— Кеворкян, затримайся! Ти здав домашнє завдання?
Кирило, як поранений боєць, раптово втратив жвавість. Поки він щось мимрив на своє виправдання, Антон резонно вирішив, що розумніше накивати п'ятами, поки вчителька не згадала і про його борги.
— Я тебе на місці зачекаю! — гукнув він другу і прошмигнув у двері.
Його охопило передчуття свята, як на Новий рік або в день народження. Сьогодні мало здійснитися те, про що він так довго мріяв. Антон уже смакував наперед, який переполох зчиниться, коли вони з Кирюхою знайдуть скарб. Радість, що переповнювала його, вимагала виходу. Розігнавшись, Антон проїхався по підлозі, послизнувся на кинутій кимось банановій шкірці і трохи не заорав носом, але така дрібничка не могла зіпсувати гарного настрою.
Вибігши надвір, Антон вдихнув на повні груди. На якийсь час можна було забути про формули і задачки, Він обійшов школу і зупинився на задньому дворі. Зараз тут не було ні душі. Значить, їм з Кирилом ніхто не заважатиме. Чекаючи на друга, Антон замилувався на старий клен, який ріс посеред двору. Він стояв мов охоплений полум'ям у гарячих язичках різьбленого багряного листя.
Загрібаючи ногами падолист, Антон, не поспішаючи, попрямував до люка і з подивом зауважив, що чавунну кришку зсунуто. Насправді, у цьому не було нічого містичного. Просто робітники, які сьогодні міняли вентиль, забули поставити кришку на місце. Але в подібному збігові Антон побачив знамення. Він дістав рамку і почав міряти кроками землю, коли з-за рогу вигулькнула Настя.
— Ось ти де!
— Тільки тебе не доставало. Чого ти за мною стежиш? — невдоволено пробурчав Антон.
— Дуже треба. Мене Кирило прислав. Велів передати, що його змусили кабінет математики прибирати.
— Як завжди невчасно, — засмутився Антон.
Настя помітила у нього в руках рамку і з цікавістю втупилася у невідомий прилад.
— Ой, а це що таке?
— Прилад для встановлення прихованих можливостей. Хочеш, покажу, як діє? — спитав Антон.
— Угу.
— Тоді стань трохи лівіше, ще трохи. А тепер замри! — скомандував він.
Дівчинка завмерла і стала спостерігати, як Антон попрямував до неї, тримаючи перед собою рамку. У міру наближення рамка здригнулася і почала обертатися. Спочатку повільно, а потім усе швидше і швидше.
— Оце показники! Прям зашкалює,— захоплено промовив Антон.
— Що зашкалює? — зацікавилася Настя.
— Дурість. Це прилад для визначення дурнів.
— Сам дурень! — розсердилася Настя, зрозумівши, що піймалася на гачок.
Вона вихопила рамку з рук Антона і що є сили пожбурила геть. Антон рвучко обернувся і побачив страшну картину. За законом підлості рамка полетіла прямісінько у відкритий люк.
— Ти що?! — вигукнув Антон і кинувся її рятувати, але було пізно.
— Боїшся, нічим буде твою дурість виміряти? — відважила солі Настя.
— Ах так? Ну, тоді на тобі! — вигукнув Антон, схопив Настину сумку І закинув її в люк, слідом за рамкою.
— Придурок! Ти що наробив? — розсердилася Настя.
— А що такого? Сама ж кажеш, що я дурень. А з дурня що візьмеш?
— Поверни мені сумку, або я все розкажу твоїм батькам, — пригрозила Настя.
— Ой-ой, дитячий садочок, ясельна група. Я сам розкажу, що ти перша почала.
— Я твій наплічник у люк не закидала.
— А хто рамку закинув?
— Та кому потрібна твоя рамка? Мотлох.
Антон навіть не став сперечатися. Про що говорити з такою сірістю? Настька тільки й знає, що підручники зубрити. Їй не зрозуміти справжнього шукача скарбів. Він окинув дівчинку спопеляючим поглядом і поліз у люк. Настя подивилася на нього з надією.
— Ти мою сумку дістанеш?
— Біжу-перечіпаюсь! Знайшла Бетмена добрі справи робити, — відказав Антон.
— Ну будь ласка! — заканючила дівчинка.
— Сама лізь. Моїх розумових здібностей на це не вистачає.
— Ну гаразд, ти не дурень. Ти розумний, — підлащилася Настя, змінивши тактику.
— Тоді точно не дістану. Тільки цілковитий ідіот може тобі сумки з люка тягати. Тобі треба — ти й лізь, — відрізав Антон.
— Ну постривай! Ти у мене ще спишеш, — погрозливо пообіцяла Настя, але й це не допомогло.
— Подумаєш, налякала жабу бородавками, — нахабно відгукнувся з люка Антон.
Вичерпавши всі методи переконання, Настя теж полізла в люк. Вона обережно спустилася металевими східцями і заглянула всередину каналізаційного коридору.
— Ой, як тут темно! — пересмикнувшись, прошепотіла вона.
— Кому темно, а кому приємно. Хочеш, я тебе поцілую? — насмішкувато запропонував Антон.
— Ага. Просто мрію, — зневажливо пирснула дівчинка.
— Хай мрії збуваються! — з пафосом промовив Антон і раптом цьомкнув її просто в усміхнені губи.
З несподіванки Настя втратила мову. Якусь мить вона ошелешено лупала очима на непроханого Ромео, а потім сердито буркнула:
— Ти що, здурів?
— Ех, Самсонова, немає в тобі романтизму. Важкий випадок, — філософськи зауважив Антон.
— Зате ти романтик! Що ж ти з Єрмолаєвою не цілуєшся. Ти ж її додому проводжав, — мстиво нагадала Настя.
Антон не знав, на яку ступити. Виявляється, Самсонова тільки вдає, що впритул його не помічає. Якби він був для неї порожнім місцем, чого б їй Єрмолаєву згадувати. Він же лише разок Свєтку до її будинку провів. І то — минулого навчального року.
— З чого ти взяла, що мені подобається Єрмолаєва?
— А хіба ні?
— Вона мені по барабану, — запевнив Настю Антон.
— А хто ж тобі подобається?
Це було провокаційне питання, але, на щастя, у цей час згори донеслися голоси.
— Тихо! Хтось іде, — прошепотів Антон, залишивши питання без відповіді.
Діти завмерли. Над ними розлягався гучний голос директора школи, Зінаїди Петрівни Кашиної. Їй вторувала м'яка говірка шкільного завгоспа.
— Баба Зіна, — ледь чутно прошепотіла Настя і поклала палець на уста.
Вони інстинктивно відступили у темряву коридору і зачаїлися. Вилазити з люка на очах у директриси було не наймудрішим рішенням. Залишалося чекати, поки дорослі підуть.
— Вікторе Костянтиновичу, чому люк відкрито? — рокотала директриса.
— Напевно, робітники забули закрити, — винувато відгукнувся завгосп.
— А якщо туди хтось упаде?
— Не хвилюйтеся! Зараз усе зроблю, — пообіцяв завгосп і навалився на чавунну кришку.
Сюжет робив непередбачуваний поворот. Антон з Настею багатозначно перезирнулися. Вибору у них було мало: або з'явитися перед очі здивованої директриси з усіма викликаними цим наслідками, або відсиджуватися в каналізаційному люку. Поки вони вибирали, котре лихо менше, чавунна кришка з гуркотом стала на місце.
Опинившись у непроглядній темряві, Настя тихенько зойкнула і перелякано вхопилася за Антона. Той і сам злякався, але, побачивши, що Настя шукає в ньому надійне плече, відчув приплив хоробрості. Йому випала нагода продемонструвати свою мужність, і він не збирався її проґавити.
— Спокуха! Усе буде гаразд, — пошепки заспокоїв він дівчинку, почуваючи себе кіногероєм, покликаним, щонайменше, урятувати світ.
Якийсь час вони стояли мовчки. Нагорі розгорталося якесь дійство. Чувся шум мотора, потім щось із гуркотом ставили на землю. Час тягнувся поволі. А втім, очікування в темряві мало свої плюси. Між постійними ворогами запанувало перемир'я. Вперше вони не сварилися і не придумували один одному образливих прізвиськ.
— Що вони там роблять? — прислухалася Настя.
— Вантажать щось.
— Як довго!
— Розслабся. Все одно нічого не вдієш, — філософськи зауважив Антон і раптом похопився: — Слухай, у мене ж ліхтарик із собою!
Він дістав з кишені ключі з брелком у вигляді ліхтарика. Промінь світла пробив чорноту підземного коридору, що вів кудись углиб. Десь там лежали незчисленні скарби і чекали, що Антон Єрмак, учень б «А» класу, нарешті їх відшукає. Ще ніколи мета не була такою близькою і привабливою. Здавалося, сама доля підштовхувала Антона продовжити пошуки скарбу. Він скоса подивився на Настю і спитав:
