— Мам, а це хто? — поцікавився Антон.
— Твоя прапрабабуся.
— А хто сидить у неї на колінах? Моя прабабуся? — спитав Антон.
— Ні. Це прапрабабуся на колінах у своїх батьків, — відповіла мама.
— Молода ще, — філософськи зауважив Антон, дивлячись на карапуза, якому доведеться стати його прапрабабусею.
Він перегорнув кілька сторінок, коли його зацікавило фото групи дітей його віку. Одягнені у шорти і футболки, вони старанно посміхалися в об'єктив. Попереду стояв чубатий хлопчисько з м'ячем у руках.
— А це що за діти? — поцікавився Антон.
— Наш клас у спортивному таборі. Мене знайдеш? — спитала мама.
Антон пильніше вивчив фото і тицьнув у дівчинку з хвостиками.
— Ось! У першому ряду. Правильно? А хлопчисько з м'ячем достоту наш історик. Така самісінька шевелюра.
— Це він і є,— кивнула мама.
— Він з вами в одному класі вчився? — здивувався Антон.
— А ти не знав?
— Ні.
— Але не сподівайся, тобі від нього ніякого попуску не світить, — відразу запевнила його мама.
— А чого мені сподіватися? Я і так кращий за всіх, — заявив Антон.
— Ніс опусти, кращий! Настя сказала, що тебе з класу вигнали, — нагадала Людмила Сергіївна.
— Це вона від заздрощів, — буркнув Антон і розсудливо змінив тему: — А Толь Іванович тут прямо атлет. З м'ячем. Можна подумати, спортсмен.
— Він і був спортсменом. Шкільною знаменитістю. Трохи не став чемпіоном з бігу серед юніорів. Усі гадали, що колись він увійде до Олімпійської збірної.
— Хто? Толь Іванович? Він же кульгавий.
— Це через нещасний випадок. На змаганнях у Свердловську.
— А де це?
— Раніше так називали Катеринбург.
— А давно?
— Ми тоді в шостому класі вчилися, як ти.
— Я й не знав. Як це вийшло? — зацікавився Антон.
— Коліно молотом роздробило. Під час тренування у метальника молот зірвався. А Толик якраз поряд пробігав.
Оце була новина! Мало того, що батьки ні словом не обмовилися про те, що вчилися в одному класі з Толь Івановичем, так той ще й спортом займався. Антону навіть на думку не спадало, що вчитель історії колись міг бігати. Усі звикли бачити його з паличкою.
— А що стало з метальником молота? — спитав Антон.
— Не знаю.
— А як же Толь Іванович?
Дурне питання саме собою зірвалося з язика. Фінал цієї гіркої історії був відомий. Її не можна було переписати, щоб урешті був гарний кінець. Мама із сумом подивилася на фотографію.
— Спочатку він дуже переживав, що довелося піти зі спорту. Зате потім захопився історією і став хорошим учителем. Отже нема лиха без добра, — закінчила вона, щоб заспокоїти сина.
Антон задумався. Які дивовижні зиґзаґи іноді робить життя. Коли б не якийсь нещасний випадок, людина стала б чемпіоном, заробила б кубки й медалі.
Антон не мав нічого проти того, щоб Анатолій Іванович викладав історію. Чудовий оповідач, він умів захопити всіх. Антон навіть не образився, коли історик витурив його з класу. Та все ж йому було шкода, коли мрія стати чемпіоном так і не збулася.
— А якби він на змагання не поїхав? — спитав Антон.
— Якби та якби… Ти краще розгардіяш посеред кімнати прибери. А то до ночі протовчешся, — мама повернула його з неба на землю.
Антон знову заходився прибирати, але спочатку витягнув фотографію з альбому. Він збирався наступного дня приголомшити однокласників дивовижною новиною.
Вранці Антон підхопився ні світ ні зоря. Йому кортіло розповісти однокласникам про те, що вчитель історії колись претендував на чемпіонський титул. Це була справжня сенсація. Похапцем поснідавши, Антон сяк-так зашнурував кросівки і закинув наплічник за спину.
— Уже зібрався? Щось ти сьогодні рано, — здивувалася мама.
— Жадоба знань, — відрізав Антон.
— Двійок не нахапайся, жадобо! — посміхнулася мама.
— Ма, хто старе поминає… Можна подумати, що я двієчник. Між іншим, у Ейнштейна теж були двійки з математики, а якою людиною став.
— Ти диви, Ейнштейн місцевого значення! Де це ти нахапався? Батько має слушність. Про навчання треба думати, а не дурницями займатися.
Людмила Сергіївна звично поцілувала Антона в щоку і випровадила з квартири.
Як на замовлення, першим уроком за розкладом стояла історія. Кабінет був ще зачинений. Купка ранніх пташок очікувала біля замкнутих дверей. Антон розчаровано зауважив, що народу поки малувато, але йому вже терпець уривався поділитися новиною. Підійшовши до гурту, він без передмов заявив:
— Зараз я вам таке скажу. Бомба!
Як і слід було сподіватися, подібна заява привернула загальну увагу. Всі обличчя повернулися до Антона, але він не квапився задовольнити цікавість народу. Витримавши паузу, він, чітко промовляючи кожне слово, ошелешив:
— Толь Іванович трохи олімпійським чемпіоном не став.
— Із шахів, чи що? — спитав Федосєєв.
— Федос, ти хоч би свою тупість людям не показував. Хто ж на олімпійський іграх у шахи грає? Бери крутіше. Він був спринтером.
— Брешеш, — не повірила Аня Стасова.
— Споримо? — запропонував Антон.
— Ти чо', смієшся? У нього ж одна нога коротша за другу, і коліно не гнеться, — так само не повірив найближчий друг Антона Кирило.
— По-вашому, він такий і народився, га? А оце бачили?
Антон з гордістю дістав із наплічника фотографію і виставив усім перед очі.
— Ось. Це він у спортивному таборі.
Знімок пішов по руках.
— Схожий, — одноголосно погодились усі, і лише Федосєєв правив своє:
— Хіба мало хто на кого схожий? У нього просто волосся таке саме. Це ще нічого не значить.
— А от і значить! — розходився Антон. — Між іншим, мої батьки з ним в одному класі вчилися.
— Ясненько! Он чого ти з історії відмінник, — пустив шпильку Федосєєв.
— Ну, ти у мене діждешся, Федос! Зараз як дам тобі в око.
Ображений Антон посунув на кривдника, але в цей час до кабінету підійшла Настя.
— Єрмак, знову б'єшся? — докірливо промовила вона.
Побачивши її єхидну посмішечку, Антон утратив будь-яке бажання чубитися з Федосєєвим. Він переключив увагу на Настю.
— А твій номер останній з краю.
Діалог між двома «нерозлучними» ворогами урвав Федосєєв:
— Чуєш, Настю, прикинь! Він каже, що Толь Іванович був олімпійським чемпіоном з бігу.
— Не був, а трохи не став. Вуха мити треба, — огризнувся Антон.
— Правда, чи що? — зацікавилася Настя.
Вона оцінююче подивилася на фотографію і тицьнула в майбутнього вчителя історії:
— Це він? Симпатичний. А що трапилося у нього з ногою?
— На змаганнях дістав травму. На тренуванні він отак біжить, біжить. Раптом отак метальник з молотом. Молот отак розкрутив — вжик, вжик! Молот — бамц! — вирвався. Толь Івановичу — хрясь! — по коліну.
Антонова розповідь переривалася звуковими ефектами і для більшої переконливості супроводжувалася пантомімою, але Настю вона не вразила.
— Брешеш, — похитала вона головою.
— Не віриш? Сама у нього спитай, — образився Антон.
Немов у відповідь на його слова, до кабінету, накульгуючи і спираючись на паличку, підійшов Анатолій Іванович. Сперечальники примовкли. Привітавшись з учителем, вони слідом за ним увійшли до кабінету.
— От і спитай, — тихо пробубнив Антон, звертаючись до Насті.
— І спитаю, — так само тихо огризнулася вона.
— І спитай.
— Про що це ви хочете мене спитати? — поцікавився Анатолій Іванович, почувши їхню приглушену суперечку.
— Самсонова хотіла вам питання поставити, — Антон кивнув на Настю.
Настя подивилася на нього убивчим поглядом, але Антон був загартованим. На нього такі штучки не діяли.
— Сподіваюся, питання з історії?
— Історичніше не буває,— запевнив його Антон.
Анатолій Іванович вичікувально подивився на дівчинку.
— Ну, запитуй!
Настя опинилася ні в сих ні в тих. А раптом історик був інвалідом від народження? Тоді її питання виявиться нетактовним і може образити його. Але, з другого боку, промовчати вона теж не могла. Настя кивнула на Антона і сказала:
— Він каже, що ви були олімпійським чемпіоном.
— Олімпійським чемпіоном? Ні, на жаль, не довелося, — сумно посміхнувся історик.
Настя переможно глянула на Антона.
— Я зовсім не це говорив. Анатолію Івановичу, скажіть їй, що ви спринтером були. Що ви чемпіоном могли стати, загалом… — Антон збентежено замовк.
— Це було. І спринтером був,‘і чемпіонський титул сподівався завоювати, — підтвердив учитель історії,— а ось до Олімпіади я тоді ще не доріс. Я вчився в шостому класі, коли мені довелося попрощатися зі спортом. До речі, це трапилося у вересні. 18 вересня 1982 року. Завтра, можна сказати, річниця, — задумливо мовив він.
Незважаючи на те, що минуло вже стільки часу, давні спогади й досі завдавали йому болю. Діти зніяковіло мовчали. Та й що тут скажеш?
Оговтавшись від невеселих роздумів, історик обвів очима посмутнілі обличчя учнів і, підморгнувши, піддав духу:
— Що було, то було! Минулого не повернеш. Міг би стати чемпіоном, а замість цього вас, бельбасів, історії вчу.
— От і добре, — випалила Настя і відразу знітилася, зрозумівши, що її репліка має подвійний зміст. Аби виправити свою помилку, дівчинка пояснила: — Тобто, я хотіла сказати, добре, що ви у нас викладаєте.
— Авжеж! Ви класний учитель! Найкращий! Чесно! — один з-поперед одного загомоніли школярі.
— Гаразд, підлизи! Тему вичерпано, — усміхнувся вчитель, ставлячи крапку на цій розмові.
Рано чи пізно сенсації втрачають свою новизну. Спочатку всі тільки й говорили, що про спортивне минуле вчителя історії, але поступово інтерес до старої фотографії згас. Шостий «А» поринув у звичайну рутину робочого дня. Антон зрозумів, що йому час подумати про справи насущні.
Попри батькову заборону, він не збирався відмовлятися від пошуків скарбу. Навпаки, з цим треба було поквапитись. Бабине літо добігало кінця, а з настанням осінньої сльоти земляні роботи доведеться відкласти до весни.
Антона непокоїло лиш одне: як непомітно провадити розкопки посеред шкільного двору. Рішення напрошувалося само собою: копати вночі. Але пильність батьків не залишала жодного шансу вибратися з дому після півночі. Шукачі скарбів не перший день побивалися над цією проблемою, коли раптом на уроці геометрії Антона осяяла думка.
Як і все геніальне, розв'язання задачі було таке просте, що Антон аж здивувався, чому він не додумався до цього раніше. Йому закортіло негайно поділитися своїм відкриттям з Кирюхою. Поки Алевтина Вікторівна не бачила, він узяв гумку і легенько поцілив нею в друга.
Кирило сердито обернувся, шукаючи поглядом того, хто метнув снаряд, і побачив, що Антон на миґах намагається йому щось сказати.
— Єрмак, чого це тебе так викручує? — почули вони голос математички.
— У нього від математики алергія, — хихикнула Настя.
— Це вже не алергія, а танець святого Вітта, — сказала Алевтина Вікторівна і скомандувала: — Сядь рівно і не корчся!
Антон вовком зиркнув на Настю. Та нахабно показала йому язика, але їй знову все зійшло з рук. Решту уроку Антон просидів, палаючи праведним гнівом. Утім, цього ніхто не помітив.
Щойно продзвенів дзвінок, Антон схопив Кирюху під лікоть і потягнув за собою.
— Ходім. Є серйозна розмова.
Друзі збігли на перший поверх і пірнули під сходи. Антон урочисто заявив:
— Слухай, ми цілковиті лохи.
— Чого це? — справедливо зажадав пояснень Кирило.
— Нам не треба нічого копати.
— Я теж так думаю. Ну його, цей скарб! І потім, уночі мене все одно не випустять, — сказав Кирило.
— Нам ні вночі, ні вдень копати не треба. Там уже все прокопали за нас.
— Хто?!
— Дід Пихто. Пам'ятаєш люк біля чорного ходу? — спитав Антон.
— Ну?
— Куди він веде?
— У каналізацію.
— Ясно, що не в музей. Я питаю, який до нього найближчий люк?
— А я звідки знаю? — знизав плечима Кирило.
— Пояснюю для тупих. Найближчий люк перед школою. Тепер дивися.
Антон вирвав із зошита аркуш і почав креслити схему:
— Ось школа. Тут лежить скарб. Ось один люк, ось другий. З'єднаємо їх прямою лінією. Що виходить?
— Нічого не виходить, — сказав Кирило.
— Як це нічого? Ти що, не бачиш, що скарб лежить на цій прямій?
— Може, каналізація проходить не по прямій? — заперечив Кирило.
— А як? Зиґзаґами, чи що? Пряма — це найкоротший шлях між двома точками. Врубився?
— Що це ти малюєш? — пролунав за спиною голос Насті.
Антон швиденько сунув папірець у кишеню.
— Схему проїзду до станції «Не пхай носа до чужого проса».
— Ой-ой, які ми важні! Можна подумати, у тебе на папірці карта скарбів, — бовкнула Настя, перше, що спало на думку.
Вона й гадки не мала, яка близька була до істини. Антон не на жарт розхвилювався.
— Хто тобі сказав?
— Що сказав? — не зрозуміла Настя.
— Про карту.
— То це правда? — зацікавилася дівчинка. — Покажи.
— Зараз, тільки шнурки погладжу. Слухай, Самсонова, знаєш правило моряків: жінка на кораблі — бути лиху! Тому топай звідси і не підслуховуй. Теж мені, щипавка. Крути педалі — будеш далі!
— Єрмак, який же ти все-таки дебіл, — спересердя випалила Настя.
— Кир, ти чув? Єрмака, завойовника Сибіру, вона дебілом обізвала. Ніякої поваги до героїв минулого, — сказав Антон.
— Та ну тебе, — кинула Настя, покрутила пальцем біля скроні і гордо пішла собі.
Почекавши, поки вона відійде на безпечну відстань, Антон змовницьки промовив:
— Після уроків поліземо через люк і перевіримо.
— У каналізацію? Ще чого, — несподівано уперся, як кілок у тин, Кирило.
— Ну й що такого? Тільки уяви, може, скарб — у нас під ногами. Ти ж сам бачив, що там рамка крутиться, як скажена.
— Хіба мало що крутиться? Он Іванова теж на уроці крутиться. Що ж вона, по-твоєму, скарб? — осміхнувся Кирило.
— Теж мені жартівник, — образився Антон. — Так прямо і скажи, що тобі скарб не потрібний.
— Я в каналізацію не полізу, — затявся Кирило.
— Добре. Тільки коли я скарби знайду не кажи, що я тобі не пропонував. Сам же пошкодуєш, що відмовився. Ще благатимеш, та пізно буде, — ображено промовив Антон, сподіваючись, що Кирило все ж таки передумає.
— Сам ти нікуди не полізеш, — заявив Кирюха.
Він мав рацію. Хто б сунувся в каналізаційний люк сам-один? Геніальний план був на меж зриву, і тоді Антон удався до останнього засобу.
— Споримо, ти полізеш зі мною?
— Чого б це я поліз? — посміхнувся Кирило.
— За автограф Бекхема, — випалив Антон свердлячи друга поглядом.
Автограф великого футболіста був його дорогоцінною реліквією і предметом заздрощів усіх хлопчаків. Не в змозі відмовитися, Кирило кивнув:
— Згода. Після уроків на задньому дворі.
Природа тішила останніми теплими деньками. Дерева вже почали скидати листя, але це ще не псувало їхніх золотистих убрань. У повітрі пахло по-осінньому гостро, з димним присмаком.
У такі дні було особливо тяжко сидіти в чотирьох стінах класу, але все коли-небудь кінчається. Нарешті продзвенів довгожданий дзвінок з останнього уроку. Клас, ще хвилину тому оповитий дрімотою, раптом ожив. Шумно засувалися стільці. Книжки й зошити гамузом летіли в наплічники і портфелі. А біля дверей виникла штурханина, як біля останньої шлюпки з «Титаніка». Антон з Кирилом теж кинулися на штурм дверей, коли Кирила зупинив окрик Алевтини Вікторівни.
