— А чому б йому не повірили? — з гнівом спитав Архипов. — Адже ти сам розповідав про його хоробрість. Пам’ятаєш, над Волгою ви шісткою вісімнадцять «Юнкерсів» розігнали, не дали бомбувати нашу переправу? Він тоді був ведучим.
— Пам’ятаю, все пам’ятаю, — нетерпляче відповів Семенюк. — Ми з тобою повірили. А інші? Знайшлися б і недовірливі. Адже це надзвичайний випадок — руку прострелити. Не забувай — вони мали летіти не на прогулянку.
Семенюк відклав баян і пройшовся но кімнаті.
— Ну, то що робитимемо? Розкажемо всім? — спитав Архипов.
— По-моєму, не треба. Адже ти обіцяв Карлову мовчати? Обіцяв. От і мовчи. І давай більше не згадувати про це, — відрубав Семенюк.
— Баян сховай. Нема кому тепер грати, — нагадав Архипов.
За вікном почулися голоси льотчиків. Розчинилися двері, і усміхнений, розчервонілий на морозі Сашко Дубенко гукнув з порога:
— Ага! Ось де ви, голубчики! Зараз Архипов танцюватиме.
Дубенко вийняв з кишені складений трикутником лист.
— Танцюй, Павлику! Від коханої, певно?
— Іншим разом затанцюю, а сьогодні не час, — відповів Архипов.
Льотчики замовкли. Дубенко перестав посміхатися, підійшов до Архипова і віддав листа.
— Та це ж від батька, — зрадів Архипов, побачивши знайомий почерк. Він розгорнув трикутник. — Оце татусь! Знову листа віршами написав.
Настрій в кімнаті змінився.
— Коли віршами — читай уголос, — попросив Дубенко.
— Павло й сам вірші пише. Тільки вчора батькові цілу поему послав, — сказав Семенюк. — Читай, Павле!
Архипову здалося, що з нього глузують, і він недовірливим поглядом окинув льотчиків. Проте ніхто не посміхався. Тоді він підвівся з ослона і почав голосно читати:
Твої поезії ще не вдались тобі,
Та прочитав я з радістю їх знову.
Вдивляючись в простори голубі…
В хату ввійшли Ємельянов і Голубев. Павло зупинився на півслові. Льотчики виструнчилися мов за командою.
— Сідайте, сідайте! — дозволив командир полку.
Обличчя Ємельянова змарніло, насуплені брови нависли над очима. Всі знали, що він дуже любив Карлова. А хіба самі вони не любили його — скромного, привітного, мужнього.
Ємельянов і Голубев сіли за стіл.
— Тут, здається, хтось читав вірші? — Ємельянов обвів пильним поглядом льотчиків. — Ну чого ж замовкли, читайте далі! Ми теж хочемо послухати.
— Це Архипову батько листа написав віршами, — сказав Семенюк, що звик, не додержуючи субординації, першим вносити ясність.
Від хвилювання Павло розчервонівся.
— Читайте. Архипов. Не соромтеся… — підбадьорив його майор Голубев.
Спочатку зривисто й невпевнено, а потім голосніше і сміливіше задзвенів молодий голос льотчика:
Твої поезії ще не вдались тобі,
Та прочитав я з радістю їх знову.
Вдивляючись в простори голубі,
Я бачив, як летів ти в ніч грозову.
Хай помах крил не зовсім ще зміцнів
І не досяг ти бойових висот,
Минуть роки — ти будеш між орлів
Пілот-поет або поет-пілот.
Я вірю, що любов твоя палка,
У битві з ворогом ти переможеш, сину,
І понесеш на крилах літака
Смерть ворогам, прославивши Вітчизну.
Архнпов замовк і непевно подивився на командира полку, потім на льотчиків.
— І понесеш на крилах літака смерть ворогам, прославивши Вітчизну, — замислено повторив Ємельянов. — Мабуть, коротше й не скажеш, га? — повернувся він до Голубева.
— Чудові слова! І вірші хороші. Видно, великої душі людина писала їх.
— Сержант Архипов і сам не гірше за батька віршує. Я читав його твори, — не втерпів Семенюк.
— То ви батькові теж віршами відповідатимете? — спитав у Павла Ємельянов.
— А що я можу йому відповісти? Ось уже тиждень, як я на фронті, а ви ще й досі не дали мені бойового завдання, — гарячився юнак.
— Не поспішайте! До Берліна ще далеко, вистачить фашистів і для вас, — посміхнувся Ємельянов. — Сьогодні вночі наші механіки закінчать ремонт двох бойових літаків. Один з них можете вважати своїм. На його крилах і понесете смерть для ворогів — адже любов до Вітчизни тепер вимірюється кількістю знищених гітлерівців.
— Дякую, товаришу командир, — сказав Архипов.
— Ну от, а ти, Павло, засумував. «Літака не дають. На завдання не посилають», — передражнив його Семенюк.
— А ви, Семенюк, коли прибули в полк, пригадую, теж слідом за командиром ходили — просилися на завдання. Навіть хотіли скаржитися, що вас не посилають у бій, — розсміявся майор Голубев і відразу ж урвав сміх: — Скажіть, Дубенко, адже ви летіли позаду Долаберідзе, невже ви не бачили, що з ним сталося?
Дубенко підвівся.
— Товаришу майор! — доповів він. — На другому заході я ще бачив його. А на третьому… Над ціллю все було оповите димом. Та ще два «Мессершмітти» злітали з аеродрому… Коли я вийшов з атаки, Долаберідзе вже не було.
— Ну що ж, трапляється, — повільно сказав Ємельянов. — У такому пеклі, Олександре Дмитровичу, — звернувся він до Голубева, — для того, щоб за всім устежити, великий бойовий досвід потрібен. Не всі його набувають швидко. В бою прописні істини кров’ю доводиться осягати. Не доглядів Дубенко, а тепер ось гадай: де Долаберідзе, що з ним сталося? Формально — пропав безвісти, а він, можливо, подвиг зробив — врізався на своєму штурмовику у фашистські літаки. — Ємельянов замислився і, щось пригадавши, похитав головою. — Чого не буває в житті! Пам’ятаю, приїхав до нас у полк інженер ескадрильї. Не встиг прибути на фронт, як необережно сплигнув з крила літака під гвинт, що обертався, і загинув. Надіслали ми повідомлення його родині: «Загинув у боротьбі з німецькими загарбниками…» Тяжко рідним, а все ж відомо, що з людиною сталося. Їм і шана, і пенсія як сім’ї загиблого… А з льотчиком Жовтоножком не так було. Одного разу не повернувся з завдання. Де він? Невідомо. Теж, як тепер… ніхто не бачив. Повідомили, пам’ятаю, його сім’ю: вилетів на бойове завдання і пропав безвісти. Дружині й пенсії не дали. Якщо пропав безвісти — можливо, він у полон потрапив. Через два місяці потіснили німців у тих краях. Це коли Ростов звільнили, пам’ятаєте? Спочатку випадково знайшли в степу штурмовик, а потім від жителів сусіднього села дізналися й про долю Жовтоножка… Виявляється, штурмовик був підбитий зенітним снарядом. Жовтоножко сів, як кажуть, «на черево», з підібраними шасі, недалеко від дороги. По ній рухалися німецькі автомашини з солдатами. Дві вантажні машини звернули з дороги і рушили до літака. Їхали спокійно — літак, що впав, був для них уже не страшний. А Жовтоножко бачив, як машини самі поволі вповзають у сітку прицілу і наближаються до перехрестя. Він натиснув на кнопку зброї і прошив передній грузовик від мотора до кінця кузова. Машина спалахнула і зупинилась. З другої німці скочили на землю, розсипалися по степу і, стріляючи на ходу з автоматів, почали підкрадатися до літака. Тоді Жовтоножко виліз з кабіни, сховався за броньованою обшивкою мотора і з пістолетом у руці став чекати. Він мав тільки дві обойми — по вісім патронів у кожній. Льотчик майже впритул зробив п’ятнадцять пострілів і вбив ще дев'ять гітлерівців. — Емельянов глибоко зітхнув. — Останню кулю Жовтоножко лишив для себе. © http://kompas.co.ua
— Ось тобі й «пропав безвісти»… — тихо промовив Семенюк.
— Так… сильний духом був цей Жовтоножко, — зауважив Архипов.
— Був він так само, як і ви, комсомольцем. Двадцять років йому минуло, — сказав майор Голубев. — Наші радянські люди вночі підібрали Жовтоножка і поховали як героя.
Запанувала мовчанка, — льотчики ніби вшановували пам’ять загиблого.
І, як завжди, Семенюк висловився першим:
— Карлова теж живим не візьмуть.
Усі запитливо глянули на командира полку.
Іван Олексійович Ємельянов… Це він учив їх битися і перемагати. Нерідко в небезпечні хвилини бою Ємельянов приймав на себе атаки «Мессершміттів», мов птах, одвертаючи ворога від своїх пташенят. Так було на Дону, на Волзі, і кожен знав, що так буде завжди, поки б’ється серце цієї людини.
Він знав і вмів оцінити кожного льотчика. Тому всі нетерпляче чекали, що скаже командир про Карлова.
І Ємельянов відповів:
— Якщо Георгій живий, він тепер десь пробирається потай у темряві. Будемо сподіватися, що повернеться.
— Тим паче, що в нього є автомат, — додав Семенюк.
— У Карлова на озброєнні не тільки автомат. У нього є ще партійний квиток. Він завжди підкаже, як треба діяти, — впевнено промовив Голубев.
— Це ти, Олёксандре Дмитровичу, дуже влучно сказав, — підтримав його командир полку. — А поки що тимчасово командувати ескадрильєю призначаю лейтенанта Мордовцева.
Емельянов підвівся і, збираючись іти, повернувся до Архипова:
— Напишіть батькові листа, а потім продумайте порядок роботи льотчика в кабіні. Завтра полетите на бойове завдання. Я сам поведу вашу ескадрилью.
В той час, коли відбувалася ця розмова і коли Георгій Карлов ховався на горищі сарая, сержант Долаберідзе, подолавши десять кілометрів бездоріжжя в степу, ліг відпочити в очереті на березі Манича.
Віддалившись од цілі на підбитому літаку і докладаючи нелюдських зусиль, він лише кілька хвилин зумів протримати в повітрі машину, що майже втратила керування.
Не випускаючи шасі, льотчик посадив поранений штурмовик у степу. На крилах зяяли дві величезні пробоїни, зроблені зенітними снарядами. Вздовж кіля чорніла вибита кулеметною чергою рівна лінія невеликих отворів, по краях яких стирчали рвані куски металевої обшивки. Весь фюзеляж був забризканий маслом, що витікало з бака.
Долаберідзе підпалив свій літак і рушив на схід. Уже смеркало, коли він добрів до Манича і, знесилений, упав на проіржавілі стеблини очерету, підімнявши їх своєю вагою.
Незабаром він почув шум. Визирнув з очерету. Близько десятка гітлерівців з автоматами наперевіс змикали навколо нього кільце оточення.
«Дешево не дамся», — вирішив льотчик. Він звів пістолет і приготувався до бою.
Попереду біг солдат з вівчаркою на довгому повідку. Долаберідзе прицілився в нього і спустив курок. Пострілу не було. Мить — і льотчик перезарядив пістолет.
Та й цього разу бойок, не подолавши замерзлого мастила, поволі пересунувся вперед, не вдаривши капсуля.
Долаберізде зрозумів, що зброя не діє. Тоді він заховав пістолет і документи в сніг і вийшов назустріч ворогам.
Вночі, жорстоко побитий, весь у синяках, льотчик був доставлений в німецьку комендатуру.
Минуло Години дві відтоді, як Георгій залишився сам. Навколо було тихо, тільки часом знизу долинало пирхання корів. Та ось він виразно почув, як зарипіли прочинені двері. Ледве помітне світло від ліхтаря проникло на горище. В сарай з цеберкою води ввійшла Надія Іванівна. Вона вилізла на горище до Георгія.
— Ну, як ви тут влаштувалися? Не змерзли? — спитала вона, виймаючи з кишені кожушини маленький згорток.
— Ні. Не змерз. Тільки захотілося пити.
— Візьміть поїжте, — Надія Іванівна подала йому згорток, — тут хліб і шматочок сала.
— Дуже вдячний. — Карлов розгорнув ганчірку і жадібно почав їсти.
— У чому б вам води принести?
— Ось у мене лишилася посудина з-під молока. Наберіть у неї води, будь ласка, — Георгій подав жінці банку. — А це для вас, — він поклав другу банку на її долоню, — тут згущене молоко.
— Навіщо, навіщо, вам самому здасться!
— Ні, ні, не відмовляйтеся, бо образите мене.
— Ну гаразд. Ми з Лізонькою вже, мабуть, з рік солодкого чаю не пили. Тепер покуштуємо. Дякую!
Надія Іванівна принесла Карлову води, напоїла ко рів і вийшла з сарая. Георгій зручно вмостився, Накрився сіном і незабаром заснув, сховавши обличчя в пухнасте хутро коміра.
Він прокинувся, коли крізь щілини в сараї вже почало проникати бліде світло. За ніч біль трохи вгамувався. Георгій обережно підвівся, щоб не потривожити рану.
Незабаром він почув, як хтось грюкнув дверима. В сарай увійшов Пузанок.
— Те зроби, це зроби. І так від зорі до зорі спини не розгинаю. А йому все мало, — сердито бубонів він. — Ач, шматком хліба докоряти почав, павук ненажерливий! Так би всю кров і висмоктав, іуда проклятий!
— Здрастуй, Пузанок! — привітався Карлов, підійшовши до краю горища.
Хлопець підвів голову і посміхнувся:
— Здрастуйте! Добре спали? Не замерзли?
— У такому одязі тепло, як на печі, — Георгій розстебнув комбінезон і, підморгнувши Пузанку, показав пухнасте хутро.
— Оце так підкладка! — захоплено вигукнув Пузанок.
Він був вражений товщею хутра і зачудовано дивився на льотчика. Потім, опам’ятавшись, заметушився, почав зривати з стіни збрую, хомут, віжки.
— А я коня запрягти прийшов. Хазяїн за Манич збирається до сина, його син там за старшого в поліції служить, — пояснив Пузанок.
Георгій насторожився.
— Чого ж ти раніше не сказав, що в хазяїна син поліцай.
— А ви ж не питали раніше, — відповів хлопець і вивів коня на вулицю.
«У самісіньке лігво зрадника потрапив, — подумав Георгій. — Невже хазяїн довідався, що я тут ховаюся?.. Ні, не може бути. — Георгій згадав, з якою щирою радістю зустріла його Надія Іванівна. — Навіть актриса нездатна так грати… А коли що — постріляю зрадників, сам застрелюсь, а живим не дамся».
Знадвору долинали бурчання і лайка Пузанка, який запрягав коня. Потім хлопець зайшов у сарай, узяв оберемок сіна і відніс його в сани.
Георгій почув владний голос. Від’їжджаючи, хазяїн наказував Пузанку, що треба зробити по господарству.
Через деякий час зарипіли полози саней.
— Увечері повернуся пізно, — виїхавши з двору, гукнув хазяїн.
Незабаром прийшла Надія Іванівна. її очі радісно сяяли.
— От ми й самі лишилися. Як перебули ніч?
— Переспав добре. А от мене непокоїть, що син вашого хазяїна в поліції служить.
— Та ви не турбуйтесь, він сюди тільки один раз і приїздив місяців два тому.
— А чому хазяїн сьогодні до нього поїхав? — допитувався Георгій.
— Та ви що? Невже не довіряєте мені?
— Довіряти довіряю, а все-таки дивно — чому саме сьогодні поїхав хазяїн? — він пильно глянув на жінку.
Хвилину вони дивилися одне одному в очі.
Надія Іванівна спокійно пояснила:
— Хазяїн уже кілька днів збирався до сина. Там гостює його дружина, він хоче привезти її додому. Досі були великі морози. А з учорашнього вечора потеплішало, от він і поїхав сьогодні.
Вони помовчали.
— Не бійтеся, друже, не думайте про це, — ласкаво і переконливо зашепотіла вона. — Ніхто вас не викаже.
Все буде добре. Зараз принесу вам попоїсти і піду до знайомої ленінградки. Спитаю, може, у неї від чоловіка лишилась якась одежина.
Ці слова схвилювали Карлова.
— Дякую, Надіє Іванівно, — глухо промовив він. — Дуже дякую!
…Від знайомої Надія Іванівна повернулася з порожніми руками.
— Так само, як я, все виміняла на молоко та хліб, — сказала вона, зітхаючи. — Де ж дістати одяг? Украсти в хазяїна? Але він помітить. З дому вижене…
— А в Пузанка нічого не знайдеться? — спитав Карлов.
— Де там, весь його одяг на ньому.
— А що коли… вночі зайти з автоматом у хату і зажадати від хазяїна старої одежини?
Надія Іванівна на хвилину замислилася.
— Звичайно, з переляку хазяїн усе вам віддасть, а потім, коли підете, напевно побіжить до старости. А той вишле погоню. Староста з-за сина побоюється хазяїна.
— Так я зв’яжу його і замкну, сам — на коня, і шукай вітра в полі. За ніч я далеко махну.
— Рисковано, — вагаючись сказала Надія Іванівна.
— Але іншого виходу нема…
— Тільки тоді ви вже й нас зв’яжіть. Я вам приготую вірьовки.
— Можна до вас нагору? — почувся тихий голос Пузанка.
— Можна, лізь сюди, — дозволив Георіій і додав: — А Пузанок нехай не розпрягає коня, коли хазяїн повернеться.
Хлопець виліз на горище і сів навпочіпки біля льотчика. Надія Іванівна розповіла йому про план Георгія. Пузанок слухав і тільки кліпав наївними очима. Було важко зрозуміти, як він ставиться до наміру Георгія. Минуло чимало часу, поки хлопець сказав протягом:
