— Та добре вже. Чого там. Тільки кінь прийде стомлений. Може б, усе це на завтра відкласти? — І раптом пожвавішав: — Завтра я вас миттю за Манич перевезу.
— Ну, ви тут вирішуйте вдвох, а я подивлюсь, щоб часом хто не зайшов у сарай. — І Надія Іванівна спустилася вниз.
— А ти, Пузанок, не думаєш до своїх податися? — Карлов пильно вдивлявся в неголене обличчя хлопця.
— Де вже мені! От коли росіяни прийдуть, тоді знову піду воювати.
— А ти сам хіба не росіянин?
— Чому ж не росіянин? Росіянин! А що?
— Та все дивуюсь, що ти від слова «наші» одвик.
Хлопець спідлоба глянув на льотчика.
— Ти коли-небудь чув, Пузанок, про навалу Чингіз-хана на Русь, про татарське іго? — спитав Георгій.
Хлопець заперечливо хитнув головою.
— Хани забирали в неволю жінок, дітей, грабували й палили міста, села. Так само, як тепер гітлерівці роблять. Триста років стогнала руська земля під татарським ігом. Та піднявся наш народ, зібрав сили і вигнав ханів з своєї землі. От і тепер — коли геть усі піднімуться проти фашистів, коли такі, як ти, — оточенці, — презирливо вимовив це слово Георгій, — не відсиджуватимуться по хуторах і станицях та не гнутимуть спину за шматок хліба, покотяться тоді німці за Дон, за Дніпро, а там і до Вісли та Німану близько. Так-то, Пузанок! Соромно тобі має бути.
Хлопець слухав льотчика з широко відкритими очима.
— Правду кажете, час до своїх подаватися, — сказав він нарешті. — Тільки з хлопцямц треба поговорити. — Нас же четверо в цій станиці поневіряється. Разом зручніше.
— Тільки не гайтеся!
— Ні. Ось виряджу вас і зберемося. Хлопці слухають мене. А Степан уже давно вирішив тікати.
Раптом вони почули громовий гуркіт — десь зовсім близько пролунав вибух.
Пузанок здригнувся, скочив на ноги. Розширені зіниці сполохано забігали в усі боки. Здавалося, він шукав місця, куди можна було б плигнути, сховатися від звуків, що нагадували гуркіт бою. Охоплений нестримним панічним страхом, хлопець затулив обличчя руками.
А коли опустив руки і глянув на льотчика, в його очах не було нічого людського — погаслі, спустошені очі зацькованої істоти.
«Що ж… хоробрість не народжується разом з людиною, — подумав Георгій. — Потрібна воля, щоб побороти боягузтво».
— Чого ти злякався, Пузанок? Оточення пригадав? — спитав він.
— Та ні, це я так, — соромливо відповів хлопець.
— До своїх не передумав іти?
Пузанок промовчав.
— Не забудь — коня не розпрягай, коли хазяїн повернеться, — нагадав йому Георгій.
— Добре, не розпрягатиму.
Пузанок пішов. Час спливав повільно… Протягом дня Карлов до дрібниць продумав свій план. Коли почало смеркати, Надія Іванівна знову принесла йому попоїсти.
— Ну як, усе приготували? — запитав він у неї.
— Здається, все. Вірьовок на п’ятьох вистачить. Біля груби повісила чорний кожух. Коли зайдете, одразу праворуч. Під кожухом валянки поставила. А от шапку доведеться в хазяїна відібрати.
— Ну й чудово!
— Що це ви, Георгію Сергійовичу, з Пузанком зробили?! Немов підмінили хлопця — веселий ходить, цілий вечір сміється, жартує.
— Он як? Це добре. Виходить, серце в нього від тягаря звільнилось… Ну, давайте попрощаємось, Надіє Іванівно. Не знаю, як мені й дякувати вам. — Георгій міцно потиснув жінці руку.
Хазяїн повернувся пізно. Ще з саней гукнув Пузанку, який вийшов йому назустріч:
— Завтра вдосвіта збирайся по сіно. Росіяни близько. Може, скоро тут будуть — від нашого сіна тоді нічогісінько не залишиться.
«Ідуть наші, ідуть, — хотілося крикнути льотчику. — Швидше б дістатися до них!»
Хазяїн пішов у хату.
— Шкуру йому рятувати треба, а він за сіном вболіває, — пробурмотів Пузанок, зайшовши в сарай.
— Як там на вулиці, нікого нема? — спитав у нього Георгій.
— Начебто нема, йдіть.
Георгій узяв автомат, намацав драбину і спустився вниз. На вулиці було темно і безвітряно.
В тьмяному снопі світла, що падав з хатнього вікна, плавно опускався лапатий сніг.
— Ідіть, а я тут повартую, — сказав Пузанок.
Карлов зійшов на високий ганок і, повісивши автомат на шию, смикнув ручку дверей. Вони відчинилися. Перед ним були темні сіни. Ліворуч з нещільно зачинених дверей падала на підлогу вузенька смужечка світла.
— Це ти, Пузанок? — почувся голос хазяїна.
Георгій розчинив двері навстіж і увійшов у кімнату.
Хазяїн сидів за столом з окрайцем хліба в руці.
В довгих вусах, що звисали до підборіддя, заплутались хлібні крихти. Коли він побачив льотчика, його густі руді брови злякано злетіли вгору, від чого на широкому лобі утворилося багато зморщок. Якусь мить хазяїн хати сидів з напіввідкритим ротом, оторопівши від несподіванки.
Потім він через силу проковтнув хліб і запитав:
— Ти звідки взявся, соколе ясний?
— З неба впав! — промовив льотчик. — Вирішив провідати вас!
З-за печі визирнула дружина хазяїна, яка ще не встигла зняти з голови вовняну хустку. Обличчя в неї було спотворене страхом. З другої кімнати вийшла Надія Іванівна. Вона не спускала очей з Карлова.
Георгій скоса глянув на піч і побачив кожух, а під ним на підлозі — великі сірі валянки.
— От що, хазяїне, я зайшов ненадовго. Хочу виміняти свій хутряний комбінезон і унти на твій кожух і валянки. Згоден?
— Можна б і виміняти. Та тільки ж не збудеш твого одягу, відразу заберуть, — ніби зважуючи, повільно відказав хазяїн і почухав потилицю. «На ловця і звір біжить», — подумав він.
Справа в тому, що, відвідавши сина, хазяїн дізнався про тяжке становище німців під Сталінградом. Син розповів йому, що німці евакуюють тилові установи, що залізницею проходить велика кількість санітарних поїздів, переповнених пораненими. Старий зрозумів — днями гітлерівців виметуть і з цих місць. Син збирався тікати з фашистами.
Повертаючись додому, старий весь час з розпачем думав, як він виправдовуватиметься перед Радянською владою за те, що син служив у поліції і за те, що й сам він жив у дружбі з гітлерівцями.
«А що коли сховати, врятувати цього льотчика?. Звичайноі так і зроблю», — миттю вирішив він, і на його обличчі засяяла лагідна посмішка.
— Чого ж стоїш? Проходь, сідай, коли зайшов, — запросив хазяїн. — Тільки хто ж у гості із зброєю ходить? — І відразу спитав: — Що там чувати, чи далеко наші? Чи скоро прийдуть?
— А ти, мабуть, не дочекаєшся? — посміхнувся Георгій і, вдивляючись в обличчя старого, намагався піймати його ухильний погляд. «Хитрує, зрадить», — подумав льотчик.
— Днів за три-чотири тут будуть, — сказав він.
Хазяїн удав, що він дуже радий.
— От добре! Цей час можеш перебути в мене — не викажу. В мене тут живе один оточенець, не скаржиться. Та ще он з Ленінграда вакуйована, — хазяїн, шукаючи підтримки, обернувся до Надії Іванівни.
— Поки що давай кожух з валянками, — сказав Георгій.
— Та ти сідай, роздягайся. А кожух — он він, на стіні висить, і валянки біля нього стоять. Либонь, добрі будуть?
Карлов присунув до дверей табуретку, зняв унти і почав скидати комбінезон. Автомат він передбачливо поставив до стіни біля дверей.
Хазяїн уважно роздивлявся орден Червоної Зірки і два кубики в петлицях на гімнастьорці льотчика. «Командира, орденоносця врятую. Обов’язково повинні виправдати», — міркував він.
— А ти, голубе, підтвердиш, коли наші прийдуть, що я тебе від німців ховав? — спитав він.
Георгій усе зрозумів, «Мною рятуєшся? Вбити тебе мало, запроданцю, — подумав він. — Та вже нехай, наші незабаром тут будуть, розберуться».
— Аякже! Прийду до своїх і відразу повідомлю командування, хто мені допоміг. У нас за врятування людей навіть орденами нагороджують.
— І чого тобі поспішати? Ще спіймають. Перебудь у мене в сараї. Годуватиму, — пообіцяв хазяїн — До мене ніхто не поткнеться, а німчури клятої поблизу нема, — Він навмисне зло вилаяв окупантів.
— Та ні, піду, — відмовився Георгій, одягаючи старий, полатаний кожух.
— Жінко, дай-но йому мою шапку, — гукнув хазяїн.
— Ви мене на коні через Манич перевезіть, а далі я сам піду.
— Та кінь змилений весь, я ж щойно приїхав, — почав пояснювати хазяїн. — Пересидь хоч до завтрашньої ночі на сіннику, а завтра тебе мій парубок відвезе.
Карлов замислився. Справді, на втомленому коні далеко не заїдеш…
З розмов хазяїна з Пузанком він зрозумів, що, як і всякий куркуль, цей теж над усе дбає про свою власність. «Це моє», — самовдоволено кажуть такі, як він, окидаючи жадібним поглядом скошену траву. «Це моє», — кажуть вони, поплескуючи по спині вгодовану худобину — коня або корову.
«Такий не покине свого господарства, не піде з німцями. А тому майже напевно намагатиметься врятувати мене, радянського льотчика, — вирішив Георгій. — Перечекаю в сараї до завтра».
— А як твоє прізвище, давай запишу. Повідомлю командування, хто мені допоміг. — Георгій вийняв з кишені гімнастьорки клаптик паперу і олівець.
Хазяїн квапливо, але чітко назвав себе.
— Та невже ти зараз-таки й підеш? — розчаровано спитав він. — Повечеряв би з нами.
— Добре, лишуся. Тільки в сарай піду. Тут небезпечно, може хтось зайти.
— Надіє Іванівно, — заметушився хазяїн, — проведи льотчика, нагодуй. Та дивись, не ляпай язиком, — посварився він на неї пальцем.
Надія Іванівна, яка мовчки слухала цю розмову, підвелася з табуретки і, накинувши на плечі кожушину, вийшла на вулицю разом з Георгієм.
Коли вони опинилися в сараї, Надія Іванівна сказала:
— Наляканий хазяїн, що скоро наші прийдуть. Мені здається, він і справді хоче допомогти вам.
— Та я теж такої думки, — погодився Георгій.
Пузанок швидко розпріг коня і разом з Надією Іванівною пішов у хату. Георгій сидів у пітьмі, прислухаючись до кожного шереху на вулиці. Звідкілясь зсередини піднімалося і росло почуття тривоги. «А що коли це хитрощі? Що коли хазяїн викаже мене вночі поліцаям?»
Заснути він не зміг. У думці прикинув віддаль до гаданої лінії фронту. Підрахував, скільки ночей доведеться йому пробиратися до своїх.
«А що коли не дійду? — промайнуло в голові. — Тоді живим не дамся!» Тут він згадав про свої документи. Партійний квиток, посвідка про особу, орден… «Треба сховати».
Минулого року, коли Карлов з льотчиками їздив у тил одержувати нові літаки, його сусідом по купе був майор — працівник контррозвідки. Майор розповідав, що фашисти спритно використовують документи вбитих або взятих у полон радянських громадян.
«Навіть наші партійні квитки в них справжні, — пригадав Карлов слова майора. — Тільки фотокартку іншу наклеють та так, що й причепитися ні до чого. Отже, документ наш, а пред’явник — ворог. І, прикриваючись світлим ім’ям загиблого, робить чорні діла».
Карлов дістав з кишені свій партійний квиток, документи, листи, загорнув їх у носовик і навпомацки поклав за балку під стріхою. Потім зняв орден, пооддирав петлиці і теж сховав їх туди ж таки.
Раптом двері тихо рипнули. Льотчик насторожився. В сарай прослизнула Надія Іванівна.
— Георгію Сергійовичу, — прошепотіла вона ще на драбині. — Вам треба тікати. Хазяїн вранці донесе на вас старості. Я крізь стіну чула, як він радився з жінкою, — вона звела подих, — він боїться, що вас десь по дорозі схоплять і можуть впізнати його коня або кожух. Каже: «Побачать, що я допоміг, розстріляють ще до того, як більшовики прийдуть». Хазяйка вмовляла його ще сьогодні піти до старости. Він уже було й зібрався, а потім передумав, сказав: «Пізно вже, завтра рано піду». Тепер вони сплять. — І Надія Іванівна додала рішуче — Ідіть. Коня брати не треба, бо, поки Пузанок встане та запряже, хазяїн може прокинутись. Ідіть краще пішки.
