Та в останніх словах командира дивізії не відчувалося впевненості. Льотчикам здалося, що Рубанов вагається, що, зваживши всі «за» і «проти», він таки дозволить Мордовцеву летіти по Карлова.
І справді, рвучко повернувшись до командира полку, Рубанов сказав:
— Ємельянов, негайно готуйте ПО-2 і подзвоніть командирові корпусу. Попросіть у нього від мого імені дозволу на виліт Мордовцева.
Навколо полегшено зітхнули.
Коли Ємельянов уже біг до КП, командир дивізії спитав у Бахтіна:
— А яке становище на Сальському аеродромі? Скільки «Юнкерсів» знищили?
— Літаків двадцять спалили та з десятеро пошкодили, — невпевнено відповів Бахтін.
— Там ніколи було рахувати! П’ять заходів зробили… Навколо все палало… — навперебій заговорили льотчики.
Діждавшись, поки всі змовкли, Бахтін спокійно повторив:
— Що двадцять літаків знищили — це напевно. А може, й трохи більше.
Хоробрі, скромні льотчики! Вони не знали, що в цю мить командуючий німецькою транспортною авіацією, яка входила до складу восьмого авіаційного корпусу, полковник Ферстер сидів заціпенілий у своєму кабінеті, йому тільки-но доповіли, що на Сальському аеродромі внаслідок удару радянських штурмовиків знищено сімдесят два транспортних літаки і майже половина екіпажів вибула з строю. «Майн гот», — повторював він, не знаючи, як повідомити в Берлін про те, що постачання оточеної армії Паулюса за допомогою авіації ще більше ускладнилось. Це завдання він одержав особисто від Герінга і тепер боявся гніву свого всемогутнього шефа. Ферстер проклинав радянські штурмовики, проклинав величезну незрозумілу країну і цих росіян, які завдавали таких дошкульних ударів саме тоді, коли за всіма відомими з підручників правилами ведення війни вони давно мали капітулювати.
Рубаноз висловив подяку льотчикам, які повернулися з операції.
— Вітаю з успіхом, — потиснув він Бахтіну руку. — їдьте до штабу авіаційного корпусу. Там вас чекає командуючий Сталінградським фронтом. Він прислав по вас свій вілліс.
Здивований капітан сів у машину, а льотчики пішли на командний пункт готуватися до наступного бойового вильоту.
У штабі корпусу черговий провів Бахтіна до кабінету, де над великим столом, на якому лежала розгорнута карта, схилилися два генерали. Це були командуючий Сталінградським фронтом генерал-полковник Єременко і командир авіаційного корпусу генерал-майор авіації теж Єременко.
Бахтін докладно розповів командуючому про успішні дії своєї групи. Генерал-полковник Єременко похвалив капітана і привітав його з призначенням на посаду командира штурмового авіаційного полку тієї самої дивізії.
Задзеленчав телефон. Генерал-майор Єременко зняв трубку. З розмови Бахтін зрозумів, що дзвонить командир дивізії.
«Невже не дозволили?» — занепокоєно прислухався він до слів генерал-майора.
— Я так і сказав Ємельянову, що на ПО-2 нема чого летіти. Адже лижами обладнана ціла ланка бойових лі-таків-виниіцувачів. Хай вони і летять. До того ж старший лейтенант Жуковський та його ведений самі попросили дозволу летіти по Карлова. Думаю, що вони вже вилетіли. — Поклавши трубку, генерал посміхнувся: — От друзі. Мало не всі просяться летіти по Карлова.
Певний, що Георгія незабаром привезуть, Бахтін поїхав на аеродром.
Біля командного пункту юрмилися льотчики і меха ніки. Щоразу, почувши гул літаків, усі вони підводили голови і довго вдивлялися в далечінь.
— Ні, не вони! — кидав хтось.
Тоді знову починалася розмова. Кожен висловлював свої здогади: хто сідатиме, щоб узяти Карлова, — Жуковський чи його ведений — на який аеродром вони прилетять. Щохвилини поглядаючи на годинники, льотчики напружено прислухалися до звуків, які долітали з неба і були зрозумілі тільки їм.
У землянці командного пункту, куди пішов Бахтін, теж відчувалося тривожне чекання. Розмовляли майже пошепки. Командир полку сидів біля телефонного апарата. Кожні три-чотири хвилини він брав трубку і крутив ручку польового телефону.
— Алло! «Береза»? Я «Чайка». З’єднайте мене з оперативним черговим «Сокола».
У переповненій землянці ставало зовсім тихо. Всі уважно стежили за виразом обличчя Ємельянова.
— Черговий? Як Жуковський?.. Ще не повернувся, — розчаровано повторював Ємельянов, кладучи трубку на місце.
— А, Бахтін. йди-но сюди! — покликав він, нарешті помітивши капітана.
Раптом різко задзеленчав телефон. Дзвінка нетерпляче чекали, і все-таки він був такий несподіваний, що Бахтін здригнувся.
Командир швидко взяв трубку.
— Ємельянов слухає. Так, так, слухаю вас…
Усі, хто був у землянці, пильно дивилися на командирове обличчя, що враз похмурніло. В тиші глухо вдарилася об стіл телефонна трубка, яку Ємельянов опустив мимо апарата.
— Жуковський знайшов у степу обгорілий штурмовик Кардова, але біля нього нікого не було, — сказав він.
Льотчики мовчки почали виходити з землянки.
Тужним поглядом проводжав Карлов літаки товаришів. Останній штурмовик розтанув у мутній вологій імлі, що застелила очі, а Георгій усе ще напружено вдивлявся в бездонну далечінь, намагаючись розглядіти літаки. Перед очима попливли блискотливі іскорки. Він одвернувся.
«Невже кінець?» — подумав льотчик.
Вилітаючи на бойові завдання, Георгій часто думав: «А що коли мій літак буде підбито? Що коли доведеться сісти там, у них?» Щоразу він намагався відігнати цю настирливу думку, але вона лізла в голову: «А що ти робитимеш, коли опинишся на землі віч-на-віч з фашистами?» І Георгій давно вирішив: «Тільки битися. Битися до останнього патрона, до останнього подиху. Краще смерть, ніж…»
Ні, він не називав це полоном. Георгій вважав ганьбою потрапити до лап ворога.
Тепер, приземлившись далеко від лінії фронту, він швидко оглядівся.
На багато кілометрів, від обрію до обрію, лежав сніг. Жодної оселі, жодного димочка. «Головне — спокій, — згадав Георгій власні слова, які говорив курсантам, випускаючи їх у перший самостійний політ. — Треба пробиратися до своїх. Перейти лінію фронту».
Важко переставляючи ноги, він пройшов по глибокому снігу і відшукав автомат, який скинув йому Світлишнев. Круглий диск був повен патронів.
«З цим ще можна повоювати», — зрадів льотчик. Він повернувся до літака, взяв з кабіни дві маленькі банки згущеного молока — залишки бортового пайка — і поклав їх у широкі кишені комбінезона. З жалем згадав про передчасно з’їдені плитки шоколаду.
