Кілька хвилин Георгій уважно роздивлявся карту, прикинув по ній відстань до лінії фронту. Потім поклав планшет на сидіння, вийняв з кобури пістолет і вистрілив у підлогу кабіни. З нижнього бака фонтанчиком бризнув струмок бензину. Розтікаючись, бензин забарвлював сніг. Незабаром біля літака утворилася велика рожева пляма.
Георгій запалив самокрутку. Жадібно наковтавшись диму, кинув недокурок на порожевілий сніг і швидко відбіг убік. Від штурмовика шугнув чорний сніп полум’я. Тільки раз обернувся Карлов на вогонь і попрямував на північний захід.
Йти по глибокому снігу було важко. Кожен рух посилював тупий, ниючий біль у пораненій долоні. На щастя, льодовий вітер дув майже в спину. Щоразу, коли Георгій витягав зав’язлі ноги, маленькі грудочки снігу обсипалися з них. Вітер відразу підхоплював їх і ніс уперед по іскристій білій рівнині.
Пройшовши кілометрів п’ять цією рівниною, Георгій побачив у степу два великих стоги сіна. Долаючи кучугури снігу, добрів до першого. Здоровою рукою розгріб сіно з боку, захищеного від вітру, заліз у невелику виїмку і закрив сіном вхід. Тільки тепер відчув величезну втому: блукання по бездоріжжю і нервове напруження виснажили його.
Він зробив у сіні маленьку віддушину і подивився назовні. По рівній сніговій поверхні бігли хвилясті вихори поземку. Глибокі сліди від Георгієвих унтів швидко наповнювались білою крупою.
«Перечекаю тут, поки посутеніє, — вирішив Карлов. — Удень перший, кого зустріну, розпізнає в мені радянського льотчика. На Маничі в станицях можуть бути німці. Треба, коли зайде сонце, відразу рушати далі, щоб встигнути минути Манич уночі».
Георгій дістав згущене молоко, вийняв з-за халяви ніж і продовбав банку.
Цей гострий, схожий на фінку ніж, ручка якого була складена з різноколірних кружечків плексигласу, був зроблений вмілими руками авіаційних механіків. Він мав бути знаряддям захисту на той випадок, коли льотчик потрапить на ворожу територію. Такі саморобні фінки були в багатьох льотчиків діючої армії, але цю «холодну зброю» застосовували переважно для розпечатування консервних бляшанок.
Наковтавшись тягучої солодкої маси, од якої злипалися губи, Карлов відчув, що все його тіло наповнює млість, йому захотілося спати. Георгій ліг і заплющив очі.
В його уяві попливли відомі з дитинства сонячні береги Чорного моря.
Карлов виріс у Криму. Після смерті батька велика сім’я Кардових опинилась у скрутному становищі, і Георгій, закінчивши сім класів, пішов працювати у зернорадгосп «Більшовик». Незабаром він став комбайнером.
Георгій згадав початок свого самостійного життя. Вісімнадцятирічний комбайнер Карлов перший у Криму перевиконав план збиральних робіт і добровільно поїхав у Сибір на збирання врожаю.
У великому клубі, заповненому комсомольцями, Георгію Карлову вручали першу нагороду за трудові успіхи. Це був цінний подарунок — іменний годинник, з яким Георгій ніколи не розлучався.
Він підніс ліву руку до вуха. Так-так, так-так, так-так, — спокійно відлічував маятник.
Знову пригадалися довоєнні роки. Путівка комсомолу в Сімферопольський аероклуб. Польоти з інструктором на маленькому ПО-2.
Георгій посміхнувся, згадавши, як одного разу інструктор приніс до літака мішок з піском і, прив’язавши його у своїй кабіні, сказав: «Лети самостійно. Головне — спокій! Зроби два польоти по колу».
Перший самостійний виліт. Чи можна його забути?
Цей політ Георгій пам’ятав до найменших подробиць.
В передній інструкторській кабіні лежав тільки мішок з піском. Отже, він, Георгій Карлов, керує літаком самостійно! Справдилася його мрія. І, міцно стискуючи ручку управління, Георгій заспівав від радості. Рокіт мотора поглинав слова пісні, а він співав:
Той, хто звик здобувать перемогу,
Нехай з нами співає пісень.
Немає в нас трнвогн,
Відкриті всім дороги
В щасливий, у майбутній день.
У першу ж свою відпустку Георгій поїхав у Крим. Цілими днями блукав молодий лейтенант по звивистих гірських стежках. Він добре знав тут кожен поворот, кожен спуск і підйом.
Ось і тепер крізь дрімоту льотчик виразно чує шум хвиль, бачить чіткі силуети гір на тлі ясного голубого неба. Як припікає сонце! Він лежить на пляжі, розкинувши руки. Маленький камінчик під лівою долонею розпікся на сонці так, що палить шкіру. Георгій намагається скинути дрімоту і звільнити руку. Великим зусиллям він примушує себе розплющити повіки. Перед очима — обмерзлі від вологого дихання соломинки трави, а за віддушиною у сіні мете й курить сніговий поземок. Суцільна сіра імла затягла небо.
— Стій, дурна! — почув раптом Георгій чийсь голос.
Він здригнувся і повернув голову на окрик. Дрімоту мов рукою зняло. Біля сусіднього стогу стояв кінь, запряжений у гринджоли. Чоловік у дубленому кожусі підчеплював вилами і клав на сани великі оберемки сіна. Скільки не вдивлявся Георгій, нікого більше не побачив. Чоловік лаяв, мабуть, коня.
Карлов вирішив поговорити з незнайомим. Вибравши мить, коли той повернувся по новий оберемок сіна, Георгій швидко виліз із стогу і пішов до чоловіка.
Помітивши військового з автоматом, незнайомий опустив вила і вп’явся зляканим поглядом у льотчика.
— Здрастуйте! — сказав Карлов.
— Доброго здоров’я, — відповів незнайомий, запобігливо посміхаючись, його молоде обличчя обросло бородою, злякані очі неспокійно бігали. Ці очі вразили Георгія. Дивна приреченість прозирала у погляді незнайомого, якому на вигляд було років двадцять.
