У цілковитій самотності, охоплений невідступним страхом (велетенські ящери снували по всьому острову), ван Боссе прожив на Комодо майже рік. У порівнянні з Робінзоном Крузо йому було куди важче. Така вже закономірність: у реальному житті все значно складніше, ніж у, здавалося б, найнеймовірнішій вигадці. Коли ван Боссе залишив літак і плин до берега, сірники в кишені розмокли, і тому він лишився без вогню. Хоч як старався, згадавши шкільні уроки історії, добути вогонь за допомогою двох паличок, тручи їх одна об одну, в нього так нічого й не вийшло. Марна була спроба і з кресалом. Вихований на технічному прогресі авіатор не уявляв, як ним користуватися, точніше, не знав, які для цього потрібні камені та яким має бути трут.
Складаний ніж та дванадцятизарядний пістолет фірми «Маузер» з трьома запасними обоймами — оце й усе, що мав наш герой, опинившись у товаристві химер мезозою. Харчувався він недозрілими кокосовими горіхами, лісовими бананами і трохи прив'яленою на сонці олениною, урізноманітнюючи іноді стіл яйцями диких курей, яких водилося на острові дуже багато. Взагалі, усякої живності на маленькому Комодо було вдосталь: дикі олені, зграї мавп, птахи. Та добувалося їжу не так-то легко. Тільки-но щастило підстрелити оленя, як до нього одразу сунули ящери. Голодний мисливець не завжди встигав відрізати шматок для себе. Ящери також ніби стерегли природні інкубатори диких курей. А може, вони просто пильно стежили за людиною. Бо коли ван Боссе знаходив і починав розкопувати схожий на термітник курячий інкубатор, дракони вже стояли поряд. На пілота вони не нападали, але звикнути до них і не звертати уваги він не міг. Самий тільки вигляд велетенських ящерів кидав нещасного авіатора в холодний піт.
Ночував ван Боссе на деревах, але й там ніколи не почувався в безпеці. Він не раз бачив, як молоді ящери, дарма що зовні видавалися незграбними, видиралися, пустуючи, на гіллясті смоковиці так спритно, як звичайні ящірки.
Коли скінчилися патрони, а разом з ними й можливість добувати м'ясо, ван Боссе заходився споруджувати пліт. На це пішло кілька місяців. Адже інструментів усього лиш — кишеньковий ніж, а сухі стовбури бамбука, яким можна було довірити свою долю, — тверді, як залізо. До того ж на пліт годилися не повалені вітром бамбучини, майже завжди підгнилі, а не знівечений тлінню сухостій. Його треба було зрізати, обтяти, підігнати за розміром. І так обробити ні багато, ні мало — чотириста стовбурів. Саме така кількість бамбука, за розрахунками ван Боссе, потрібна була для його плоту — десять в'язанок по сорок стовбурів у кожній.
Міцно скріпивши ліанами в'язанки, авіатор сплів з бамбукових пагонів щось на зразок полотнищ для вітрила й тента, вистругав про всяк випадок весла і, повантаживши на пліт недозрілі кокосові горіхи й дикі банани, пустився в плавання — куди гнав вітер і тягла течія.
Можна тільки дивуватися, як він вижив. Південні моря, такі привабливі з борту океанського лайнера, насправді криють підступні несподіванки, особливо в тропічній смузі на схід від Індії. Саме тут зароджуються тайфуни і частіше, ніж у будь-якому іншому куточку земної кулі, лютують завжди несподівані, начебто виниклі з нічого, але неймовірної сили смерчі. Легеньке суденце або невеликий пліт ці грізні вихори здатні буквально угвинтити в небо. І ніколи не знаєш, де і в яку мить їх треба остерігатися. Мореплавцеві вони загрожують скрізь: і на відкритих водних просторах, і, здавалося б, у спокійних протоках.
Та південні моря страшні не лише цим. Найнебезпечніше тут сонце. На кожен квадратний сантиметр земної поверхні в тропіках воно посилає від 600 до 800 калорій тепла в день. Отже, людський організм щоденно дістає сотні тисяч калорій, і якщо він одразу не віддаватиме їх, то людина приречена. Вона гине від перегріву, як викинутий на берег дельфін, єдиний порятунок — безперервно потіти: кожен грам поту забирає з собою 585 калорій. Та це означає, що людське тіло повинне надзвичайно інтенсивно виділяти вологу, близько чотирьох літрів на добу, і, якщо втрати її постійно не поповнювати, смерть настане від обезводнення організму.
Окрім тих небагатьох випадків, коли в розставлені на плоту горіхові шкаралупи щастило зібрати трохи дощової води, ван Боссе доводилося пити тільки сік кокосових горіхів — по два горіхи на день, уранці та ввечері, і з'їдати не більше чотирьох бананів. Він не знав, скільки триватиме плавання, тому свої припаси намагався заощаджувати.
Навіть якщо в одному горісі 500 грамів соку, то це ще не чиста вода, її там не більше трьох чвертей. Отже, замість конче потрібних чотирьох літрів ван Боссе не випивав за добу й літра. При такому водному режимі під пекучим тропічним сонцем у нього за всіма перевіреними даними на сьому-восьму добу мала затуманитись свідомість, а ще через три-чотири дні його спіткала б смерть.
Ван Боссе витримав п'ятдесят сім днів! Коли його пліт нарешті прибило до великого острова Тімор, він зійшов на берег виснажений, ледве рухаючись. Здичавів і висох, як мумія, але розум у нього лишився ясним і здоров'я загалом не підупало. Йому був потрібен тільки відпочинок і нормальне харчування.
