— Ти хто такий? — спитав Карлов, вдивляючись в його обличчя.
— Оточеиці ми, — нерішуче відповів бородатий хлопець. — Нашу частину розбили ще минулого року. Кого вбито, хто в полон потрапив, а хто переховується по станицях. Працюємо потроху за шматок хліба.
— Виходить, пристосувався? А, либонь, росіянин?
Хлопець похнюпив голову.
— Ви льотчик? — спитав він.
— Був льотчиком, а тепер ось, як ти… нібито оточенець, — посміхнувся Георгій. — Тільки я за шматок хліба себе не продам. До своїх пробиратимусь.
— У такому обмундируванні? Та ви до першої станиці дійдете, а там поліцаї схоплять… Ходімте до нас. Відвезу у станицю, — несподівано запропонував хлопець. І квапливо додав: — Я вас у сараї сховаю. Якусь чумарчину та валянки на ваші хутра виміняємо.
— А це звідси далеко? Німці там є?
— Зараз німців немає, а до станиці кілометрів вісім буде.
— А ти мене німцям не викажеш?
— Бороиь боже! Я й сам тільки до літа перечекаю, а там додому подамся. Кажуть, німці влітку вже на Уралі будуть.
— Дожидайся, аякже! — розсердився Георгій. — Гляди, щоб до літа німці за Дніпром не опинилися.
— Та невже?.. — здивувався хлопець.
— От тобі й невже! Їм на Волзі всипали так, що й досі чухаються. Тебе як звати?
— Пузанком кличуть. Таке прізвисько.
— Прізвисько незавидне…
— А я не ображаюся. Ще з дитинства за великий живіт цим прізвиськом наділили.
Георгій замислився. Для більшої безпеки йому, звичайно, був потрібен цивільний одяг. Оточенець своєю безхитрою простотою викликав деяку довіру.
— Гаразд, — Георгій махнув рукою. — Якщо зрадиш, перша куля тобі!
— Та ви не бійтеся. Я чесно. Сховаю, а потім Надію Іванівну пришлю.
— Хто вона така, твоя Надія Іванівна? — насторо жився Карлов.
— Вона не моя, вона нічийна. З Ленінграда, з блокади привезена. Залазьте на сани. Я вас сіном прикрию.
Георгій спробував вилізти наверх і не зміг. Він притиснув до грудей ниючу долоню. На лобі виступив піт.
— Давайте допоможу, — сказав Пузанок.
Хлопець нагнувся, Георгій виліз йому на спину, потім — на сани і ліг, поклавши автомат перед собою. Пузанок закидав його сіном і перетягнув навантажені сани вірьовкою.
— Но, рушай! — Хлопець прицмокнув, смикнув за віжки. Кінь, провалюючись у снігу, важко зрушив з місця навантажені сіном сани. Незабаром виїхали на проїжджу дорогу. Хлопець видерся наверх саней.
— А як твоє справжнє ім’я, Пузанок? — почувся з-під сіна голос Георгія.
— Та називайте так, як усі, — Пузанком. Я вже до цього звик, — неохоче відповів оточенець. — Тільки зараз не розмовляйте, бо хтось їде назустріч.
Георгій прислухався: по замерзлій дорозі вицокували копита. Хтось наближався до них. Ось копита застукали поряд, ось кінь уповільнив ходу, ось… Ні, проскочив мимо.
Далі їхали мовчки. Нарешті десь зовсім близько загавкав собака. Запахло кізяком і димом. Кінь зупинився.
— Пузанок приїхав! — почувся чоловічий голос. — Гей, Надіє Іванівно! Допоможи йому перекидати сіно. Під’їжджай, Пузанок, до сарая, — владним тоном наказав той чоловік. — А я тим часом до сусіди зайду.
Кінь проїхав трохи вперед. Пузанок скинув з Карлова велику купу сіна.
— Вилазьте! Нема нікого. Йдіть у сарай, — зашепотів він. — А тепер лізьте туди, — він показав рукою на горище, до якого було приставлено драбину. Карлов швидко виліз на горище і оглядівся: тут було трохи сіна, лежали подертий хомут, віжки, стирчали голоблі.
— Складайте швидше. — На горищі виросла копиця сіна.
— Пузанок! З ким ти там розмовляєш? — почулося знизу.
— Надіє Іванівно, нікому не скажете? — пошепки спитав хлопець.
— А що трапилось?
— Я російського льотчика знайшов, сюди привіз, щоб сховати.
Карлова вразили слова «російського льотчика». Чому цей хлопець не сказав «нашого льотчика»?
— Де він? — схвильовано спитала жінка.
— Там.
Зарипіла драбина. Георгій побачив заклопотане обличчя з великими сумними очима. Жінка вилізла на горище і кинулась до льотчика.
— Рідний мій! — Вона обняла його. — Нарешті, хоч одного побачила. Як там наші? Чи скоро прийдуть?
— Скоро, скоро! — впевнено відповів Карлов. — До цих місць кілометрів вісімдесят лишилося. За тиждень тут будуть.
— Пузанок! Ти поки що скидай сіно з саней, а коли хазяїн надійде, на горище подаватимеш, — тихо сказала Надія Іванівна.
— Як ви сюди потрапили? — спитала вона льотчика.
Карлов коротко розповів, хто він і як опинився тут.
— Мені б цивільну одежину роздобути. Днів за три дійшов би до своїх.
— Щось придумаємо.
Жінка не зводила з Карлова виплакаиих очей.
— А ви звідки будете, Надіє Іванівно?
— З Ленінграда. Чоловік загинув на фронті ще на початку війни. А мене взимку сорок другого року евакуювали з Ленінграда «шляхом життя» — через Ладозьке озеро… Син у мене загинув там, Сашенька. П’ять років йому минуло. — Вона на хвилину замовкла. Затремтіли куточки губ. — Два «Мессершмітти»… Бачили ж, що жінки з дітьми йдуть, а проте почали обстрілювати колону. Вперше обстріляли — нещастя тоді минуло мене. А вдруге… Я Сашеньку своїм тілом прикрила, а він голову висунув… І прямо влучили в голову… — Вона затулила обличчя руками.
Георгій стиснув кулаки, застогнав крізь зуби.
— Що з вами? — стривожилася жінка.
— Бити мерзотників треба, а я сиджу тут…
— Гей, Надіє Іванівно! Приймайте, — гукнув Пузанок і подав на вилах оберемок сіна.
— Хазяїн іде, — пошепки сказала жінка. — Ховайтесь у цей куток, я вас прикрию сіном.
Георгій здивувався, як легко вона підняла цілу купу сіна.
— Натренувалася вже, — зауважила Надія Іванівна, відповідаючи на його здивований погляд.
— Пішов у хату, — почулося знизу шепотіння Пузанка.
З допомогою Георгія жінка склала сіно і зробила затишну схованку.
— Ну, влаштовуйтесь тут зручніше, а ми підемо в хату.
— Пузанок мене не викаже? — несподівано запитав Карлов.
— Не викаже! — впевнено відповіла Надія Іванівна. — Він сам нещасний.
— А чому він назвав мене «російським льотчиком»?
— За звичкою. У нас тут населення ділить воюючі сторони на німців і росіян. До того ж росіян тут мало, місцеві жителі переважно калмики.
— А ви давно в цій станиці, Надіє Іванівно?
— Та майже рік… Коли вбили Сашеньку, хотіла піти на фронт. А потім побачила дівчинку. її не могли одірвати від убитої матері. Я умовила маленьку, взяла з собою. І вже не могла залишити її і піти на фронт… Нас з Лізою привезли сюди. Я найняла кімнату в нашого хазяїна. А через кілька місяців прийшли німці.
Надворі швидко смеркалося.
— Скоро ви там? — тихо спитав Пузанок.
— Зараз, зараз! Трохи пізніше я прийду напувати корів, тоді принесу вам попоїсти. — Вона зняла рукавицю і подала Карлову свою маленьку огрубілу руку. — Я з радощів, що зустріла вас, навіть про ім’я забула спитати.
— Георгієм мене звуть. Георгій Сергійович, — сказав Карлов, вдячно потискаючи їй руку.
Було вже зовсім темно. Льотчик вийняв банку згущеного молока, яку розпочав удень, і доїв його. Захотілося пити. Карлов проколупав у стрісі дірку, добув трохи снігу і жадібно почав смоктати його.
Холоду він не відчував: светр з верблюдячої шерсті, унти з собачої шкури і хутряний комбінезон добре зогрівали його. Поранена рука переставала нити, але почала боліти голова. Наче лещатами здавило скроні.
Георгій поліз у кишеню по кисет. Тютюну лишилося зовсім мало. Згадався недавній випадок. Георгій дізнався, що Семенюк вимінює свій тютюн у товаришів на шоколадне драже «Кола», що його видавали льотчикам як засіб від стомлюваності. Карлов тоді наодинці добре відчитав Семенюка. Той спочатку вперся, але, присоромлений командиром ескадрильї, пообіцяв більше не робити такого обміну.
Того ж дня Георгій прийшов у гуртожиток, дістав з-під матраца парашутну сумку і запропонував льотчикам висипати в неї весь пайок тютюну, а потім звідти брати скільки кому треба. Льотчикам ця пропозиція сподобалась, і з того часу в ескадрильї Карлова, та й в інших ескадрильях, з’явився «спільний котел».
Георгій навпомацки скрутив «козячу ніжку». Але запалити її не наважився: найменший спалах світла міг виказати його. Він потримав у губах незапалену самокрутку і обережно поклав її назад у кисет.
«Семенюк і Архипов, напевно, розповіли, що сталося вчора ввечері, — подумав він. — Цікаво, чи знає про де Ємельянов? Якщо знає, — лає, мабуть, мене!»
Карлов не шкодував, що полетів на завдання з простреленою рукою. Рана не заважала вести літак. Те. що його штурмовик підбили, — цілковита випадковість.
«Ємельянов зрозуміє. Повинен зрозуміти. Зате який переполох ми зчинили на Сальському аеродромі!.. Але де подівся Долаберідзе? Мабуть, загинув… Сумно зараз у полку…» Він згадав, як завжди хмурнів командир, коли йому приносили на підпис повідомлення про загибель льотчика.
З жахом Георгій уявив собі, як його дружина одержить таке саме повідомлення.
«Ні, ні! — відігнав він цю думку. — Адже друзі бачили, що я виліз із літака. Вони заспокоять дружину, пояснять, чому я перестав їй писати».
Сержанти Семенюк і Архипов повернулися з аеродрому в гуртожиток.
Весь день вони, мов змовники, трималися осторонь інших льотчиків і, тільки-но з командного пункту звилася червона ракета — сигнал відбою, обидва пішли в станицю. Вони першими прийшли в гуртожиток і, не знімаючи комбінезонів, сіли за стіл. Здавалося, кожен думав про своє. Але коли Семенюк підвівся і дістав з-під нар баян Георгія, Архипов повернув голову в його бік.
— Де зараз бреде твій хазяїн? — сумно промовив Семенюк, погладжуючи баян.
Архипов ніби тільки й чекав цього запитання.
— Я ж казав — не треба його, пораненого, пускати. Тоді й не збили б нашого командира, — докірливо сказав він.
— А як його не пустиш? Командирові полку, чи що було б доповісти, по-твоєму? — роздратовано спитав Семенюк.
— Та хоч би й… доповісти!
— Коли б ти надумав зробити таку дурницю, я не вважав би тебе за друга.
Семенюк надів лямку баяна на плече і невміло почав підбирати якусь мелодію.
— Тут поранена рука ні до чого. «Кому судилося бути збитим, тому ніколи не бути повішеним», — згадав він улюблену приказку командира ескадрильї. — А Карлов повернеться. От побачиш — повернеться. Нема чого ховати його заздалегідь. Бахтін бачив, що він з літака виліз. І не тільки Бахтін — усі бачили. І голий степ навколо бачили. Німців там близько не було, не повинен загинути наш командир. — І, трохи помовчавши, додав: — А якби він не полетів, тоді напевно загинув би для нас, бо не повірили б йому. А це вже страшніше за смерть.
