Тому робота над цією книжкою тривала понад двадцять років. Я поклав собі за мету, може, надмір сміливу, але сподіваюсь не надто самовпевнену, вернути Маклая Вітчизні. Досі у нас писали й говорили про нього переважно як про відважного мандрівника, а насправді це постать набагато значиміша, і внесок Миклухо-Маклая в нашу загальнонаціональну культуру великий. На жаль, досі гідно не оцінений.
Як я впоравсь із своїм завданням, судити не мені. Звичайно, від якихось прорахунків моя робота не застережена. Але працював я принаймні сумлінно.
Тут мені тільки хочеться зауважити ось що.
О. І. Герцен, який багато сил віддав пропаганді науки, в одній із своїх статей, критикуючи цехову замкненість учених, зауважив «Учені трудяться, пишуть для вчених; для суспільства, для мас пишуть освічені люди; переважна більшість письменників, які досягли великого впливу на маси, сколихнули, далі рухали їх, не належать до вчених — Байрон, Вальтер Скотт, Вольтер, Руссо. Якщо ж із середовища вчених якийсь гігант проб'ється й вирветься в життя, вони зрікаються його, як блудного сина, як ренегата…»
Так, наприклад, у 1938 році й була зустрінута деякими вченими одна з перших літературних біографій М. М. Миклухо-Маклая, яку написав М. В. Водовозов. Миклухознавці звинувачували автора в тому, що він, будучи сам причетний до науки, допустив у своєму творі надто багато, на їхню думку, вигадки й навіть відтворив цілі психологічні сцени, які не мали ніякого документального підтвердження. Щоб примирити сторони, видавництво «Молодая гвардия», яке випустило книжку в світ, влаштувало в Будинку вчених читацьку конференцію, на якій виступив і президент Державного географічного товариства СРСР академік М. І. Вавилов. Зокрема, він сказав:
«Очевидно, книжка Водовозова, як і всяка інша, не безгрішна, і літературні критики, мабуть, про це скажуть, коли знайдуть за потрібне. Я не хочу стверджувати, що ми, діячі науки, такого права не маємо. Навпаки, якщо книжка Водовозова прямо торкається науки. Проте треба враховувати різницю між творчістю письменника і працею вченого, як ми відрізняємо картину художника від малюнка в підручнику з анатомії.
Водовозов не ставив та й не міг ставити перед собою завдання Систематизувати чи з холодною точністю подати факти з біографії Миклухо-Маклая. У своїй книжці він виступає як художник, а художник не може бути безпристрасним. Інакше він не піде далі голого факту й не запалить читачів витвором своєї фантазії, що переплавляє академічну сухість матеріалів біографії в повнокровні картини життя. Не можна вимагати від письменника монографії. Сила художньої творчості, коли літератор береться до історичної теми, в тому, що він, літератор, створює синтез фактів і вірогідно відомих, і підказаних йому логікою мислення. І це не підкоп під кришталеву споруду науки, а закономірність будь-якого мистецтва».
Пропонований читачеві твір теж художній — роман, який не виключає логічного творчого домислу. Таким я побачив свого героя, аналізуючи його життя, діяльність, наукові праці й ті легенди, які побутують про нього сьогодні.
З іншого боку, цитуючи численні документи, я водночас дбав про те, щоб полегшити їх прочитання нефахівцям, для чого деякі навмисне подав простішою, зрозумілішою мовою, ніж та, якою написано оригінал. При цьому знову ж в інтересах широкого читача іноді об'єднував кілька спільних за темою документів в один, або, навпаки, роз'єднував їх, хоч і розумів, що академічність від цього зазнає втрат. Є також документи, які я складав з окремих фрагментарних фраз і висловлювань, якщо виникала така потреба й це було виправдано логікою.
Отже, і робота з документами була творча, що, однак, не позбавляє їх принципової вірогідності, хоча стати предметом так званого «наукового обороту», вони, певна річ, не можуть.
І ще одне. За сім років мандрів по слідах Миклухо-Маклая я зібрав стільки всього, що вмістити все в одну книжку несила. Тому з багатьох важливих матеріалів, які не ввійшли до неї цілком, але становлять вартість, читач знайде тут лише короткі висновки, документальне підтвердження яких лишається за автором.
Липень,
1986 р.
Мине час, і жертви, що їх приносить добродій Миклухо-Маклай заради науки й людинолюбства, засяють ще однією зорею в сузір'ї гуманістичних діянь Росії. А тому було б непростимо й ганебно лишити його працю без уваги й сприяння. Слід пам'ятати, що слава, добута для вітчизни розумом і добротою, возвеличує її не менше від слави ратної, а дією своєю на уми й серця людей перевершує ону.
К. М. ПОСЬЄТ, адмірал
1882 р., Санкт-Петербург
Так богові захотілося, щоб Миклухо-Маклай народився в Росії і таким незалежним від нього чином став підданим російського царя. Та самий факт підданства чи громадянства ще не дає достатньо підстав зачисляти успіхи будь-якого вченого до здобутків науки цієї держави, або країни, хоч, як стверджують марксисти, країна і держава — два різні поняття. Ми, одначе, різниці тут не бачимо. Зате знаємо достеменно: в експедиції Миклухо-Маклая Росія як держава майже ніяких коштів не вклала, тому претендувати на плоди його наукової діяльності право її, певно, сумнівне.
