Тим часом небо дедалі густіше наповнювалося сірими розривами зенітних снарядів. Вони визначали шлях, пройдений кожним штурмовиком у попередній атаці. Георгію здалося, що серед цих численних розривів він бачить і ті, які, мов пунктиром, позначали напрям його заходів на ціль.
У наступний, четвертий захід Георгій обрушився на ворожу зенітну батарею. Він побачив на землі численні спалахи вибухів навколо гармат, які, нарешті, замовкли.
Карлов зробив бойовий розворот. Стрілка висотоміра швидко побігла по колу і, поступово уповільнюючи рух, зупинилась біля цифри вісімсот. Висота — вісімсот метрів. «Остання атака», — подумав Георгій і спікірував.
Зенітний снаряд, випущений, мабуть, з іншої батареї, розірвався попереду штурмовика, залишивши в повітрі невелику димову хмарку. Мить — і Георгій пронизав її своїм літаком. Від запаху пороху, що вдарив у ніс, почало паморочитися в голові. «Здається, проскочив», — промайнула думка. Він щосили надавив на гашетку.
«Я — «Горобець одинадцять». Збір! Збір!» — почувся в ефірі закличний голос капітана Бахтіна.
Карлов оглянувся і тільки тепер помітив, що сонце вже встигло виповзти з-за обрію.
Ховаючись від ворожих зенітників у сонячних променях, штурмовики зібралися в бойовий порядок і лягли на зворотний курс. У строю було тільки шість літаків.
Карлов летів останнім і добре бачив білий номер на хвості кожного штурмовика. Не було літака сержанта Долаберідзе.
— Доповідайте, хто бачив, куди подівся Долаберідзе? — схвильовано запитав Бахтін.
Ніхто не відповів. Захопившись атакою, маневруючи в морі зенітного вогню, льотчики не помітили, як після третього заходу підбитий штурмовик сержанта Долаберідзе, втрачаючи швидкість, полетів на південь, у степ, далі від ворожого аеродрому.
— Доповідайте, що сталося з Долаберідзе? — повторив Бахтін.
Несподівано Карлов усім своїм тілом відчув, як дрібно затремтів літак. Льотчик кинув швидкий погляд на прилади і зрозумів причину: стрілка тиску масла стояла на нулю. Мороз пробіг поза його спиною.
Тремтіння посилювалось. Стрілка температури води повзла по червоній рисці до цифри сорок градусів. Було ясно, що пробито масляний радіатор або бак.
— «Горобець одинадцять»! Я двадцять перший. У мене відмовляється працювати мотор, — доповів Карлов ведучому.
За звичним потріскуванням у навушниках відчувалося затамоване дихання льотчиків.
— Двадцять перший, виходьте вперед, — наказав Бахтін.
Георгій натиснув на важіль сектору газу і випередив товаришів. А ще за хвилину Карлов побачив, як щільно його оточили друзі, побачив крізь бічне скло кабіни їхні стурбовані обличчя. Товариші наче хотіли підтріимати його поранену машину крильми своїх штурмовиків. Та мотор втрачав сили. По літаках, які повисли в повітрі на малій швидкості, Карлов зрозумів, що швидкість його штурмовика дедалі зменшується. З вихлопних патрубків заструмував сизий димок. «Мабуть, не дотягну до лінії фронту».
Щось хряснуло в двигуні, і лопаті гвинта завмерли. Карлов встиг вимкнути запалювання.
Не випускаючи шасі, він приземлився на сніговій рівнині, яка простяглась перед ним. Літак спочатку плавно поповз по снігу, потім різко загальмував. Льотчика по інерції жбурнуло вперед, і він ударився головою об дошку з приладами.
Карлов швидко відкрив кабіну, відстебнув лямки парашута і виліз з літака. Крила штурмовика майже на метр врізалися в шар пухкого снігу. Крізь шум у вухах Георгій почув стугін моторів. Він підвів голову. П’ять штурмовиків на малій висоті робили над ним коло. А вище, мов стрижі, кружляли винищувачі прикриття. Ось один штурмовик випустив шасі. Карлов зрозумів, що хтось з друзів вирішив приземлитися, щоб забрати його! Георгію стало страшно. Посадка на колесах у такий глибокий сніг загрожувала неминучою катастрофою. Він схрестив над головою руки, що мовою льотчиків означало — заборонено, виключено.
Та капітан Бахтін уже й сам побачив, як занурились у сніг крила підбитого літака, і по радіо заборонив посадку. Штурмовики пролетіли над Кардовим, похитали крильми, прощаючись з товаришем, і взяли курс на північний схід. Від літака Мордовцева відокремився якийсь предмет. Це повітряний стрілець Світлишнєв скинув Георгію автомат.
Георгій дивився на групу штурмовиків, що поступово віддалялися, коли раптом над його головою проревів винищувач і, різко злітаючи вгору, зробив «висхідну бочку». На висоті близько тисячі метрів він поволі завалився на крило і почав падати. На якусь мить Георгію здалося, що винищувач ось-ось вріжеться в сніг, але біля самої землі льотчик вивів його в горизонтальний політ. Георгій встиг роздивитись номер. Сергій Жуковський!
Виконавши прощальний віраж, Сергій полетів наздоганяти товаришів. Лейтенант Карлов лишився сам у безлюдному білому Сальському степу.
Решта льотчиків з групи Бахтіна без особливих пригод повернулася на свій аеродром.
Коли літак ведучого зарулив на стоянку, до нього під’їхав новенький вілліс. Бахтін скочив з крила на землю і доповів командирові дивізії;
— Товаришу полковник! Завданйя виконане. Сержанта Долаберідзе після третього заходу ніхто не бачив. Мабуть, збитий над ціллю. Лейтенант Карлов на підбитому літаку зробив посадку в степу за двадцять кілометрів на північ од міста Сальська. — Бахтін розкрив планшет. — Ось тут, — показав він на карті. — Мордовцев хотів сісти, щоб забрати його, але я заборонив. Там дуже глибокий сніг. — І ніби міркуючи вголос, Бахтін додав: — От якби літак на лижах послати.
Командир дивізії, схиливши голову, повільно сказав:
— Тільки позавчора Карлову орден вручив… А Долаберідзе сьогодні ввечері вручати збирались…
— Дозвольте мені по Карлова злітати, — звернувся Мордовцев до командира дивізії. — ПО-2 на лижах, я легко сяду на сніг і заберу Карлова.
— Та вас зіб’ють. Ви навіть долетіти туди не зможете, — заперечив Рубанов.
— Не така легка справа збити мене на тій дзизі. Я на ній такі віражі роблю, що жоден месер не влучить. Дозвольте! — стояв на своєму Мордовцев.
— Товаришу полковник! Справді, на ПО-2 він літає, мов акробат. Може, рискнемо, — підтримав льотчика командир полку.
— Та чи знаєте ви, що таке риск? — розсердився Рубанов. — Рискують, коли сподіваються хоч вісімдесят процентів успіху, а решта двадцять під сумнівом… А у вас виходить навпаки. Це вже не риск, а головотяпство. — І трохи лагідніше додав: — Не маю права жертвувати ще одним льотчиком… Карлова не врятуєте, а самі загинете!
