякому разі, на історії. Я, може, взагалі істориком стану.
— А як же захоплення біологією? Чи це теж твої жартики? Для чого ми тобі купували дорогий мікроскоп? А де він, до речі? — поцікавився батько.
Його допитливість була невчасно. Мікроскоп лежав десь у надрах шафи, але його точне місцезнаходження відразу визначити було важко. А все через любов батьків до порядку. Вони обоє терпіти не могли, коли речі були розкидані по кімнаті. Щоб не дратувати охайних предків, Антон регулярно наводив лад. Прибирання полягало в тому, щоб позапихати усе в шафу, геть з-перед очей. Останнім часом робити це було все тяжче, адже шафа не гумова.
Кожного разу Антон давав собі слово неодмінно розібрати завали, тільки-но знайдеться вільний час. Але його ніколи не знаходилося. Точніше, коли випадала, вільна часинка, Антон геть-чисто забував про свої добрі наміри, а як згадував, то був чимось зайнятий. Антон підозрював, що при батькові шафу краще не відчиняти, тому якомога недбаліше відказав:
— У шафі, де ж іще!
Усе б обійшлося, якби не мама. Перед тим вона сиділа на канапі і з байдужим виглядом гортала глянсовий журнал, поклавши на Юрія Миколайовича неприємну місію розбиратися із сином. Але тут вона не витримала і докірливо кинула:
— Я ж казала, що йому не потрібний ніякий мікроскоп. А все твоя примха!
— Що значить — примха? — обурився Юрій Миколайович. — Я хочу, щоб він ріс освіченою людиною, чимось цікавився.
— Краще б ти приділяв йому більше часу. А твій мікроскоп зараз валяється невідомо де. Я взагалі не певна, що він удома, — заявила Людмила Сергіївна.
Юрій Миколайович пильно подивився на сина:
— Це правда?
— Ні, він у шафі. Слово честі! Просто… його треба шукати, — запевнив Антон.
— От за одним заходом і пошукаємо, — сказав Юрій Миколайович, прямуючи до синової кімнати.
Сперечатися далі було марно. Антон приречено поплівся слідом за батьком. Відчинивши дверцята шафи, Антон передбачливо відскочив убік, і правильно зробив, інакше його завалило б лавиною речей. Із шафи посипалися книжки, футбольний м'яч, зім'яті аркуші з малюнками, старі зошити, ракетка для бадмінтону, пожмакана футболка, ба навіть лопата!
Юрій Миколайович якусь мить сторопіло витріщався на купу барахла, а потім покликав дружину:
— Люба, а йди-но сюди, полюбуйся!
Людмила Сергіївна зазирнула до кімнати і, оцінивши ситуацію, похитала головою.
— Тепер ясно, чому у тебе завжди порядок.
— Як це розуміти? — суворо спитав батько.
— Я все приберу, — тихо пообіцяв Антон.
— Хотілося б.
Погляд Юрія Миколайовича упав на лопату, і його брови здивовано поповзли догори.
— А це, в біса, що таке?!
Він утупився очима в лопату, наче ніколи в житті не бачив подібного предмета. Питання було явно риторичне і відповіді не вимагало, тож Антон лише мовчки пересмикнув плечима.
— Що тут робить лопата? Я у тебе питаю, — повторив Юрій Миколайович.
— Лежить, — промимрив Антон.
— Ясна річ, що не реп витанцьовує. А навіщо вона тут лежить?
— Щоб викопати скарб.
— І де ж ти зібрався копати? На безлюдному острові?
— Чому на острові? На шкільному дворі.
— Гм… — гмукнув батько. — Ну звісно, де ж іще бути скарбові, як не на шкільному подвір'ї.
Антон і сам розумів, що його слова звучать неправдоподібно, але всіх, хто робив великі відкриття, спочатку брали на сміх. Він мріяв знайти скарб звідтоді, як прочитав «Острів скарбів» Стівенсона, але не знав, як до цього підступитися. Не будеш же перекопувати геть усю землю під ногами. Лише прочитавши про те, як підземну воду і скарби шукають за допомогою рамки, він зрозумів, що пошуки можна поставити на наукову основу.
— Хто ж його там зарив? Шкільний завгосп? — іронізував і далі Юрій Миколайович. — Знаєш, скільки шукачів скарбів там до тебе побувало?
— Це нічого не означає. Я все науково перевірив.
— Цікаво, як?
— Рамкою, — виклав свій козир Антон.
— Якою ще рамкою? — не второпав Юрій Миколайович.
— За допомогою якої шукають, де копати колодязь. Я читав, що вона може вказати, де лежить скарб. А ще кіно таке було про хлопчика, який шукав золото.
— У кіно ще й не таке побачиш. Там і великогабаритні мавпи по Нью-Йорку розгулюють, і люди-павуки світ рятують, — дотепно пожартував батько.
— Не все ж кіно — вигадка, — заперечив Антон. — І потім, про рамку я в журналі читав.
— Можна поцікавитися, у якому?
— «Оракул».
— Ага, надзвичайно наукове видання. І де ти знайшов цю лабуду?
— У Кирила. Його мама купує. І зовсім це не лабуда! Я рамку сто разів перевіряв, — запевнив Антон.
— А рамку де взяв? — спитав Юрій Миколайович.
— У спеціальній крамниці. «Білі хмарини».
— Що?! Відколи це ти ходиш по таких крамницях? — чогось розсердився батько й обернувся до дружини: — Бачиш, до чого призводить твоє захоплення езотерикою. Мало того, що сама читаєш усяку муру, ще й дитині голову задурюєш.
— Це не мура. І взагалі, не роби трагедії з дрібниці. Краще б приділяв йому більше часу, — не залишилася в боргу Людмила Сергіївна.
— Ти ж знаєш, я працюю як віл, — відрізав Юрій Миколайович і знову звернувся до Антона: — Значить, так. Про розкопки — забудь! Я в твої роки про навчання думав, а не байдики бив. Краще б над задачником посидів. Двійка з математики. Куди це годиться? — він пригадав ще один синів гріх.
— Я не народжений, щоб бути математиком, — понуро зауважив Антон.
— Ти мені ці балачки кинь! Запам'ятай, у житті найголовніше — навчитися рахувати. А щоб у тебе був час подумати, як жити далі, зараз ми з мамою підемо до «Шоколадниці», а ти розбиратимеш шафу.
— Татку, дитину не можна карати їжею, — заканючив Антон.
Проте батько був непохитний, як скеля.
— Без тістечок ще ніхто не вмирав. Люба, збирайся!
Бравурна музика перервала їхню розмову. Юрій Миколайович роздратовано схопив мобільний телефон.
— Так… Чому так терміново?.. Ти думаєш?.. Хвилин за сорок, не раніше… Гаразд. Буду.
З коротких батькових фраз Антон зрозумів, що похід у «Шоколадницю» під загрозою зриву.
— Знову тікаєш? — докірливо промовила Людмила Сергіївна.
— Буквально на годину-дві. Накльовується цікавий варіант з бельгійцями, — сказав Юрій Миколайович.
— А як же «Шоколадниця»?
— Сонечко, якщо ми підпишемо контракт, обіцяю, що ти питимеш шоколад на Сейшелах.
Юрій Миколайович цьомнув дружину в щічку, пригрозив Антонові перевірити шафу, щойно повернеться, і пішов.
Антон задоволено усміхнувся. Все-таки залишитися вдома з мамою було не так сумно, як прибирати в шафі, коли всі попивають гарячий шоколад з тістечками. Він ще не знав, що Його Величність Випадок уже приготував для нього цікавий поворот.
Поглядаючи на купу мотлоху під ногами, Антон дивувався, як усі ці речі поміщалися на полицях. Знаючи, що батько все одно забуде його перевірити, він уже прикидав, як би краще запхати все назад, але мама вгадала його тактичний хід. Вона примостилася з журналом у кріслі і сказала:
— Прибирай як слід. Я прослідкую.
— Мам, тут же за тиждень не впораєшся, — заскиглив Антон, але мама була невблаганна: — Ну що ж, прибиратимеш тиждень.
Антон сумно обвів очима безлад, що панував у кімнаті, і без особливого ентузіазму взявся до діла, але скоро помітив, що прибирання таїло в собі приємні сюрпризи. Він надибав багато цікавих дрібничок, про які вже забув: навушники, гру «Morrowind», пачку стікерсів з гоночними машинами, штук двадцять олов'яних лицарів. З нижньої полиці на світ божий показався злощасний мікроскоп. Там же лежали журнали, кілька улюблених книжок і дві чи три нових, ще не прочитаних. У глибині шафи Антон натрапив на старий фотоальбом.
У ньому були зібрані фотографії тих років, коли Антона ще й на світі не було. Всі вони були чорно-білі, яких тепер уже не роблять, а одна — взагалі на товстому картоні. На ній були зображені незнайомі люди, виряджені не по-сучасному. Жінка з немовлям на колінах сиділа на стільці, а поруч, поклавши руку їй на плече, стояв чоловік у сюртуку.
